Грішниця - Печорна Олена - Страница 60

– Ненавиджу!!! – прокотилося кімнатами і впало до ніг. – Господи, як я вас усіх ненавиджу, усіх, а її – найпершу.

Ми мовчали, та він і не потребував питань – душа й так виверталася навиворіт.

– Вона найперша мене зрадила, найрідніша – а відвернулась. Такий син – не син, краще ніякого. Тоді навіщо народили мене таким?

Я поставила на стіл склянку із заспокійливим, але він сахнувся від неї, мов від отрути.

– Випий, це заспокоїть.

– Заспокоїть? Заспокоїть. Може, заразом і знищить потвору, га? З перших років життя я відчував, що інший, у школі таки розібрався чому, і зненавидів себе – бачте, не міг бути для них ідеальним, і знав, що ніколи не зможу. Син – гомик? Значить, у батька нема сина, але з цим я впорався б, якщо б мама… сказала одне-єдине слово «синку», а вона промовчала, відпустила. Думаєте, мені все оце потрібно? Ха! Я зі шкіри вилазив, аби повернутись і довести, що чогось вартий, що… таки син. Тепер кому доводити? Могилі?

Наступного дня, із самого ранку, Роман сів у машину й поїхав у місто дитинства й свіжих могил, Лєра ще довго дивилась услід із вікна, потім зітхнула.

– Ні, щоб не дати попрощатись із матір’ю… Це яка любов тоді? Він же все одно її син.

Любов, навіть материнська, може бути різною – безумовною й повною умовностей, остання здатна створювати чудовиськ.

Коли Роман повернувся, було схоже, що розірвали стару рану, однак із неї нарешті вийшов гній. Спустошений, вивернутий і заново зшитий грубими нитками, він таки прийняв себе, а з цим прийшов нехай не мир, але спокій. Одного вечора він тихо зайшов до мене в кімнату, сів поруч і подивився прямо в очі.

– Лоро, тебе пора відпустити.

Серце тріпонулося й застигло.

– Знаю, що пора. Ти маєш право піти так, як захочеш. Це буде останнє замовлення, після – як скажеш: живи тут, ні – куплю інший будинок, захочеш за кордон – будь ласка, тільки обери куди.

Я мовчала. Він підвівся, щоб іти, потім простягнув папку.

– Тут останній, але складний… Вибач, якщо колись зможеш.

Зачинені двері загнали в серце ножа. Боляче й пізно, а в пустому ліжку сльози важили мало – для прощення потрібна душа. Я відкрила папку, щоб зазирнути в того, хто мав стати останнім. Неправда, що жертви прощають своїх катів, не можуть, бо вже не живуть.

Костянтин володів кількома розважальними закладами: кафе, нічні бари, дискотеки – словом, місця, в яких ведеться бізнес, різний, чорний – теж. Його замовили наркоторгівці, бо у сфері збуту він утворював велику білу пляму, яка з кожним роком тільки розповзалась, урізаючи прибутки, – наркотиків чомусь там бути не могло. Домовитися не вдавалось, погрози не діяли, замахи не зачіпали – він досить довго псував кров і життя. В успіх замовлення самі ж не вірили, мовляв, Сова не бавиться таким, однак вхопилися й за соломинку, непевно, точно йшли на дно. Я посміхнулася: «Кажете, складний?»

У день нашої зустрічі йшла злива, потоки змішала небо із землею, перетворивши все у водяний клубок. Костянтин повертався додому, я стояла біля зіпсованої машини наскрізь мокра, словом, закони жанру для справжніх джентльменів.

– Дозвольте допомогти.

Очі в очі – і тривожний шум води.

– Будь ласка.

– Тут без автомайстерні не обійтись. Почекайте в машині, я зроблю дзвінок.

По склу стікало небо, а я вдивлялась у чоловічий силует із дивовижним почуттям захищеності.

– Ну от і все, машину заберуть, ось адреса. Ви промокли, якщо дозволите, я підвезу.

Вдих-видих.

– Згодна.

І його руки на кермі. Кінець.

Уже назавтра мені пригнали вимите до блиску авто з поміткою «оплачено». Звичайно, по-іншому з такими не буває. Я цілий день блукала по кімнатах орендованого будинку і спалювала поглядом телефони. Він повинен був зробити той дзвінок, як решта інших, однак не подзвонив. Складний. Що ж, друга спроба.

Заплановано-випадкова зустріч збила з ніг обох. Він упізнав, я подякувала – кіно, тільки цього разу про кохання. Увечері ми дивилися в одне небо, рахуючи чомусь уже згаслі зорі. Я розуміла, що щось іде не так, але продовжувала падати – чи летіти? Дивно, але це було не так уже й важливо, все одно, аби лиш бути поруч і чути його дихання, а дихати він міг за нас обох. Раніше я не помічала, як це роблять люди. Нічого особливого – постійна вентиляція повітря, інстинкт. Коли ж хвороба затиснула легені і скрутила у вузли, я зрозуміла, що в диханні ховається життя – таке, яке ти обираєш. Він дихав легко й глибоко – спокійно, він ЖИВ, а не ганявся за світом чи його примарами. Останні я навчилася читати в очах навпроти, немов із книги, а то й плаката: жадоба, влада, слава, амбіції, задоволення – а тут уперше білий-білий лист. Невже таке буває? Навіть захотілося жити, страшенно захотілося – аж до смерті. Смішно? Коли дізналася його правду, остаточно зрозуміла, що ключів не підбереш, потрібні тільки навстіж відкриті двері.

У Костянтина була сестра. Він пам’ятав її красивим і смішним дівчам, що так любило полуничне морозиво, солодку вату й брата, ще мало дивовижний голос, таким природа наділяє одиниці. Рая співала завжди, все і всюди, напевно, не співати не могла, тому і мріяла про сцену. Костя знайшов найкращих учителів, допоміг із навчанням, потім став займатись організацією концертів, записів, інтерв’ю. Їй пророкували майбутнє на вершині, і вона злетіла, тільки вниз. Він навіть не помітив, коли поруч із сестрою з’явився новий прихильник, пізніше – друг, а далі – більше, здається, Рая говорила, що познайомилися вони в клубі, там же вона уперше спробувала кокаїн. Ось де вершина, де натхнення, де справж ній вимір дійсності, без цього вона скоро не могла. Він намагався врятувати, примусово лікував, обмежував зв’язки й спілкування, однак Рая зірвалась, передозування, смерть. Щоб не збожеволіти, він, як навіжений, працював над випуском її першого й останнього збірника пісень, той таки вийшов у світ – присвячений пам’яті, й одразу став сенсацією.

Одного разу Костя посадив у машину й відвіз на могилу Раї, де я нарешті зрозуміла, навіщо була вся ця боротьба на грані, там – вічна тиша та зовсім нема музики.

– Ти чула, як плачуть чайки?

– Ні.

– Поїхали зі мною, покажу.

Море. Вода-вода-вода й небо-небо-небо. На мить здалось, що там душі воскресають, звільняючись від тягарю гріхів. Я так і не почула плачу чайок, не встигла, бо гріх наздоганяє всюди, щоб перетворитися на каміння. Вранці до нас у купе занесли свіжу пресу, я байдуже гортала чорно-білі сторінки газет, доки з однієї на мене не подивилася дитина, якої не було – вже, поруч маска смертника й красивий заголовок «Батько – вбивця». У скронях вибухнула кров, побігла по судинах, зупинилася в серці. Відомий політик виявився ВІЛ-позитивним, коли інфікована однорічна донечка померла від банального запалення легень. Питання: звідки взявся СНІД? А відповідь поміж рядочків – ВБИВЦЯ. Я зійшла на першій же зупинці, Костя спав.

– Тук-тук, тук-тук, тук-тук, – співали колії, а сонце обпікало очі.

– Дурна, ану назад!

Жіноча рука в останню мить рвонула тіло, і потяг промчав повз.

– Тук-тук, тук-тук, тук-тук.

Я вила.

– Заспокойся, ну-ну. Ось на, випий.

Щось гаряче обпекло й поповзло донизу. Жінка хитала головою й шукала серед яблук і риби ще одну пляшку алкоголю, аби налити знову.

– Так, молодець. Тепер послухай: померти хочеш – встигнеш, від цього не втечеш. Ти за сім’ю подумала? Напевно, і діти є, і чоловік.

Я знову кинулася до колій.

– Стій! А душа?

– Чия? У мене її давно нема!

– А машиністу гріх на свою бери? Думаєш, просто воно – вбити людину?

Опустившись навколішки, я від безсилля впала на брудний перон, жінка присіла поруч, випила сама й прошепотіла:

– Тобі, бачу, допомогти тільки одне може – віра, з нею помирають легко, – Незнайомка витягнула клаптик паперу й нашкрябала ручкою кілька слів, – Ось, тут адреса бабусі однієї, мудра людина, знаюча, дай їй Господь здоров’я, вона порятує. Послухай мене, поїдь, га? Вона не відмовить, і мені спокійніше буде, а то людина душу губить, а я не допомогла – гріх. А їх у мене! Нащо ще один на шию вішати? Поїдь.