Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 110


110
Изменить размер шрифта:
* Гзак  біжить сірим вовком. Кончак йому  услід  править до Дону  великого! * Другого дня  вельми рано криваві зорі  світ  провіщають. Чорні тучі з моря ідуть  — хочуть прикрити чотири сонця. А в них  мигочуть сині  блискавиці! Бути  грому  великому! Іти  дощу  стрілами з Дону  великого! Отут  списам надломитись, отут  шаблям пощербитись об шоломи половецькі на  ріці  на  Каялі, близ Дону  великого! * О Руська земле, уже  за горою єси! * Се  вітри, Стрибожі внуки, віють  з моря стрілами на  хоробрі полки Ігореві. Земля гуде, ріки  каламутно течуть, пил  поля покриває... Стяги глаголять — половці йдуть! Від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили. Діти  бісові галасом поля перегородили, а хоробрі русичі перегородили черленими щитами! * Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прискаєш на  ворогів стрілами, гримиш об шоломи мечами харалужними! Куди тур поскаче, своїм золотим шоломом поблискуючи, там  лежать поганські голови половецькі! Порубані шаблями гартованими шоломи оварські тобою, яр-туре Всеволоде! Що  йому  рани, дорогі братове, коли забув  він і почесті, і пожитки, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї та обичаї! * Були  віки  Троянові, минули літа  Ярославові, були  походи Олегові, Олега Святославича. Той-бо Олег мечем крамолу кував і стріли по  землі  розсівав. Лиш  вступає він у золоте стремено в городі Тмуторокані, а вже  той  дзвін  чув давній великий Всеволод, син  Ярославів, а Володимир (Мономах) щоранку вуха (воріт) закладав у Чернігові. Бориса ж В’ячеславича погроза на  суд привела і на  Канині зелену паполому постелила за образу Олегову, хороброго і молодого князя. Із  тієї  ж Канини повіз Ярополк вітця свойого між  угорськими інохідцями до Святої Софії, до Києва. * Тоді, за Олега Гориславича, сіялися і росли усобиці, гинуло добро Дажбожого внука, в княжих крамолах вік  людський скорочувався. Тоді  по  Руській землі рідко ратаї  погукували, зате  часто ворони граяли, трупи собі  ділячи, а галки і свою  мову  заводили, поспішаючи на  покорм... * То  було  в ті раті  і в ті походи, а такої раті  — і не  чувано! * Від досвіту до вечора, від вечора до розсвіту летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужні у тім  полі  незнаному, серед землі  Половецької... Чорна земля під  копитьми кістьми була  засіяна, а кровію сполощена... Тугою  зійшли вони по  Руській землі! * Що  мі шумить, що  мі дзвенить вдалині — рано перед зорями? Ігор  полки завертає: жаль-бо йому милого брата  Всеволода! Билися день, билися другий, а на  третій, під  полудень, упали стяги Ігореві. Тут брати розлучилися на березі бистрої Каяли, тут кривавого вина не  стачило, тут пир  докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі  полягли за землю Руську... Никне трава  від жалоби, а дерево з тугою до землі  нахилилося. * Уже-бо, братіє, невесела година настала: уже  ковила-трава загиблих прикрила. Постала обида у війську Дажбожого внука, ступила Дівою на  землю Троянову, сплеснула крильми лебединими на  синьому морі, близ  Дону, тим плескотом прогнавши щасливі часи...
Перейти на страницу: