Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 109

109

* Почнемо ж,  братіє, повість сію від старого Володимира до нинішнього Ігоря, котрий, укріпивши задум  свій силою військовою і погостривши серця свого мужністю, пройнявся духом  войовничим і навів свої  хоробрії полки на  землю Половецьку за землю Руську. * О-бо, Яне, соловію часу  давнього! Аби  ти сі полки ощебетав, скачучи, соловію, по  уявному дереву, літаючи думкою попід хмари, звиваючи славу  довкруг нашого часу, рискаючи тропою Трояновою — через  поля на  гори, то так  би  ти пісню розпочав Ігореві, внуку  Олеговому: «Не  буря  соколів занесла через  поля широкії — зграї  галок летять до Дону  великого!» Або  так  заспівав би  ти, віщий-бо Яне, Велесів внуче: «Коні іржуть  за Сулою — дзвенить слава  в Києві; труби  трублять в Новіграді — стоять стяги у Путивлі». * Ігор  жде  милого брата  Всеволода. І сказав йому  буй-тур Всеволод: «Один брат, один світ  світлий — ти,  Ігорю! Оба  ми  — Святославичі! Сідлай, брате, своїх  борзих коней, а мої  готові, осідлані — під  Курськом, напереді. А мої  куряни — бувалі  воїни: під  трубами сповиті, під  шоломами злеліяні, з кінця списа годовані, путі  їм відомі, яруги знайомі, луки  у них  напружені, тули  порозкривані, шаблі нагострені, самі  скачуть, мов  сірі  вовки в полі, шукаючи собі  честі, а князю — слави». * Тоді  вступив Ігор-князь в золоте стремено — і поїхав по  чистому полю... * Сонце йому  тьмою путь  заступило. Ніч, стогнучи йому  грозою, птиць розбудила. Свист пронизливий пролунав поблизу: то див  озвався наверху дерева, — велить прислухатись землі  незнаній — Волзі, і Помор’ю, і Посуллю, і Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутороканський бовване! * Тоді  поглянув Ігор на  світле  сонце і побачив: від нього тьмою всі  вої  прикриті! І мовив Ігор до дружини своєї: «Браття і дружино! Краще посіченому бути, ніж  полоненому  бути! А всядьмо, браття, на  своїх  борзих коней та позримо на  синій Дон!» Охопило князя таке  сильне бажання звідати Дону  великого, що  й знамення йому  заступило. «Хочу-бо, — рече, — списа приломити в кінці поля Половецького! З вами, русичі, хочу  голову свою  зложити або  напитись шоломом з Дону!» * А половці по  бездоріжжю побігли до Дону  великого, — кричать вози  опівночі, мов  лебеді  сполохані. * Ігор  до Дону  воїв  веде! * А вже  ж біди  його ждуть  птиці по  дуб’ю, вовки жах  наводять по  яругах, орли клекотом на  кості звірів  зовуть, лисиці брешуть на  черлені щити... * О Руська земле, уже  за горою єси! * Довго ніч  меркне. Зоря-світ запалала — імла  поля покрила. Щебіт солов’їний завмер — говір  галичі пробудився. Русичі великі поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі  честі, а князю — слави... * Спозарання у п’ятницю потоптали вони поганські полки половецькі і, розсипавшись стрілами по  полю, помчали красних дівчат  половецьких, а з ними — золото, і паволоки, і дорогі оксамити. Покривалами ж, опанчами та кожухами почали мости мостити по  болотах та грузьких місцях, і всяким узороччям половецьким. Черлен стяг, біла  хоругва, черлен бунчук, срібрене стружіє — хороброму Святославичу! * Дрімає в полі Олегове хоробре гніздо. Далеко залетіло! Не  було  воно на  кривду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі,  чорний вороне, поганине-половчине!