Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель - Страница 66

66

Поцілуйте також від мого імені ручки моїй сеньйорі герцогині. До речі, ви можете поцілувати руки й моєму панові сеньйорові Дон Кіхоту Ламанчському, щоб він почував мою вдячність за його хліб. А до цього ви можете, як добрий секретар та добрий біскаєць, додати все, чого вам забажається, і все, що спаде вам на думку. А зараз приберіть зі столу та дайте мені їсти, і я тоді дам доброї прочуханки всім шпигунам, розбійникам та чарівникам, що наважаться напасти на мене або на мій острів.

РОЗДІЛ XXV

про те, що трапилося із Санчо Пансою, коли він обходив свій острів

Тим часом зайшла ніч, і губернатор забажав обійти острів. Санчо взяв із собою дворецького, секретаря, мажордома й писаря, на якого було покладено обов’язок, нащадкам на користь, занотувати всі вчинки губернатора, і стільки вартових та судових писарів, що з них можна було скласти чималий загін. Санчо зі своїм жезлом ішов посередині, оточений усім цим людом, і на нього варто було подивитися. Пройшовшись кількома вулицями містечка, вони почули брязкіт ножів і, поспішаючи до того місця, натрапили на двох чоловіків, що, побачивши представників правосуддя, кинули битися. Один з них гукнув:

— Сюди, ім’ям Бога й короля! Чи можна ж, щоб у цій країні грабували й нападали на людей серед міста!

— Заспокойтеся, чоловіче добрий, — сказав Санчо, — і розкажіть мені, яка причина цієї сварки, бо я тутешній губернатор.

— Я поясню вам усе найкоротше, сеньйоре губернаторе, — відповів другий, його супротивник. — Ваша милість мусите знати, що цей добродій виграв тільки що в картярському домі, — ось він навпроти нас — більше як тисячу реалів і хтозна-яким способом. Я був там, коли грали, і кілька разів, у непевних випадках, розв’язував справу йому на користь, не так, звісно, як підказувало мені сумління. Він устав з-за столу із своїм виграшем, і коли я сподівався дістати від нього хоч ескудо на подяку, як звичайно дають таким значним людям, як я, що буваємо присутні при грі, підтримуємо несправедливості й допомагаємо уникати суперечок, він поклав гроші в кишеню та й пішов геть з дому. Я пішов слідом за ним і дуже ввічливо й чемно попросив у нього хоч би вісім реалів. Ви мусите знати, що я людина порядна і не маю ні посади ні прибутків, бо мої батьки не лишили мені грошей і мене нічого не навчили. А цей шахрай не згоджувався дати мені більше як чотири реали; отже, ви, ваша милосте, сеньйоре губернаторе, самі бачите, що це людина без стиду й без сорому. Але, честю клянуся, якби ваша милість не підійшла, він виблював би весь свій виграш.

— Що ви на це скажете? — спитав Санчо.

Другий відповів, що його супротивник про все каже вірно і що справді він не хоче давати йому більше як чотири реали, бо він давав уже йому стільки багато разів. На його думку, ті, хто дістає стільки з милості, повинні бути ввічливі і брати те, що їм дають, з веселим обличчям та не заходити в суперечки, коли не знають напевне, чи той, хто виграв, є справді шахрай і чи виграв гроші нечесно. А за доказ того, що він особисто цілком порядна людина, а не шахрай, може бути те, що він не захотів нічого йому дати, бо тільки справжні шахраї дають гроші таким здирникам.

— Це правда, — сказав дворецький. — А тепер, ваша милосте, сеньйоре губернаторе, проголосіть вирок, що нам діяти із цими людьми.

— Що нам діяти з ними? — повторив Санчо. — Ви, той, хто виграв чесно чи нечесно, так чи так, дайте зараз же цьому розбишаці сто реалів, а крім того вивертайте з кишені ще тридцять реалів на бідних в’язнів. А ви, що не маєте ні посади, ні прибутків та вештаєтесь по цім острові, беріть швидше сто реалів і завтра ж удень покиньте острів на десять років. А коли ви вернетесь сюди до строку, вам доведеться закінчувати його на тому світі, бо я почеплю вас на шибеницю або це зробить кат з мого наказу, і нехай ніхто не заперечує мені в цьому, бо інакше він відчує мою руку.

Один витяг гроші, другий узяв їх, і коли вони пішли, перший — додому, а другий — геть з острова, Санчо сказав:

— Тепер я або влади збудуся, або позачиняю всі картярські доми, бо, на мою думку, вони дуже шкодять населенню.

— Але саме цього ваша милість не зможе зачинити, — сказав один із писарів, — бо його утримує одна важнюща особа, яка втрачає щороку без усякого порівняння більше, ніж бере з картярських столів. Ваша милість можете довести свою владу на інших — нижчого розряду — кублах, бо вони шкідливіші і в них більше всяких зловживань, а в домах вельможних сеньйорів шулери не наважуються стругати свої фіґлі. А через те, що порок картярства поширився скрізь, то нехай уже краще грають у вельмож, а не в якого-небудь маленького урядовця, куди бідолаху заманюють серед ночі, а потім з живого деруть шкуру.

РОЗДІЛ XXVI

про бурхливий кінець губернаторствування Санчо Панси

Сьомої ночі свого керування Санчо лежав у ліжку, ситий не хлібом чи вином, а вироками, думками, присудами та розпорядженнями, які він видавав, і сон, наперекір голодові, починав уже склепляти йому очі. Раптом він почув такий галас і дзвони, наче весь острів розвалювався. Санчо підвівся на ліжку й почав пильно прислухатися, силкуючись добрати, яка могла бути причина такого страшенного гармидеру. Але до дзвонів та гуркання приєдналися звуки незліченних сурм і барабанів, і Санчо не тільки не довідався про причину їх, але ще більше перелякався. Вставши, він усунув ноги в туфлі, бо підлога була вогка, без ранкового чи якогось там іншого вбрання підійшов до дверей; крізь них він побачив, що коридором іде більше як двадцять чоловік з запаленими факелами та оголеними мечами й гукають:

— До зброї, до зброї, сеньйоре губернаторе, до зброї! На острів напали численні вороги, і ми загинемо, якщо ваш розум і відвага не врятують нас.

Коли вони з таким галасом та ґвалтом наблизилися до Санчо, що стояв здивований і схвильований усім цим, один із них сказав:

— Озброюйтесь швидше, ваша вельможносте, якщо не хочете загинути самі й призвести до загибелі цілий острів.

— Навіщо я озброюватимусь? — відповів Санчо. — Хіба ж я що-небудь розумію у військових справах, хіба можу чим допомогти? Такі речі краще доручити моєму панові Дон Кіхоту. Він одразу всіх подолає й дасть усьому лад. А я, горе мені грішному, нічого не розумію в такому божевіллі.

— Ох, яка ж витриманість у вас, сеньйоре губернаторе! — сказав другий. — Озброюйтесь, ходіть на майдан, будьте нашим вождем і полководцем, бо ви — наш губернатор і мусите вести нас.

— Ну, тоді озброюйте мене, і хай нам щастить! — сказав Санчо.

Миттю було принесено два великі дерев’яні щити й одягнено їх на Санчо поверх сорочки, не давши йому навіть надіти ще що-небудь. Один щит припасували спереду, а другий — іззаду, просунувши між ними його руки, зв’язали щити мотузкою і так замурували його між дошками, що він стояв наче веретено і не міг зігнути коліна або хоч крок ступити. В руки йому дали спис, і він на нього спирався, щоб не впасти. Опорядивши так Санчо, вони наказали йому рушати, іти попереду і підбадьорювати їх, бо, мовляв, коли він указуватиме їм путь, мов та зірка чи ліхтар, тоді все буде гаразд.

— Як же я буду йти, нещасний я, — відповів Санчо, — коли я не можу зігнути коліна через ці дошки, що наче пришиті до мене? Все, що вам лишається зробити, це підняти мене та покласти чи притулити десь до воріт фортеці, і я захищатиму їх цим списом або своїм тілом.

— Ідіть, сеньйоре губернаторе, — сказав іще інший. — Мабуть, переляк вам більше заважає, ніж дошки. Годі вже! Будьте бадьоріший, бо вже пізно; ворожі сили більшають, голоси їхні стають гучнішими і небезпека ближчає.

Після таких доказів та вмовляння бідний губернатор спробував зрушитись, але так гепнувся об землю, аж подумав, що розбився на тріски. Він лежав немов черепаха, замкнена та прикрита в своїй шкаралупі, або як перекинений догори дном човен на піску. А жартівники, хоч і бачили, як він упав, не пожаліли його й на крихту. Навпаки, загасивши факели, вони почали ще голосніше кричати та скликати до зброї і толочили бідного Санчо, раз у раз б’ючи мечами по щитах. Якби він не скорчився й не втяг голову під щит, довелося б скуштувати лиха бідному губернаторові, що, здавлений з усіх боків, упрівав та обливався потом і всім серцем покладався на Бога, щоб урятуватися від такої небезпеки. Одні спотикалися на нього, другі падали, а хтось навіть простояв на ньому довгенько й подавав звідти команду, наче з сторожової башти, вигукуючи: