Грішниця - Печорна Олена - Страница 12

– Доню моя маленька, йди-но, обніми свою маму.

Я дивилася на п’яну жінку і впізнавала в ній матір – ту, звичну, якою вона була всі ці роки. От тільки зараз не було кому бити її по пиці, тому вона отримала повну свободу дій, могла робити все, що заманеться, абсолютно все. До того ж, їй було відверто начхати як на батька, що сидів у в’язниці, так і на свою маленьку. Ну, не відмовлятися ж заради мене від такого задоволення? Усе повернулося на круги своя, очевидно, це й було її життя. Вона пила будь-що, будь-де, з будь-ким і в будь-яких кількостях, а за відсутності батька з подивом відкрила в собі ще доволі «привабливу» жінку й активно почала це доводити всім охочим. Бажаючі, звичайно, всі до одного були її рівня – без копійки за душею, зате зі стійким запахом перегару. Ці «дяді», з’являючись на ніч, зникали на місяці, жодного постійного, всі – перекотиполе, хоча матір цей факт особливо не засмучував, і вона вкотре відкривала сезон пошуку нового «татка» для мене. Я ж при цьому почувалася настільки зайвою, непотрібною, що часто поверталася додому, аби тільки переночувати в тому скрипучому ліжку. Згодом звикла, до того ж, у мене з’явилася куди болючіша втрата, аніж відсутність тверезої матері.

Спочатку дізналася, що Валентину Івановичу запропонували місце в дитячій лікарні столиці, він погодився й досить швидко виїхав за новим місцем роботи. Ми сумували за своїм Айболитом і водночас раділи за нього, бо знали, що він там і має бути. Однак згодом стало ясно, що доведеться попрощатися не тільки з ним. З міста переїжджали тітка Люда з Мишком, єдині люди, що хоч частково замінили мені справжню сім’ю. Я часто приходила до них і проводила цілі дні, часом навіть залишалася ночувати, якщо, звичайно, у цей час вдома не було дядька Миколи. Коли ж він повертався, зникала. Так, після останнього його повернення тітка Люда, ледь стримуючи сльози, повідомила, що вони їдуть звідси. Я довго не могла зрозуміти. Навіщо? Куди? З ким? І лише коли побачила, як похапцем пакується сервіз у милу рожеву квіточку, зрозуміла, що все серйозно. Дядько Микола вліз в якусь підозрілу аферу й прогорів настільки, що вони змушені були продати будиночок, котрий посміхався, і переїхати до його матері, аж на Південь. Мишко довго каверзував і відмовлявся їхати, доки тітка Люда не підкупила його справжнім морем. В останні дні до від’їзду він тільки й робив, що розповідав про великі кораблі, капітаном яких він стане, коли виросте.

Я кивала головою й ходила, немов у воду опущена, почала пропускати школу й відчувала себе покинутим щеням, яке господарі забули взяти із собою. Коли прийшов час прощатися, тітка Люда міцно обняла мене, поцілувала й заплакала:

– Я не можу забрати тебе із собою, дівчинко моя, не можу. Мені просто не дозволять. Віриш, зайчику?

Я вірила.

– Ларисо, обіцяй мені, що будеш розумницею й обов’язково, чуєш, обов’язково станеш щасливою. Обіцяєш? А я писатиму. Пізніше, коли ми трохи там обживемось, ти, можливо, зможеш приїхати в гості. Це було б так чудово, ми б показали море.

Я кивала, а сама ковтала сльози – такі ж гіркі й солоні, як і те далеке море. Вони поїхали, їхній будинок купили, однак він перестав посміхатись, лише сумно дивився вікнами й чекав, неначе вірив у те, що вони повернуться. Перші кілька місяців я теж вірила, часто бігала на вокзал і годинами вдивлялася в обличчя пасажирів, а раптом побачу серед них знайомі. З часом сиділа на пероні вже просто так, за звичкою, ще пізніше зрозуміла, що вокзал – ідеальне місце для самоти. У приміщенні було завжди тепло, можна було навіть дрімати в кріслах, бувало, що хтось жалів і пригощав чимось смачненьким. От тільки спочатку дядечки в міліцейській формі погрожували інтернатом, бо думали, що я не маю дому, потім махнули рукою й проганяли вже рідко, так, для годиться. Смішні, тут краще, ніж удома.

– Ларисо, ти б сходила до Ніни в гості, чи що? А то вона останнім часом нікуди не виходить, сусідки кажуть, лежить цілими днями й дивиться у вікно. Сходила б, дочко, і тобі компанія, і їй веселіше.

Лариса поглянула на годинник. Восьма вечора, взимку вже пізнувато для гостей, проте слухняно одягнулась, навіть дістала коробку шоколадних цукерок і пляшку домашнього вина.

– Не боїшся темряви? Може, провести?

– Я вже давно нічого й нікого не боюсь.

Баба Марія тільки похитала головою, але провела аж на вулицю, доки Лариса не наказала повертатись у теплу хату, а то ще, чого доброго, застудиться знахарка. Хто тоді всіх лікуватиме? Не Лариса ж. Марія Степанівна щось забубоніла собі під ніс, і згодом заскрипіли, зачиняючись, хатні двері.

Лариса вдихала морозне повітря, йшла повільно, не поспішаючи. Біля подвір’я тітки Ліди помітила автомобіль, на мить навіть спинилась. Це ж треба, у цій глушині вже й забула, як виглядають машини. Хто б це міг бути? Може, син? Лариса пришвидшила крок і, не обертаючись, пішла до подвір’я Ніни. У будинку горіло світло, з навстіж відчинених вікон звучала музика, і то в одній кімнаті, то в іншій з’являвся жіночий силует, що кружляв у танці з кимось невидимим.

– Здається, я вчасно. Скільки квитки коштують на таку дискотеку?

Ніна лише підозріло засміялась і зникла у дверях спальні.

– Ясно. Тут усе безкоштовно, включно й любов господині.

Лариса поклала цукерки на стіл, дістала бокали із серванта, налила по самі вінця червоного вина, зачинила всі вікна й вимкнула музику. Зайшовши в спальню, мовчки обняла за плечі ридаючу Ніну й хвилин десять сиділа, відчуваючи, як здригається від наступного нападу сліз змучене тіло, потім суворо наказала припинити:

– Годі, вставай, будемо вмиватись і святкувати. Ніна відірвалася від подушки й запитала:

– Що?

– Що-що? Похорони любові. Ви ж усе вирішили остаточно?

Жінка мовчки кивнула й слухняно пішла вмиватись, а вже за десять хвилин, ще з червоними очима, пила таке ж червоне вино.

– Він дізнався про маму й одразу примчав… пригорнув до себе, сказав, що вже не відпустить. Господи, і навіщо так знущатися над людиною, яку любиш?

– Він хоче бути з тобою.

– Але ж…

– Знаю, дружина й новонароджена доня. Він знав, що через них ти переступити не зможеш, однак й із собою нічого вдіяти не зміг.

– Я сказала, що не люблю його.

Лариса кивнула головою.

– Що забула.

Ще кивок.

– Що люблю іншого.

– Ага, залишилося тільки знайти претендента на це почесне місце. Подивися на себе в дзеркало, закохана наша.

– Я думала, що так йому буде легше забути.

– Думала вона. А сама?

– Не можу. І навряд колись зможу.

– Отож.

Через дві години дві п’яні жінки співали про кохання. Таке дурне й сліпе, тоді навіщо таке сильне?

Зараз мені важко пригадати день, коли в моєму житті з’явився Н. Скоріш за все, він був там досить давно, ми просто не помічали одне одного. Мене мало цікавили приятелі матері, до того ж, вони були настільки схожими, що, здавалось, їх спільний портрет малювали під копірку. Н. нічим не вирізнявся: блукаючий погляд, спітніле обличчя з блискучою лисиною, брудний одяг із чужого плеча, запах спиртного, одним словом, досить типово. До певного часу моя скромна персона теж не викликала особливого пожвавлення серед п’яної компанії. Ні матір, ні п’яні друзяки мною не цікавились, максимум, для чого я могла знадобитись, то це збігати за наступною пляшкою на так звану «точку». Щоб уникнути цієї місії, я або йшла з дому, або забивалась у самий куток ліжка, вкривалася ковдрою й затуляла вуха.

Саме там на мене й наштовхнувся Н. під час однієї з гулянок. Він, очевидно, хотів прилягти, щоб перевести подих, і досить щиро здивувався моїй присутності поруч. Хвилин дві концентрував погляд, намагаючись пригадати, хто ж я така, потім посміхнувся майже беззубим ротом, провів по моєму волоссю спітнілою рукою й захропів. Я вискочила на вулицю й довго трусилася на подвір’ї. Мене калатало від огиди. Згодом почала помічати дивні погляди на собі. Тоді ще мало розуміла, що вони могли означати, проте інтуїтивно вловлювала небезпеку й намагалася його уникати. Одного разу випадково почула уривок розмови Н. із матір’ю. Вони смалили на подвір’ї дешеві цигарки, Н. діловито обнімав матір, а вона дурнувато гиготала.