Грішниця - Печорна Олена - Страница 59

– Сидіти!!!

Кидок і звук пострілу, ще один, ще. Майї рознесло голову одразу ж, Цезар доходив у конвульсіях, прицільний постріл – і він теж затих.

– Наступною буде твоя Лєрка! Один, два…

Біле-біле жіноче обличчя кричало, що виходу звідси нема.

– Згодна. Убивця плюнув і зайшов у дім, Лєра кинулася до вольєра:

– Господи, що це було? Ти ціла?

Я опустилася на землю поруч зі скривавленою вірністю двох собачих сердець. Невже за неї платять так дорого?

З відчинених навстіж дверей храму долинав тихий спів, легкий і невагомий, він збирався під куполом і, здавалось, існував там сам по собі, оскільки побачити, хто ж співає, ніяк не вдавалось. Лариса стояла позаду наречених, відчуваючи, як повітря довкола пахне ладаном і свічками.

– Заходьте, спершу наречені, за ними – свідки.

Молодий батюшка в довгій святковій рясі привітно посміхався молодятам. Ніна не вдягла до церкви весільного вбрання, тим паче свого смертельного вельону, тому стояла в простенькій світлій сукні за коліна, а голову прикрила напівпрозорою білою хусточкою, Сергій був у чорному. Вони одночасно перехрестилися й увійшли. Лариса глибоко вдихнула, затримала подих, немов перед стрибком у крижану воду піднесла руку і, не дихаючи, утворила на собі невидимого хреста, крок, крок, крок – двері позаду, а купол тримає небо.

– Амінь.

Після вінчання молоді запросили до себе найближчих, однак Марія Степанівна забрала всіх у старенький дерев’яний будиночок, по якому взад-вперед ганяло тишу руде кошеня.

– Тут на місці, та й хата згадає колишнє. Ми до будинку зайшли одразу після церкви, вважай, повінчаними прийняв нас, потім стільки беріг, нехай порадіє і господиня з ним.

Нашвидку накрили стіл, розсадовили молодих, свідків, Марину, та й усе. Батько приходив до церкви, хотів навіть було завести Ніну з чоловіком у дім її дитинства, але вона тільки хитнула головою, мовляв, іншим разом, а сюди йти він не став. В останню мить, правда, згадали ще про стареньке подружжя сусідів, і вже за кілька хвилин Сергій садовив їх до столу.

– Не відмовте молодятам, заразом розкажіть, як до золотого весілля дотягнути.

– Воно, дурне діло – нехитре, аби жінка не кусала за голову, то й доживеш.

– Не слухай, Ніно, бо чоловіка не вкусиш, то точно не доживеш!

Гості сміялись, однак усередині ще жило ледь уловиме відчуття таїнства. Світло, Спокійно, Радісно – двоє стали одним.

– Гірко!!!

Коли було випито не одну навіть за золоте весілля, старенька сусідка нишком спіймала сльозу.

– Тітонько, щось не так?

– Ні, дочко, радісно. Радісно, що живемо ось так, без війни.

– Тю, стара, всі за здравіє, а ти за упокій. Мила моя, давно не пила?

– Не про це я, старий, от дивлюся на дітей і спокійно так на душі, що так усе просто в них, не те, що колись. Як послухаєте п’яну бабу, то розкажу, може, і навчить чого – не знаю. Тітку я ще красивою пам’ятаю, потім таких і бачити не довелось, ще добра була, лагідна, останнє віддасть й обігріє. До неї люди тягнулися, любили й чоловіки – різні, обирай – кого серце бажає, рідні ще й умовляли, мовляв, чого ховати себе заживо. А вона дістане свою стареньку фотографію, зім’яту, витерту всю, подивиться й «ні» киває, а все тому, що любила в житті раз, так до самої домовини вірність пронесла, знала, що вбитий, а чекала. Ось так.

Марина зітхнула:

– Це ж треба.

Старенька, помітивши цікавість в очах, пожвавилась і продовжила розповідь:

– Дивовижна історія, можна книгу писати, а всього не напишеш. Важка доля їй випала, а жодного разу не пожалілась, тільки війну ненавиділа, та так, що де в ній стільки того і вміщалось. Пам’ятаю, обійме, пригорне до себе й каже, аби життя цінувала, берегла, бо в нього ціни нема. Любов? Тітка розповідала про неї просто: зустрілись, покохали, планували весілля, мріяли побудувати дім, народити дітей. Натомість попрощалися швидко й похапцем, тільки й встигла, що свою фотографію в руку вкласти, в очі раз зазирнути – і по всьому. Потім були листи, до них вона навіть не підозрювала, якими цінними можуть бути звичайні слова, тому й берегла всі до останнього, казала, що в них живе він, бо по-іншому його не лишилось.

Потім тітку до Германії погнали, моя мама маленька, а запам’ятала, як хапала сестру за руку й плакала, як голосила бабуся – вони так уже ніколи й не зустрілись, бабуся не дожила. Тітка розповідала, що на чужині було важко, дуже, але потім її забрала одна родина, щоб господарство вела, роботи багато, але нашим не звикати, головне – не принижували, навіть по-своєму прив’язались, особливо дочка. Вони з тіткою були майже ровесниці, і та теж чекала свого коханого з однієї й тієї ж війни. Напевно, чекання те й поріднило, тоді й зрозуміла, що вороги – теж живі люди, такі ж дві руки, дві ноги, серце, що болить однаково й відчуває.

Однієї ночі вони обидві не могли знайти собі місця аж до світанку, потім звідкись взялася туга – довга-довга й в’язка. Якимось дивом кимось із наших тітці передали листа від сусіда, кучерявого веселуна й танцюриста, хоча, повернувшись із фронту, він уже не танцював – втратив ногу Лист був коротким: Микола героїчно загинув, просив передати, що любить, усе. У конверті лежала її фотографія й фотографія дівчини, яку знайшли у вбитого ним німця, тітка так і не зважилася віддати останню її власниці.

– Як не зважилась? Вона що, знала ту дівчину?

– Вона з нею жила під одним дахом аж до кінця війни, доки не звільнили наші. Дочка то господарів була. От вам і доля, хочете вірте, хочете – ні. Помирала в глибокій старості, казала, що йде до батьків і Миколи, може, тому померла легко й спокійно, без жодного зойку, а може, тому, що знала справжню ціну життя.

Притихлі гості думали кожен про своє й про одне й те саме одночасно.

– От стара, за що люблю тебе, бо розумна – аж страшно. Отож, дітки, мотайте на вус і живіть у мирі. Прости, Господи, вип’ємо! Вип’ємо за небо чисте й пам’ять довгу – до дна!

Соснова ніч зазирнула у вікно – темно й тихо, може, сплять? Ні. Жіночий шепіт піднімається кудись високо, немов проходить крізь стелю і старенький дах, відштовхується від димаря й злітає прямо до неба.

Уперше за кілька останніх років Лариса молилась, молилася за любов, а старенька господиня кивала, бо Господь і є Любов.

Любов? У неї тисячі облич, і кожен шукає своє. Я не знала любові, а замість облич бачила маски, штучні й неживі, можливо, тому перетворювала їх на смертників. Скільки? Навіщо рахувати гріх, коли його вимірюють. Мій глибшав, і, врешті-решт, душа опинилася під тонами чорних вод, так глибоко не пірнути й не піднятися їй. Я помилилась, бо зустріла любов на самому краю життя.

Смерть не роздати іншим, вона все одно росте всередині й стає дедалі сильнішою, доки повністю не поглинає. Це неминуче, найпрогресивніші методи й препарати всього-навсього вповільнювали цей процес, часом їх вистачало на довше, інколи вони не діяли зовсім, проте періоди між терапією впевнено зменшувались. Останнього разу в медичній картці з’явився новий діагноз: «пневмоцистна пневмонія» – хвороба, від якої помирають новонароджені й хворі на СНІД. Я ледь знайшла в собі сили, щоб посміхнутись, а лікар одразу ж замахав руками – надто серйозно. Звичайно, наскільки серйозним може бути кінець.

Мене витягували довго, уже не вірили, що вдасться, я – теж. Чи було страшно? Не знаю, не відчувалося нічого, окрім виснаження й апатії, єдине, за чим шкодувала, що так і не побачила сина. Пам’ятаю, як одного дня небо за вікном сповзло до землі дощем, таким довгим-довгим і темним. Я попросила аркуш паперу і, втрачаючи свідомість, вивела: «Синку. Я люблю тебе. Вибач. Мама», віддала написане Лєрі й натхненно стала чекати. Смерть не прийшла, очевидно, так їй було нецікаво. Я дожила до кінця дощу й вижила, тільки ще не знала для чого.

Роман плакав, як плачуть люди. Лєра спитала:

– Невже?

У той вечір йому подзвонили, розмова була короткою, але постріли й не тривають довго. Шкільний приятель повідомив, що тиждень тому поховали Романову матір, цілих сім днів.