В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 32

32

Обоє ми страшенно схудли, змарніли, але що поробиш — пайок ми зменшили у десять разів, зменшили так, що далі вже зменшувати не можна й на грам. На Землі, де значну частину енергії людина змушена витрачати на переборення тяжіння, ми б на такому пайку не прожили і двох місяців. А тут ніякого тяжіння немає, та й взагалі ми стараємось менше рухатися — виходить велика економія енергії. В Ігоря виросла добряча борода, з неї ми інколи кепкуємо й сміємося. Дід-юнак прозвала я Ігоря. А він проголосив мене володаркою зіркових розсипів. Ігор надзвичайно уважний, тактовний. Я знаю, на Землі в нього лишилася кохана дівчина. Жодного разу не говорив він про неї, але вона увесь час з ним — в його уяві, в серці. Я це відчуваю і… трохи заздрю їй. Ех, коли б і мене хтось так вірно любив!

Ми неймовірно далеко від Землі, від усієї Сонячної системи, але відчуваємо себе членами рідного суспільства. Ми — його очі, його погляд, кинутий у майбутнє. Хіба ж ми маємо моральне право на песимізм? Хіба не мусимо працювати?

А туга смокче серце… Півжиття віддала б я за те, щоб побачитися з тобою, рідний. Хоч би здалеку…»

Лист другий

«Дорогий дідусику!

Роки вже минули з того часу, як ми залишили нашу рідну планету. Ігор сумовито запевняє, що на Землі вже пройшли століття. Коли б ми знали швидкість нашої ракети, то могли б вирахувати точно, але прилади все ще мовчать… Століття чи ні, та напевне багато, і я знаю, що пишу листи в далеке минуле. Це дуже дивно, мені й самій не віриться, але це — факт, який добре пояснює теорія відносності… І виходить, що Ігоря там уже ніхто не жде.

Зорі грають всіма кольорами спектра. Яке величне видовище! На темному оксамиті розсипано блискуче дорогоцінне каміння: біле, жовте, голубе, синє, червоне…

Пригадуєш, ти мені розказував старогрецький міф про музику небесних сфер? Інколи мені здається, що я чую цю музику, ніжно-тривожну, незбагненно прекрасну.

Цілими «днями», як зачарована, милуюся зорями, посилаю думки на втрачену Землю, і тоді легшає на душі. Часом мені стає шкода самої себе. Молодість, кохання… Невже цей вогонь погас, навіть не запалавши? Іноді стає тоскно від того, що Ігор в мені зовсім не бачить дівчини, та це лише на мить, на коротку мить. Ми стали братом і сестрою — і ці почуття відтісняють всі інші. А хіба вони самі по собі не прекрасні? Я не мала брата — і ось він поруч, назавжди. І я відчуваю душевну повноту.

Час від часу робимо фотографії неба, всі наукові спостереження я записую до бортового журналу, а Ігор, жартуючи, каже, що я пишу «Війну і мир». А він сам став поетом! Скільки він уже написав віршів!

Ми не втрачаємо бадьорості, але обставини нашого життя все гіршають. Що буде з нами? Невже ми так безслідно загинемо? Ніщо мені так не краяло серце, як думка про те, що проживеш життя пустоцвітом і не залишиш в ньому ніякого сліду, не залишиш після себе нічого хорошого. Може, це бажання слави? Не думаю. Бо я знаю, що слава, яка б вона гучна не була, розвіється, як вранішній туман під променями Сонця. Моє бажання — пройти життя так, щоб лишився хороший слід.

Ми частенько філософствуємо з Ігорем на ці теми. А скільки розмов було в нас про кохання, про сенс життя, про будову Всесвіту! Ігор в дискусійному запалі написав вірша:

В МАЙБУТТЯ Хто сказав, що темрява всевладно Захопила простори безмежні І сонця гарячі проковтнула, І забрала силу у проміння, Силу ту, що відстані долає, Несучи тепло живим планетам? Так, одвічно борються між себе Пітьма й Світло, і Тепло і Холод. Перемога вже на боці Світла, І воно, як музика, проймає Наш безсмертний і прекрасний Всесвіт, Даючи життя й тепло без меж! Ні, не темрява колише «Мрію»! На промінні зір вона несеться В дальній простір. За морями Часу На високих берегах квітучих Майбуття сяйне до нас привітно, — Здрастуйте, герої! — загримить.

Коли ж воно сяйне? Коли загримить? Ой рідний дідусю! Не легко пробитись!»

Лист третій

«Рідний дідусю. Нарешті сталося те, що мусило статись: Ігор налагодив керування ракетою. Кропітка праця завершилася успіхом.

Ми цього добивалися, ми цим жили, — електроніка мусила запрацювати! Та коли жадана мить настала, це була несподіванка.

Ігор закричав:

— Ожила!

Спалахнули контрольні вічка, захиталися стрілки приладів, легкий хрускіт пройшов по контактах, наче людина розправила руки й ноги після незручного і довгого сидіння. Ігореві пальці тремтіли, коли він запускав перфоровану стрічку.

— Приручена! — вигукнув. — Слухається!

Не без остраху він дав машині завдання включити реактор на п’ять секунд. Виконала, все в порядку. Глухо загудів двигун і тут же замовк. Тепер ми будемо керувати польотом!

Якась далека планетна система виринула з лівого борту. Якщо ми не загальмуємо швидкість ракети, то нас знову занесе в глибини галактики. Треба шукати придатну до життя планету, бо інакше загинемо…

Зараз Ігор готує завдання машині: повернути ракету кормою наперед і поступово гальмувати її рух — вогненний потік із дюз протидіятиме інерції ракети, спинятиме її. Чи ж вистачить робочої речовини? Ігор якось зауважив, що контейнери дуже спорожніли…

Коли швидкість ракети впаде до 15 кілометрів на секунду, спрямуємо її в якийсь «порт». Доволі вже блукати в холодних космічних просторах. Доволі… А хіба ми коли-небудь повернемося на Землю? От тобі й гербарій, дідусю…

…Час ніби застиг. Інколи мені здається, що ми зовсім не рухаємось, а висимо у порожнечі. І в мені — порожнеча. Голова мені крутиться, тіло так змучилося, що я вже не відчуваю болю. Ти б не впізнав, дідусю, своєї веселої онуки. І невже я була колись веселою? Не віриться. Глупо. Чи, може, це я так думаю, що виснажилася до краю? А хіба тінь здатна думати? Адже я — тінь з великими очима, в які заглядає смерть…

Прощай, дідусику. Прощайте всі, хто пам’ятає нас. Олівець випадає мені з рук. Мабуть, уже не підведуся. Ігор лежить, і я…»

ІСКРИ У ТЕМРЯВІ

Скільки вона спить — добу? Чи цілу вічність? Та коли Ігор почав будити її, ніяк не могла підвестися, перебороти кволість.

Ослаблена фізично, змарніла, Надія втратила бадьорість. Вогонь життя поступово згасав у її грудях, очі її, що колись дивилися на світ з подивом і захопленням, тепер потьмяніли. З них проглядала байдужість. За час довгої мандрівки Надія опанувала нову для себе галузь — астрономію, зробила багато цінних спостережень над скупченням зірок, особливо — над ядром нашої галактики. Все це, відбите у численних фотографіях, спектрах, дало їй матеріал для наукової роботи, але не принесло радості. Вона так і не спромоглася завершити дослідження.

Зараз їй хотілося одного — спати і спати, довго, без кінця спати. І щоб Ігор не стовбичив над нею зі своїм загостреним обличчям…

А він стовбичить!

— Та що це таке? — сердито гукає до Надії. — Куди це годиться? Ану вставай! — Термосить її за плече, зиркає запалими очима. — Нічого киснути. «Мабуть, не підведуся. Ігор лежить, і я…» Що «я»? Ігор лежить, бо не йому чергувати, а тобі, зрозуміло?

Надія, перемагаючи смертельну втому, підводиться.

Добре, що тут немає тяжіння! Якби було, та ще таке, як на Землі, — вона не змогла б підвестися.

— Ти читав мого щоденника? — байдуже спитала, пробираючись попід стіною до телескопа. Блідими, кволими руками ледве могла втриматися за поручні. — Не гнівайся, Ігоре, в мене зовсім немає сили. — І окинула кощаву постать юнака жалісним поглядом.