Самотній вовк - Дрозд Володимир - Страница 39

Безсила лють розпирала мене, я хрипло розсміявся, і раптом побачив Прагнімака, що наближався до нас. Я підхопився, намірившись відступити за крісло, але було вже пізно: жилава Прагнімакова п’ятірня лягла мені на груди, зіжмакала у тугий вузол комір сорочки та краватку, і бісеринки поту на крутому чолі заступника директора почали катастрофічно швидко наближатися до моїх очей: сила сільського парубка ще жила в ньому. Сірі губи Прагнімака розтулилися, і з них стрелило:

— Вовкулака!

Я шарпонувся і, лишивши в руці заступника директора Харланову краватку, підбігцем подався до дверей. У коридорі мене наздогнала Олена:

— Не сердься, Андрію, сама не знаю, що з ним скоїлося. Але справді, ти зараз не схожий на себе! На кого ж ти схожий, боже мій!..

— На вовка! — реготнув я і ошкірив зуби.

Тієї миті двері з вітальні розчинилися навстіж, на порозі з’явився Прагнімак. Я крутнув голівкою англійського замка, випурхнув на сходи. Замок голосно клацнув за моєю спиною.

Віка стояла кількома сходинками нижче. Я дістав Петрову запальничку і викресав вогонь.

— Що там за шум? — запитала Віка, припаливши.

— Ледве утік од Прагнімака. Присікався: вип’ємо та вип’ємо.

— Він такий гостинний. Я люблю в них бувати.

— Гостинний, але я не вмію багато пити.

Ми зайшли у двір. Була справжня горобина ніч — вітер котився по дахах будинків і вогкими брилами падав у палісадники.

— Такої ночі гарно сидіти вдвох на канапі і слухати, як за вікном шумить вітер, — уголос подумав я.

— Тепер ти умовляєш мене втекти? Але на чому ти мене повезеш? Де коні і ведмежа шуба? Он рідне київське таксі. — Ми вже виходили на вулицю, зелений вогник мерехтів між дерев. — Я не сміюся, я серйозно сьогодні роздумувала: а що, як нам здивувати товариство і одружитися? Чому ти мовчиш?

— Ти усе сказала сама, хіба ні?

— Що з тобою, Андрійку?

Несподівано мені згадались, як щось невимовно щасливе і сонячне, хвилини, коли я був людиною і з людьми.

…Я — інженер цегельного заводику, перший місяць самостійної роботи, нікого гаразд не знаю, день будівельника, наприкінці літа колектив їде на екскурсію до Києва, по дорозі звертаємо в ліс, розстеляємо на теплій глиці брезент, жінки дістають припасені з дому гостинці, ми випиваємо по чарці, співаємо пісень і танцюємо під баян на слизькій глиці, і зворушлива рідність з людьми, і приязнь, і пронизані сонцем вершини сосон у голубому небі…

…Я і Льолька допомагаємо Великому Механіку викреслити останні вузли його нового творіння, ніч за вікном, а ми втрьох у залитій світлом кімнаті, біля креслярських дощок, на яких листи ватману з кресленнями, що з них народиться, утвердиться в металі тіло машини, я вперше заздрю Юркові, але це доброзичлива заздрість, і я витискую із себе все, що можу, хоч перед стомленими очима пливуть по ватману червоні кола, я пообіцяв Великому Механіку допомогти і допомагаю, заходить Харлан, він з якоїсь важливої і втаємниченої, як завжди, вечірки, сідає на край столу і під’юджує Великого Механіка, набиваючись у співавтори, — напівжартома, напівсерйозно, мовляв, оформить авторське свідоцтво, доб’ється, відхопить добрі преміальні. Юрка відволікає і стомлює Харланова балаканина, і вперше і востаннє я ошкірююсь супроти свого товариша: «А чи не пішов би ти звідси, Петре?..» Здивований моїм бунтом, Харлан мовчки виходить…

— Що з тобою, Андрійку? — термосила мене Віка.

— Довірся мені і ні про що не запитуй. А завтра я буду ніжний і щирий і дуже-дуже любитиму тебе…

Але я вже знав, що завтра для мене ніколи не буде, як ніколи не буде свята у гурті, під соснами, пронизаними сонцем, і вечора в залитій світлом кімнаті, втрьох, над листами ватману, і не буде в мене цього довірливого дівчиська, яке й справді я міг би покохати. Нічого того не буде, бо жодної хвилини в житті не повернеш, не проживеш спочатку, бо, вибираючи між людиною і звіром, я пожертвував людиною в собі.

— Ти так втаємничено про все говориш, а мені смішно, може, тому, що я випила, а може, через те, що мені було б страшно, якби я не сміялася. Ти пам’ятаєш казку про виродка, якого любила дівчина, і машкара з нього спала, він був хороший, але зачарований злим духом…

— Пізно, Віко…

Між гілля заклично, ніби два вовчі ока, зблиснули зірки, те видиво тривало лише одну мить, зорі тут же заволокло хмарами, що тічкою бігли по холодному, вітряному небу. Скоряючись тому німому поклику, знаку, я ступив до Віки, увібрав її тіло в свої кліщуваті лаписька і припав до губ. Відчув у роті солоний присмак, ніч стрепенулася в моїх очах, червоні вогні побігли по видноколу… Жадібно ворухнув крильцями ніздрів — хмільний запах крові. Віка рвонулася з обіймів:

— Зуби у тебе, як у вовчиська…

Її слова вже ледь пробилися до мене крізь рожевий туман, що набрякав і густішав. У голові мені шуміло, червоні кола пливли перед очима, обличчя взялося жмачками шерсті, а в пуп’янках пальців залоскотало — і випнулись кігті.

Вовк потягся мордою до лиця Вікторії, тицьнувся в руку, якою дівчина затулилась — ікла легко простромили шерсть осіннього пальта і впилися в живе, солодке тіло. Дівчина зойкнула. Од перехрестя вулиць, де блимав світлофор, бігли люди…

Вовк припав до асфальту, розпластавшись на тротуарі, — весь, від бакирів на щоках до оцупкуватого хвоста, у рухливих сріблястих хвильках, неначе марево. Асфальт був твердий, жорсткий, кігті ковзали по ньому, як по кризі, асфальт тхнув гасом, смолою — містом, що зирило зусібіч на вовка безліччю світлих очей, а люди були уже зовсім близько, нічого він так не боявся, як людей. Тужно гули угорі осокори, нагадуючи про ліс. Вовк відштовхнувся лапами від асфальту, перестрибнув через металеву огорожу, срібно зблиснув у світлі від вуличного ліхтаря і помчав серединою вулиці, ніби просікою, між машинних потоків. Місто працювало, навчалося, кохало, народжувало, місто жило своїм узвичаєним щоденним життям, а вовкові здавалося, що у нього ціляться з кожного вікна, з кожних відчинених дверей, з автомашин, тролейбусів, трамваїв, страх баламутив його, місто бачилося велетенською кліткою, дверцята якої ось-ось зачиняться, і він крупною риссю гнав на далекий поклик хащ…

Посеред Львівського майдану, звідки шлях знайомо стелився до Глибочиці, до Кожум’яцького яру, у звірні Дорогожицькі ліси, вовк присів скулиніг, задер морду, і з його горла вирвалося на всі чотири вітри довге тужне виття.

Але жодна жива душа у величезному місті не відгукнулася на його розпачливий поклик.

1972–1980