В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 37

37

— А ти пригадуєш плач Ярославни, Ігоре?

Ігор здивовано глянув на неї («Чого це раптом здумала Ярославну?»), наморщив лоба, подумав трохи і продекламував:

В Путивлі-граді вранці-рано Співає-плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає.

Ігоря охопило поетичне почуття. Десь аж із самісіньких глибин пам’яті зринали хтозна-коли вкарбовані слова і образи. Він увесь сяяв, чутлива душа Надії вловила те сяйво, розкрилася йому навстріч. І наче розтанув металевий корпус ракети: вони бачили перед собою поле, а в тім полі невеличке місто, обнесене земляним валом, а на тому валу ходить молодиця, піднявши руки, і розпачливо звертається до сонця, до вітру, до річки, що синіє на обрії.

І квилить-плаче Ярославна…

Замовк Ігор. Деякий час мовчала й Надія. Тепла усмішка освітила її змарніле лице і згасла.

Знову вони відчули себе якимись зернятами в залізному стручку.

Кілька діб відпочивали, набиралися сили. Риба йшла їм на користь. Та й вітрильники, як виявилось, були дуже смачні й поживні.

Одного вечора Ігор щось помітив на екрані локатора.

— Поглянь, поглянь, Надю!

Вона схилилась над матовим овалом: щось темніє над хвилями океану. Невже отаке величезне страховисько?

Чим ближче вони підпливали, тим більше випиналося воно над водою. Ігор вимкнув двигуна, кинувся до ілюмінатора.

— Та це ж гори, Надю, розумієш — гори!

Дівчина й собі подивилася. Так, це суходіл. Видно, як білі гребені хвиль розбиваються об підніжжя чорної скелі.

«Суходіл!» — хотілося крикнути їй, але голосу забракло, і вона прошепотіла:

— Суходіл…

— Ох, і здорово! — розмахував руками Ігор. — Рано-вранці піду в похід, а ти виглядатимеш мене, як та Ярославна…

Ігор відкрив вхідний люк, і шум розбурханої стихії наповнив ракету. Похитуючись на хвилях, вона потроху наближалася до берега.

Пильно дивився у воду: чи не з’явилися водяники? Ні, не видно.

Вітру зовсім нема. Але хвилі здіймаються важкими пагорбами, котяться до берега — гу-гу-ш-ш-с-с-с, аж стугонить повітря. Піна витанцьовує на гребенях, спадає і з сичанням спливає назад. Океан посилає нові вали, і вони важко гупають об берег, розбиваються на скалки. Їх не видно, лише чути — хчу-у-с-с-ш… Наче шугають кудись один за одним пасажирські поїзди.

«Яке могуття», — подумав Ігор.

ПРИГОДА З НАДІЄЮ

Поснідали знову юшкою з риби. Водилося її тут багато, Ігор недовго й порибалив, а вони мали кільканадцять штук сизоспинних рибин. М’ясо їхнє було ніжне і дуже добре на смак.

Ігор жартував, зиркаючи на дівчину:

— Ти хочеш зробити мене вегетаріанцем. На вечерю — риба, на сніданок — риба… От комусь жіночка попадеться!

— Дякуй, що хоч це є.

— Ось піду на полювання, притягну тобі якого-небудь динозавра… або мамонта. За кам’яного віку у нас на Землі в кожному ресторані були біфштекси з мамонтятини…

Надія не підтримала жарту. Її обличчя було заклопотане.

— І я з тобою піду.

— Отакої! — Ігор перестав сьорбати юшку. — А ракета як — покинемо для водяників?

— А коли там що-небудь трапиться з тобою? Ні, ні, самого я тебе не відпущу.

Ігор знизав плечима, хотів щось сказати, але передумав. Швидко доїв юшку і почав лаштуватися до рейду на невідомий, таємничий суходіл.

Спустивши на воду пластмасового човна, вони з великими труднощами відбуксирували ракету в затишну бухту, оточену з трьох боків зеленими горами. Човен винесли на берег і сховали у заростях широколистих кущів.

Почали видиратися на гору, щоб звідти оглянути місцевість. Іти було важко: все, що тут росло, сплелося в один зелений клубок. У деяких місцях доводилося прорубувати прохід. Але Ігор не випускав з руки автоматичної рушниці, а Надія стискувала мережану рукоять пістолета. Хвилинами їй здавалося, що вони потрапили в земні джунглі, де так і кишить звірина. Тут поки що не видно ні тигрів, ні пантер, але хто його зна, чи не стежить за ними яке-небудь хиже око?

В гущавині щось кугикало, посвистувало і верещало, але, видно, не через їхню появу. Надія оговталась, осміліла, пішла швидше. Розводила руками віти, і коли Ігор відставав, його хльоскало по обличчю. Надія пустотливо сміялась і продиралася все вище і вище. Гілкою Ігореві збило берета. Він обернувся і тут же підняв його з землі. Надя за цей час могла зробити не більше десяти кроків. Та коли Ігор поспішив, щоб наздогнати її, — дівчини ніде не було. Ігор присів, щоб краще роздивитись: мабуть, сховалася! Ні, не видно.

— Надю, годі дурачитись, — сказав упівголоса.

Дівчина не озивалася.

— Надю!

Мовчанка.

Ступив кілька кроків уперед.

— Надю!

Не відгукується.

І тут Ігор раптом відчув, що дівчина не жартує, — з нею щось трапилось. Відчув усім тілом. Тримаючи напоготові рушницю, почав придивлятися до слідів. Невже звір який?.. Але ж у неї пістолет — могла б вистрілити.

— Надю!

Навколо було тихо і тривожно.

Через кілька кроків Ігор побачив западину, порослу травою, посередині — зяяв отвір. Ось видно її слід у траві: там, де вона ступала, трава прим’ята. Слід обривається біля провалля. Чи глибоко там? Чи вона жива?

Ігор, обережно пробуючи ногою ґрунт, підходить до отвору; лягає, щоб зазирнути туди, але нічого не бачить.

— Надійко!

З-під землі почулося приглушене:

— Я ту-у-т. Це якась пече-е-ра…

— Дуже забилася?

— Трошки…

— Глибоко?

— Метрів з десять бу-у-де.

— Побудь, я за тросом збігаю!

Ігор відповз, потім схопився на рівні ноги і подався назад, у гущавину. «От уже роззява! — сварився в думці. — Куди вона дивилася? Ну нічого, це могло й зі мною трапитись. Хоча б не покалічилась».

Вийшовши на берег, Ігор відразу побачив ракету — вона важко похитувалась на воді. А човна не було. Обійшов усі кущі — нема! Відчув холодок, наче хто снігу сипнув за шию. Невже водяники поцупили човна? Але довго роздумувати ніколи. Швидко роздягнувся, сховав у густих заростях одежу й рушницю і кинувся до ракети вплав. Тривожне передчуття не залишало його, поки не пересвідчився, що в ракеті все на місці. Швидко обмотався тонким капроновим тросом і, замкнувши люк, поплив до берега. На зловісну гору не йшов, а біг, скільки було сили. Серце мало не вискочило з грудей.

Один кінець троса міцно зав’язав за найближче дерево, другий — кинув у зяючий отвір. Погукав:

— Надю!

Відповіді не було.

— Надю, ти чуєш?

Знову мовчанка.

Чоло в Ігоря зросилося потом. Прислухався. Невже знепритомніла? Оглянувся навколо, шукаючи деревини, — треба ж підкласти під трос, щоб він не врізувався у землю. Схопив рушницю, поклав біля отвору і почав спускатись. Тіло наче враз поважчало — так і тягло вниз.

Відчувши під ногами м’який ґрунт, Ігор пустив трос. У підземеллі темно. О чорт, чому ж він не взяв ліхтарика у ракеті?

— Надійко, де ти? — гукнув, ступаючи в темряву.

Наткнувся на щось тверде. «Може, камінь?» Так і є, кам’яні глиби.

Ні, тут її нема. Ігор випростався, трохи одійшов від отвору. Очі почали звикати до мороку. Наді просто пощастило, що вона не розбилася, але що з нею тепер? Де вона поділася за ті 15–20 хвилин, що він бігав за тросом?

Ігор стривожився, йому уявлялися всякі жахи. Може, у цій печері мешкають якісь, страхітливі хижаки? Або підземелля з’єднується з морем, то її вхопили водяники… Може, вона конає в пазурах, а він тут стоїть і роздумує.

Кинувся вперед, приклав долоні рупором до рота, закричав щосили:

— На-а-дю!!!

Луна повторила кілька разів:

— На-дю, На-дю…

Потім почувся її голос:

— Іду, тихіше.

Тепер він розсердився. Чорт зна, що таке! Блукає по підземеллю, наче на екскурсію прийшла!

Надія з’явилася несподівано. Вхопила Ігоря за руки, зашепотіла, припадаючи до нього: