В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович - Страница 38

— Розумієш, там таке… Мені щось показалося, от я й пішла, дай, думаю, гляну…

— Пішла, пішла… — забурчав Ігор. — Ну що ж побачила?

— Тікаймо скоріше. Там чотириногі… люди!

— Що-о?

— Чотириногі люди, і їх там багато. — Надія вхопила його за руку і потягла туди, де тьмяніло денне світло. — Потім, потім усе розкажу.

— Пістолета не згубила?

— Ні, є. Ось він, візьми, — поклала йому в долоню теплий метал.

Зі зброєю в руці Ігор відчув себе впевненіше.

— Лізь, а я постою на всяк випадок.

Надія вхопилася за трос, спробувала підтягнутися, але нічого з того не вийшло. Руки сковзались, трос в’їдався в шкіру, і вона опускалась.

— Не можу я, Ігоре…

— Ну давай я тобі допоможу. Берися за трос.

Надія вхопилась обома руками, Ігор нахилився, обхопив її ноги й легко підняв угору. Вона трохи підтягнулась, але як тільки Ігор хотів пустити, зашепотіла:

— Впаду! Впаду!

Тоді він поставив її собі на плечі, поклав пістолет у кишеню і обома руками вхопився за трос. Надія намагалася підтягнутись. Ігор вигинав долоні, щоб не сковзались, упирався ногами в стіну, були моменти, коли він думав, що от-от зірветься. Зціплював зуби від напруження і дерся, дерся вгору з дівчиною на плечах. Нарешті вона вилізла.

Надія подала Ігореві руку, але він вибрався й так. Змотав троса, узяв рушницю і тільки тоді сів на траву відпочити.

— Важко було? — по-жіночому ніжно спитала Надія і долонею витерла його спітніле обличчя. — Ох, коли б ти знав, як я злякалася!..

— А чого ж ти пішла далі?

— Розумієш, мені здалося, наче щось там зблиснуло і якийсь гомін… От ніби люди заговорили!

— Почулося?

— Отож і я подумала, що причувається, дай, думаю, перевірю. Пішла, коли дивлюсь: печера повертає, я туди — світло мерехтить. Може, є вихід? Пройшла ще кроків з п’ятдесят, бачу — засклена стіна, а за нею — сад!

— У підземеллі?

— Так, під камінним склепінням розрісся величезний сад. Світла багато, все видно як на долоні. Задивилась я на розкішні плоди і спочатку не помітила цих істот. А коли глянула вниз… Повіриш, ну, такі самісінькі, як люди, тільки ходять на чотирьох.

— А вода там є — басейн чи, може, затока?

— Вода? Вони ходили по траві. А вода… Наче є невеличке озерце… Гадаєш, що то водяники?

— А хто ж? Суходолу на цій планеті мало, і цілком логічно, що вони заволоділи цим островом.

— Що ж нам робити? — В очах Надії з’явилася тривога, в голосі звучав розпач.

Ігор мовчки кусав травинку.

— Як згадаю космос, — продовжувала Надія, — то краще вже вмерти, ніж кудись летіти.

Ігор зиркнув на її змарніле лице, подумав:

«Прив’яла наша Польова квітка, але створи їй умови — знову розцвіте».

— Розумієш, Надю, — заговорив, наче розмірковуючи вголос. — Планета мені подобається, подивися, яка розкіш, яке буяння зелені! І тваринний світ, мабуть, багатий. А от господарі… Судячи з того, що ти бачила, в них є якась цивілізація. Але як ми вступимо з ними у контакт?

— А може б, вони сприйняли нас за богів?

— Ну то й що? — усміхнувся Ігор. — Дикуни примушують богів служити їм, а коли яка невдача, то розправляються з ними за зраду. Ех ти, богиня! — Ігор поплескав Надію по плечу. — А знаєш що? Ти посидь тут, на ось тобі пістолет, а я спущуся, побачу, що воно там за чотириногі.

Він схопився і почав розмотувати шнура.

— Ні, ні! — жахнулася Надія. — Їх багато, краще не чіпай. Ходімо швидше до ракети, а то як затягнуть…

Надія не пустила Ігоря в підземелля, буквально потягла «додому». Сходячи з гори, він бурчав не то серйозно, не то жартома:

— І чого це ти мною командуєш?

Надія зупинилася і прошептала йому на вухо:

— От як закохаєшся, то ще краще слухатимеш!

Ох, і Польова квітка…

Так і повернулися наші мисливці ні з чим. Вирішили краще познайомитися з Голубою планетою, а тоді вже складати якісь плани на майбутнє.

— А прогодує нас море, — сказав Ігор, сідаючи за пульт, йому тільки шкода, що пропав човен.

«Мрія» вийшла на океанські простори. Смужка суходолу розтанула в імлі.

Цілий день пливли, сподіваючись відкрити новий континент. Але навколо важко гойдався океан. «Мрія» лягла в дрейф. Ігор і Надія то мовчки слухали плюскіт хвиль, то згадували Землю, друзів, то по черзі відпочивали у своїх кріслах-лежаках. Надвечір Ігор взяв сітку і вийшов назовні.

— От якби ти спіймав золоту рибку! — усміхнулася Надія.

— І що б ти в неї попросила? — спитав Ігор, закидаючи сітку якомога далі від ракети.

— Я б попросила, щоб вона переправила нас на Землю…

Раптом Ігор закричав не своїм голосом:

— Ховайся! Включи реактор!

Та Надя наче приросла до місця. Не могла поворухнутись, не могла ступити й кроку. М’які лапи лягли їй на плечі, і дівчина знепритомніла…

Далі все відбувалося неначе уві сні. Надя напівсиділа в піднятому кріслі. Ніби крізь пелену туману бачила, як таємничі істоти у лискучому різнокольоровому одязі нишпорили по кабіні. Ігор лежав прив’язаний до свого місця, і його вартували двоє оранжевих страховиськ. Інші то заходили, то виходили.

Якась сонна апатія, цілковита байдужість охопила дівчину. Все пропало, нічого вже не вдієш. Ці загадкові істоти, видно, мають досить розвинений інтелект, але що вони зроблять своїм непрошеним гостям?

Наді незабаром наділи поверх волосся якийсь обручик. Кольнули руку нижче ліктя, і вона відчула, як щось тепле-тепле розлилося по всьому тілу. А чи не зціджують її кров? Розплющила очі, — ні, руку їй… перев’язали! Біля Ігоря теж поралися. Надя відчувала — до неї повертається сила, бадьорість! Невже їй ввели якийсь екстракт енергії? Ні, ці істоти добрі, вони, мабуть, хочуть врятувати їх, відновити їм здоров’я.

Їм обом надягли якісь гумові костюми, вивели з ракети і, легенько підштовхуючи, потягли у воду…

ПІДВОДНЕ МІСТО

Водяники, тримаючи своїх бранців за руки, поринали все глибше і глибше. Крізь окуляри в масках Ігор і Надія з завмираючим серцем поглядали у той бік, де лишилося довге тіло ракети, наполовину занурене у воду. Сердешна «Мрія»! Ось коли довелося розлучитись…

Спускалися з короткими зупинками: очевидно, щоб призвичаїтись до тиску. Прожектори на шоломах водяників добре освітлювали воду. Ігор у зручні моменти кивав Наді, але що це означало, їй важко було здогадатися.

«Я не стану піддослідним кролем для цих страховиськ! — думав Ігор. — Втечу! Тільки б вскочити в ракету…»

На одному з перепочинків він раптом крутнувся, вирвався — і, енергійно гребучи руками, кинувся вгору. Та пробити важку товщу зеленкуватої води йому, видно, заважали металеві сандалі. Не встиг відплисти й на десяток метрів, як водяники наздогнали. Вони плавали, як риби. Ігор відбивався, але водяники швидко вгамували його, міцно вхопивши за руки й за ноги.

Далі спуск продовжувався без пригод. Щось унизу світилося, і Надя побачила… густі, підводні ліси. Вони вкривали узгір’я і неначе самі світилися: так ясно було навколо. Спустившись нижче, наші мандрівники помітили серед хащів зелені цілу систему споруд, що нагадували казкові шоломи. Вони з’єднувалися прозорими трубами-тунелями, по яких туди й сюди снували істоти, дуже схожі на людей.

Чим нижче спускалися, тим вище, здавалося, виростав ліс. Нарешті ноги відчули твердий ґрунт. Не відпускаючи Ігоря та Наді ні на мить, водяники зайшли разом з ними до якоїсь затопленої камери. І як тільки вони ступили на її підлогу, збоку висунулась стіна з прозорого матеріалу і щільно закрила камеру. І в той же час почала витікати вода. Чи її витягували насоси, чи сама вона стікала крізь решітки в кутках, — важко було сказати. Але рівень її в камері швидко знижувався. Ось виткнулися з води голови водяників, потім — Ігорева, нарешті й Наді. Виринули плечі, груди, ось вже вода спала до колін… Зовсім зникла. Під ногами — сухісінька помережана підлога, наче тут води ніколи й не було!

Тепер уже Ігоря і Надю ніхто не тримав. Зовсім не звертаючи на них уваги, водяники почали роздягатися. Виявляється, то на них були такі чудернацькі скафандри! Вони поскидали їх у шафу, лишившись у тонкому одязі, що чудово облягав їхні тіла. Ігор і Надя здивовано стежили за ними. Це — не страховиська, а люди, та ще й які люди! Міцні, здорові, високі! І як можна було не розгледіти, що вони у спеціальних скафандрах? Звичайно, коли б це було вдень, то Ігор не здійняв би такої паніки…