В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 31

31

— Це неправда! Я помилився! — прошепотів Петро Петрович, хоч добре знав, що помилки нема.

«Реактор! Треба негайно зупинити реактор: при такій інтенсивній роботі й інші його ділянки можуть перегрітися. І тоді буде не просто аварія, а — катастрофа. Треба діяти, далі відкладати не можна!»

Буває так у людському житті: внутрішньо ще не схвалене рішення вабить до себе здалеку, примушує гарячково обмірковувати, зважувати всі «за» і «проти», але навіть крізь вагання і сумніви ти вже знаєш, що здійсниш його, чого б це не коштувало. Так сталося і з Петром Петровичем. Чи він спостерігав неймовірні виверження на Сонці, чи розмовляв з Ігорем та Надією, десь у глибині душі наростало, міцніло, утверджувалося рішення: своїми руками зупинити реактор. Знав, що це небезпечно, що радіоактивне опромінення, якому він себе піддасть, смертельне, але ніколи не погодився б, щоб це зробив хтось інший, хоча б Ігор. Ця думка виникла в нього першого, хоч він і мовчав про це, — значить, він мусить і здійснити її. Так велить йому совість.

Передбачав, що Ігор і Надія заперечуватимуть, тому й наказав:

— Прискорення не падає, пропоную зайняти свої місця.

Підгайний запитливо подивився на Петра Петровича. Може, його насторожив тон, яким було сказано ці слова? Чи вираз обличчя начальника і друга, обличчя, на якому відбилася рішучість і усвідомлення небезпеки? Можливо, і те й те.

— А… ви? — насторожено спитав Ігор.

— Я йду до реактора, — просто сказав Петро Петрович.

— Ні, ні, — Ігор притиснув до себе зігнуті в ліктях руки і ступнув уперед. — Це зроблю я.

Щось тепле, любляче з’явилося в очах Петра Петровича, але він зразу насупив брови, одвів погляд.

— Що значить «ні», товаришу Підгайний? — холодно, з притиском процідив він. — Недисциплінованість у космічному польоті? — голос його задзвенів металом. — Виконуйте наказ!

— Ви… — почав щось говорити Ігор, але Петро Петрович перебив:

— Я — начальник експедиції. Пропоную зайняти свої місця!

Спохмурнілий Ігор нехотя почвалав до свого лежака. Надія вже була на своєму місці.

Одягаючи захисний костюм із свинцевими прокладками, Петро Петрович намагався уявити увесь енергетичний комплекс і визначити свої рухи в ньому. Рухи мусять бути швидкими, точними. Адже кожна зайва хвилина перебування в зоні радіації зменшує і без того малі шанси на порятунок.

Петро Петрович добре знав конструкцію реактора, встановленого на ракеті. Кількість енергії, яку виробляє цей котел, регулюєтеся гальмівними стержнями із кадмію. Вони поглинають нейтрони і цим уповільнюють або й зовсім припиняють реакцію. Коли ці кадмієві стержні підіймаються вгору, тобто віддаляються від уранового «пального», — реакція посилюється; коли ж вони опускаються, перепиняючи шлях нейтронам, реакція в котлі стихає. Положення гальмівних стержнів регулюється автоматичним запобіжним механізмом. Електромагнітні лещата міцно втримують стержні вгорі, та, підкоряючись сигналу, розходяться, і гальмівні стержні під тиском пружин опускаються до самісінького дна реактора, і він виключається. Що ж заклинило — лещата чи стержні? Чи, може, і те й друге? Якщо впоратися швидко, то радіація не буде небезпечною. Коли ж затриматися довший час, то…

Ось і одягся. Стояв у захисному костюмі, і зростаюча вага не могла його зігнути.

Усе він продумав і розрахував. І хоч був готовий до найгіршого, проте не міг передбачити, що зімне й кине його біля реактора не радіоактивність стержнів, а страшенна спека, що розведе лещата рештками сил, вже гинучи від власної ваги. Він знав лише одно: це треба зробити будь-що!

Коли б хто з екіпажу міг зараз підвестися і глянути на його обличчя, сховане за прозорим щитком, то побачив би, що крізь болісну гримасу проглядає якийсь трагічний вираз. Петро Петрович ніби дізнався про щось таємниче і дуже, дуже важливе…

Але ніхто не підвівся: ні Ігор, ні Надія. Дівчина в думці розмовляла з дідусем-астроботаніком: «Не треба, дідусю, журитися. Ми ж не присипані землею, ми будемо вічно літати серед зір. Бачиш, як вони рояться навколо?..»

Ігор Підгайний лежав сердитий: він був упевнений, що впорався б швидше, ніж Петро Петрович…

Затуманеним поглядом Петро Петрович окинув кабіну і, переборюючи страшну вагу, відсунув товстий прозорий люк і ступив до енергетичного відсіку. Люк за ним закрився. Кілька кроків відділяло його від загибелі…

ЛИСТИ В МИНУЛЕ

Лист перший

«Любий дідусю! Писатиму тобі листи, розмовлятиму з тобою.

Може, хоч на папір виллю свою тугу за Петром Петровичем. Він загинув, зупиняючи реактор. Не витримало його серце, та й чиє могло б витримати? Це була Людина з великої літери! Кришталево чистий, сердечний, золотий чоловік. Ігор плакав, кусав губи, щоб стриматись, але ридання здавлювало йому груди. «Не вберегли!.. — шепотів. — Загубили…» Яка жорстока і невблаганна смерть. Невже людина ніколи її не переборе?

Минуло, мабуть, більше року з того часу, як ми стартували. Більше року в ракеті! А скільки ж пройшло на Землі? Ігор твердить, що багато, дуже багато. Він прочитав мені цілий курс з теорії відносності, і я тепер добре знаю, що час — це одна із форм існування матерії, що на тілах, які рухаються в тисячі разів швидше, — ніж Земля, час тече зовсім інакше, повільніше. За рік нашого польоту на Землі пройшло близько 50–70 років… Це не вкладається в моїй свідомості! Коли ми прощалися, тобі було шістдесят п’ять. Невже, дідусю, ти вже не зустрічаєш рожевих ранків і не чуєш дзвону гірського струмка? Ігор доводить, що якби ми потрапили на Землю, то побачили б нові покоління…

Коли б ти знав, як мені хочеться пройтися босими ногами по землі, хочеться відчути вітер, дощ, сонце. Ти пригадуєш, як я любила грозу? Серце стискалося від страху і радості; здавалося, на небі б’ються велетні, кидаються блискавками і їздять у залізних колісницях по залізу, а тоді перекидають гігантську цистерну, і вода заливає світ. А то раптом так загуркоче, що, здавалося, обвалюються гори, перекочується каміння, і від того полегшено зітхає земля.

А тут, у цій тісній ракеті, — німа тиша. Особливо за її стінками. Тиша і вічний холод космічного простору. Ох, як вони здушують нас, дідусю, коли б ти знав! Але ми не здаємося. Самому тут можна було б збожеволіти…

Ігор поставив собі завдання — налагодити управління ракетою, і працює з таким завзяттям, що я вірю: доб’ється свого! Адже він уже налагодив запобіжний механізм. Тепер не відступає від електроніки. То сидить над схемами, розчісуючи п’ятірнею свою кудлату голову, то без кінця перевіряє складну сітку проводки чи експериментує з напівпровідниками. Якщо не розмовляє — мугикає «космічних» пісеньок, які складає сам. Ось одна з них:

Немовби дивуються зорі І здалеку шлють нам привіт… А «Мрія», як риба у морі, Летить у непізнаний світ! Летить, і нема їй упину — Вперед, і вперед, і вперед! Ніколи вона не загине, Ясних досягаючи мет!

По черзі проводимо з Ігорем спостереження неба. Одного разу, чергуючи коло бортового телескопа, я звернула увагу на три яскравих зірочки. Мені здалося, що раніше я їх не бачила. Та, власне, я їх і помітила тому, що яскравість їхня мінялася. Розбудила Ігоря, він припав до окуляра, може, з хвилину дивився, а тоді кинувся до торпедного апарата. На нас мчали метеорити! Небезпека була страшна і несподівана. Пальці в Ігоря тремтіли, і він ніяк не міг впоратися з апаратом. А мені в телескоп уже було видно великі кам’яні брили, що, повільно обертаючись, наближалися до нас. Один камінь був такий, як наш будинок, мені здалося, що на ньому стоїть якась сліпучо-біла статуя, але то, звичайно, була гра світла. Ближче, ближче… Я заплющила очі, ждучи удару. Та ось металеве тіло ракети загуло, ще й ще: запрацював апарат. Ігор все-таки встиг розстріляти їх атомними «торпедами»!