Грішниця - Печорна Олена - Страница 11

– Хто це була? – шушукались у коридорі санітарки.

– То її мати приходила.

Так у мене розпочалося нове життя, у якому не залишилося місця для любові, зате ненависті вистачило б на кілька, а ще – нестримного прагнення помститися тим, хто відібрав єдину людину, якій я була потрібна, яка мене лю-би-ла.

Наступні кілька днів були вітряні. Хтось розірвав серце вітру і тепер він даремно шукав спокою. Вітер кидався по пустих вуличках, розганяючи сонних псів, калатав у двері, стукав у замерзлі вікна, навіть жалібно вив у димарі. Вирвавшись за хутір, мчав по засніженому полю з шаленою швидкістю, гупав зі всієї сили в лісову стіну й губився в соснових нетрях, шукаючи втіхи в колючих обіймах гордовитих красунь. Снігу більше не випало, і поступово біле простирадло на землі набуло бруднувато-сірого відтінку. Очевидно, хтось, не витерши ніг, довго ходив ним туди-сюди. Може, то був вітер? У ці дні Лариса нічого не писала. Минуле ніби відійшло кудись убік, хоча все ще дихало в спину.

Дід Федір влаштував банний день і запросив попаритись у власноруч збудованій бані, яку розтоплював довго й ретельно – неначе чаклував. Зате коли Лариса з неї вийшла, то на мить подумала, що втратила тіло, перетворившись на духа. Думки теж пройшли крізь своєрідне очищення, залишаючи тільки відчуття радості. Виявляється, так буває. Людина радіє просто тому, що дише й слухає вітер у димарі.

– Ти, Ларисо, тепер до мене щосуботи заходь. Моя банька куди краща, ніж травичка в Марії Степанівни, та й користі з неї більше.

Марія Степанівна жартома показала кулак і нагримала:

– Почекай-почекай, прокинеться твоя виразка шлунку, прибіжиш по мою травичку – а зась. Лізь у свою баньку.

– Та ти не сердься, сусідонько. Твоя травичка часом теж у пригоді стає.

Лариса слухала, як чубляться старі. Наче подружжя, що давно відгуляло своє золоте весілля. Не вистачає, правда, дітей та онуків, щоб повен двір у святкові дні. Дивно, але ж у Марії Степанівни, здається, є син. Чому ж ще жодного разу не приїздив?

Уже вдома, провалившись у м’яку перину, Лариса раптом спитала:

– А де ж ваш син, Маріє Степанівно?

Очі старенької враз погасли, і вся вона ніби зробилася меншою, кілька хвилин мовчала, а потім, вкривши Ларису теплою ковдрою, гірко зітхнула:

– Нема.

Жінка здригнулась і ніяк не могла до кінця зрозуміти сказане.

– Нема на цьому світі, донечко. Чекає мене в іншому.

– А вірите в інший світ?

– Віриш – не віриш, він є. Якщо ж вірити, то й на цей по-іншому дивишся, розумієш більше. Та що це ми? Давай-но спати, нехай сни будуть світлими.

Лариса слухняно заплющила очі і, слухаючи, як тихенько ходить у сусідній кімнаті господиня, впала в щось біле й невагоме. Потім усю ніч літала під хмарами й ловила посмішки свого янгола. Так, ніби її справді впустили до раю.

З лікарні мене виписали вже весною, правда, вона була ще настільки рання, що для більшості її присутність відчувалася тільки в календарі. Проте я так давно не виходила під відкрите небо, що помітила її одразу. Повітря було іншим, у ньому ось-ось мало зародитися щось нове, може, тому я тоді теж вирішила жити далі, просто для того, щоб жити.

– Ларисо, зайди назад до приймального відділення. Надворі ще холодно.

Я слухняно повернулась у приміщення й присіла на стілець. У повній розгубленості дивилась, як у двері заходять і виходять якісь люди, з’являються на мить у вікні а потім зникають незнайомі обличчя, і ніяк не могла збагнути, хто ж може за мною прийти. Чи є кому йти? Мене охопив жах. Це було настільки помітно, що зайнята записами медсестра відволіклась, щоб заспокоїти:

– Не хвилюйся, за тобою ось-ось прийдуть.

– Хто?

– Твоя мама.

Я закліпала очима й ледве видавила із себе:

– Не піду.

У цю хвилину двері відчинились, і в них з’явилася тітка Люда. Вона стривожено поглянула на мене й, зрозумівши, що я все знаю, присіла поруч. Я чомусь боялася дивитись їй в очі, так, ніби там ховалася правда, а якщо в них не дивитись, реальність можна змінити.

– Дівчинко моя, послухай мене уважно. Знаю, це важко зрозуміти й прийняти, але ти мусиш бути сильною. Розумієш, існують закони, за якими твоя матір лишається бути матір’ю, тому ти мусиш жити з нею.

– Це неправильні закони. Вона ж була матір’ю й для Світланки, а зараз її вже нема.

– Знаю, але… Велося слідство, відбувся суд. Злочин скоїв твій батько й за це сидітиме, а мати… Як тобі пояснити, вона не хотіла, щоб таке сталося. Пройшов час, вона прагне змінитися, каже, що любить тебе й буде дбати по-справжньому. Це останній шанс, і його їй дали.

– Не вірю.

– Тобі важко повірити, це зрозуміло, однак члени комісії повірили. Спробуй дати їй шанс, по-іншому поки-що не можна.

Я мовчки сиділа, відвернувшись до вікна. Медсестра щось розповідала тітці Люді, коли в приймальне відділення зайшла мати. Я дивилася на цю чужу жінку й не впізнавала в ній колишньої Сєтки – з черговим синцем на обличчі й стійким запахом паленого самогону. Ця нова жінка була чиста, твереза й страшенно розгублена, у руках тримала два червоні яблука й ніяк не могла мені їх віддати, винувато посміхалась, щось белькотала, а потім нарешті зважилася забрати мої речі і взяти за руку. Я байдуже вклала свою долоню в її і слухняно повернулася туди, де вже ніколи не з’явиться мій янгол, однак там не було і його вбивці.

У будинку ніби нічого й не змінилося, він, як і раніше, впускав у себе вітер, ховав темряву й павуків. Правда, кількість останніх катастрофічно зменшилась, а в будинку запахло їжею, чого раніше не спостерігалось. Я навіть уявити не могла, що моя мати здатна щось приготувати, як це роблять інші жінки щодня для своїх дітей. Мій старий матрац кудись зник, а на його місці стояло не нове, однак справжнє залізне ліжко, хоча й рипіло так, що спати в ньому можна було лише в одному положенні. На вікнах висіли гардини, чомусь яскраво-червоного кольору, а найголовніше – того каменю під вікном не стало. Він зник, неначе й не було, залишилася лише неглибока ямка, в якій сніг загадково відмовлявся лежати, тому те місце моторошно чорніло єдиним сліпим оком на білому й примушувало щоразу здригатися. Узагалі перший час я здригалася ледь не щохвилини. Мені чувся дитячий плач чи гнівні окрики батька. Цих людей не було поруч, але десь у собі я їх не відпустила, пізніше, щоправда, стало легше, і я остаточно переконалась, що людина – унікальне створіння, здатне вижити будь-де й за будь-яких умов, звикнути. Ще вона має пам’ять і водночас здатна забувати, тим самим притупляючи біль. Інакше… інакше можна б було збожеволіти.

У школу йти не хотілось, однак іншого виходу не було. У перший день здавалось, що кожен тикає в мене пальцем і щось шепоче за спиною. Я озиралась і намагалась якомога менше потрапляти на очі, слава Богу, що ефект від моєї появи спостерігався рівно перші кілька годин. Однокласники розпитували про батька, матір, хтось навіть спитав, як саме померла моя сестра. Я мовчала, хоч понад усе хотілося плюнути в обличчя усім цікавим, щоб вони нарешті залишили мого янгола в спокої, а не смакували деталі трагедії, мов тістечко в шкільній їдальні. Зрештою моя мовчанка набридла і, поставивши діагноз «тю-тю», мене залишили, як і колись, самотню на останній парті. А Ніна Іванівна була відверто роздратована, оскільки, як зразковий класний керівник, мала підтягнути мене по всіх предметах чи бодай проконтролювати процес, що вимагало сил та часу, тому особливого захвату не викликало. Інші вчителі спочатку дещо пожвавились, однак згодом охололи й перестали звертати на мою скромну персону особливу увагу. Зраділа по-справжньому єдина баба Мотя і в перший же день спекла смачнючого пирога, купила солодкого лимонаду й частувала мене всім цим у комірчині, витираючи час від часу сльози й примовляючи «моя красунечка».

Моє нове життя з матір’ю тривало три місяці й чотири дні. Я навіть поступово почала звикати до скрипучого ліжка, яскраво-червоних гардин на вікнах та тверезої матері, от тільки тверезою вона пробула не так і довго, мабуть, у сумі десь півроку. Саме настільки вистачило її переляку від пережитого, щоб утримуватися від алкоголю. Але шок минув, а горілка з лиця землі за цей час не зникла, як і вірні друзяки, що систематично навідувались, аби вправити мізки Сєтці, що по-їхньому означало тільки одне – залити їх горючою рідиною. Одного разу, повернувшись зі школи, я наштовхнулася на десяток синюшних від випитого облич. Вони всі, як одне, тупо всміхалися й намагалися вщипнути за щічку, немов трирічну дитину.