Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 108

108

А оповідач далі  веде:

Другого  дня  вельми рано криваві зорі  світ провіщають. Чорні тучі з моря  ідуть — хочуть прикрити чотири сонця. А в них  мигочуть сині  блискавиці! Бути  грому  великому! Іти  дощу  стрілами з Дону  великого! Отут списам надломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи половецькі на ріці  на Каялі, близ Дону  великого! О Руська земле, уже за горою  єси!

Напруження в залі  досягло крайньої межі.  Всі  вочевидь уявили, як  половецькі орди, мов  ліс,  обступили вранці Ігореві полки. Нахмурилися князі. Кожен з них  не раз готувався  до бою, не  раз  робив перший крок назустріч ворогові — знає, які  почуття в серці нуртують в останні хвилини перед кривавою січею.

Зблідли жони князівські, притулилися до них,  мов  курчата  до квочки, діти  їхні — маленькі княжата. Ждуть  картини  вирішального бою.  І хоча  він  давно відбувся, хоча  наслідки його  всім  відомі — третина війська лягла трупом на полі  битви, а решта опинилися в полоні, — сила  художнього слова така  велика, що  змушує знову і знову переживати давноминулі події.

Ось ритм  музики швидкий, тривожний, надсадно-болючий, в ньому вчувається і шалений крик воїнів, і кінський тупіт та іржання, і брязкіт зброї, і болісні скрики поранених, і  навіть огидне крякання  вороння, що  зібралося з  усього степу  на  сите  уядіє.

А в унісон музиці, що раптом зазвучала приглушено, ніби з далекого далека, почувся сильний, але  трагічно-болісний голос автора:

Від досвіту до вечора, від вечора до розсвіту летять  стріли  гартовані, гримлять шаблі  об шоломи, тріщать списи залізнії у тім полі  незнаємім, серед  землі  Половецької... Чорна земля під копитьми кістьми була засіяна, а кров’ю поливана... Тугою  зійшли вони по Руській землі!

Тут  першою не  стримала сліз  княгиня  Ольга Глібівна, жона Всеволода. Притиснувши двійко малят собі  до грудей, вона вголос заридала, приказуючи: «Та  вже  ж  мені свого милого ладонька ні мислію примислити, ні думою здумати, ні очима зглядіти! А-а-а!..»

Інші жони теж заплакали, заголосили, а князі насупилися,  стиснули кулаки. У їхніх очах  забриніли сльози, бо вони добре уявили полинне  поле  Половецьке,  засіяне  тілами руських воїнів. Хіба і їх не раз підстерігала така  ж доля?  Хіба зникла загроза половецька?

А коли Володимир звернувся до  присутніх із закликом:

«Загородіте Полю ворота своїми гострими стрілами — за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!», чутливий та легко збуджуваний Рюрик стукнув ребром долоні по  столу  і вигукнув:

— Це наш  обов’язок, браття!  Святий обов’язок! Забудьмо про   взаємні образи, про   колишні чвари — об’єднаємося і спільно виступімо проти ворога!

І князі, розігріті вином, пивом та хмільним медом, загомоніли:

— Так, так,  нам  нічого ділити!  Слава Ігорю!  У нас  спільний ворог — Кончак! Відомстимо поганину за  рани Ігореві!

Скориставшись паузою, Володимир відпив з келиха прохолодної шипучої сити. А  Славута взяв   нове перо, — він поспішав, бо записував кожне Володимирове слово, щоб  не загубилося. Серцем відчував, що  князі захочуть мати  «Слово  о полку Ігоревім», а особливо Святослав. Та  й як  же  не хотіти, коли про  тебе  в ньому так  красно мовиться?

XXX

Пізнього вечора відшумів, закінчився князівський снем. Розійшлися  князі  з   княгинями  та   чадами,  роз’їхалися князівські бояри з бояринями та високі душпастирі зі своїми   матушками. Попрощавшись  з  усіма, відправилися на спочинок великий князь  Святослав з  княгинею Марією Васильківною, князь Ігор  з  сім’єю та  зять  Володимир Галицький.

Скоро поснули всі.  Один Володимир не ліг у ліжко. Переніс свічу  до столу, поклав перед собою свої  та Славутині записки, вийняв із стосика пергаменту великий чистий аркуш, склав його  в кілька разів, ножем розрізав згини, прошив ниткою і  взяв до  рук  перо. Він  знав, що   завтра за столом, на свіжу голову, князі знову  захочуть  послухати його

«Слово про  Ігорів похід», — отож  потрібно привести його до  ладу:  обдумати кожне слово, відкинути зайвину, додати щось нове, переписати начисто.

Вмокнув біле перо  в каламар, подумав трохи, а тоді твердо  вивів заголовок: «Слово о  полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Ольгова».

...Спить  стольний град   Київ. Над   ним —  тепла серпнева   ніч  1185  року. Простора кімната на  другому поверсі пишного  великокнязівського палацу, начинена  книгами та  зброєю.

Горить, потріскуючи, свіча.

А  за  столом схилився над  аркушем пергаменту князьізгой, князь — великий книжник і громадянин — Володимир Ярославич, якого далекі  нащадки через  багато-багато століть назвуть геніальним поетом.

Тут,  на  дніпровських кручах, у золотоверхому Києві,  в палаці великого князя київського, тієї  ночі  вилилося остаточно в карбовані рядки величне чудо — безсмертне «Слово о полку Ігоревім».

Володимир Ярославич, майбутній князь Галицький!

У грізну  годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор  відчинив ворота ворогам на  рідну  землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його  віщий голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар та міжусобиць, опустіте вже  стяги свої, вкладіть у піхви  мечі  свої, пощерблені  у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіть Полю ворота на  Русь!

Спить під  зорями Київ. Скрипить перо. Гуде  у жилах кров. Горить свіча...

1990-1998

Лубни

Князь Володимир Галицький.

Слово о полку Ігоревім 

А чи  не  ліпше було  б нам, братіє, почати старими словесами ратних повістей про похід  Ігорів, Ігоря Святославича? Ні,  почнемо цю  пісню по звичаях нашого часу, а не  по  замислу-бо Яновому! Бо  Ян-бо віщий, якщо хотів  кому  пісню творити, то розтікався уявою по  дереву, сірим вовком по  землі, сизим орлом під  хмари. Пам’ятав-бо, кажуть, давніх часів  усобиці, — тоді  напускав він десять соколів на  стадо  лебедине: котру  лебідку сокіл доганяє, та перша пісню співає старому Ярославу, хороброму Мстиславу, який зарізав Редедю перед полками косозькими, красному Романові Святославичу. Бо  Ян  же,  братіє, не  десять соколів на  стадо  лебедине напускав, а свої  віщії  персти на  живії  струни накладав — вони самі  вже  князям славу рокотали...