Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор - Страница 11

9

Зібрався я швидко: зубна щітка, паста, рулон туалетного паперу, труси, три футболки, джинси, кофта та банка меду (мед я взяв спеціально для Марії, бо вона дуже любить зелений або трав’яний чай з медом). Рюкзак вийшов великий, хоч речей було зовсім небагато. Пішов до Марії. Вона теж зібрала свої речі: зубна щітка, паста, туалетний папір, футболки, шорти, білизна, косметика, гребінець, серветки вологі, серветки звичайні… Цей список можна було б розписати сторінок на три-чотири. Жінки! Її рюкзак був надто важкий. Частину речей довелося перекладати до моїх скромно складених трусів, що лежали нагорі. Усі намагаються покласти їх у два, а то й три пакети й заховати на самісіньке дно валізи, а в мене вони лежали нагорі, як сніг на вершинах гір. За хвилину мій рюкзак поважчав кілограмів на шість. Марійчина мама приготувала нам харчі на дорогу й поклала їх в окремий пакет. Ми попрощалися з усіма, помахали їм ручками й зачинили за собою двері.

– Головне, не загубити судок, – сказала Марія.

– Який іще судок?

– Ну, з їжею, не гальмуй!

– Та ну, як ми його загубимо? Усе буде джаз, кажу тобі. Я проконтролюю.

– Ось це мене й турбує, – сказала Вишня, саркастично посміхнувшись.

У свій законний третій вагон ми зайшли останні. Я щось чохлив на платформі. Зараз уже не пригадую чому. Найбільший прикол усіх моїх поїздок полягає в тому, що я завжди їду або в першому, або в третьому, або в останньому вагоні. Колись мені урвався терпець, і я почав розказувати це своїм друзям так, як тоді розказував Марії.

– Ну що за хрінь?! Я постійно їжджу або в першому, або в третьому, або в останньому вагоні. Це, мабуть, якесь прокляття!

– Та ні, я теж так завжди їжджу. Сама нічого не розумію.

– Може, в інших ніхто не їздить? Вони точно їдуть порожні або… (я зрозумів, що сказав дурню) … Ну, хтозна. Не знаю!

– Я думаю, – спокійно почала Вишня, – питання в ціні. У середніх вагонах купейні місця, а ми завжди беремо плацкарт. Хоч, звісно, це теж не пояснення.

– Круто. Ніколи не думав про це…

Мабуть, тому я так довго чохлив тоді на платформі. Я думав про те, що сказала Марія. Але в мене все одно залишилось одне питання: хто-небудь коли-небудь куди-небудь їздив у другому вагоні? Я – ні.

Те, що приготувала нам Марійчина мама, мені сподобалося. Ми випили по чашці галімого зеленого чаю й повлягалися спати. Я заліз на другу полицю. Марія дивилась у вікно. Я заснув. Прокинувся десь за годину. Марія так і дивилась у вікно.

– Ти що, не спала? – спитав я.

– Ні.

– Не гони, поспи, лялечко.

Вона глянула на мене так, що я враз замовк. Тим паче що прокидатися нам треба було десь о четвертій ранку. Святі небеса! Хіба це можливо? Четверта ранку… І я заснув знову. О четвертій у кишені моїх джинсів завібрувало. Курва, будильник. Я вимкнув його й глянув на нижню полицю. Марії не було. Як я вже казав, прокидаюсь я майже завжди злий і незадоволений, хоч о четвертій ранку, хоч о першій дня. Незадоволений або тому, що рано встав, або тому, що багато спав і нічого путнього не встиг зробити. За кілька хвилин повернулася Марія. Її обличчя було чисте й свіже, а очі світилися радістю й щастям. Чого не можна було сказати про мене. Із перекривленим і незадоволеним обличчям я буркнув:

– Доброго ранку, крихітко.

– Доброго, – сказала вона бадьоро, – я вже відчуваю море.

Я глянув на її волосся – море й справді було неподалік. Річ у тому, що на підвищену вологість у Марії якось по-особливому закручується волосся. Інколи мені здається, що в кожній її волосинці тече кров – так, як у тілі кожного з нас.

– Як тобі спалось? – спитав я

– Ти знаєш, добре. Я дивилася на чорну ніч, на самотні ліхтарі, такі самотні, як я цієї ночі.

Розуміючи, що в мій город вже починають летіти камінці, я замовк. Зліз із полиці й почалапав до туалету, щоб облити обличчя водою, аби хоч якось наблизитися до тієї чистоти, якої ми всі так прагнемо. Потяг зупинився на станції Айвазовська близько п’ятої ранку. Ми вийшли випити кави. Правда, тут не все було так просто, бо п’ємо ми тільки натуральну каву, а знайти її не завжди легко. Я чомусь випромінював оптимізм.

– Зараз я все знайду, посидь тут. Я миттю.

– Добре, тільки ж натуральну.

– Так-так, іншу я не візьму, ти ж мене знаєш.

– Угу… – посміхнулася вона.

Її посмішка розбудила сонце, і воно почало підніматися з-за горизонту, прикритого верхівками будинків, вокзалом та церквою. Метрів за сорок світився кіоск з хот-догами, гамбургерами, бутербродами, чаєм і кавою. Як з’ясувалося, кава була розчинна. Я пішов шукати далі. Ходити довго мене вломило, і я взяв по стаканчику розчинної кави й по шоколадці.

– Натуральної нема, – сказав я Вишні, – я взяв розчинну. Підійде чи вилити?

– Вилий.

– О’кей, – я вилив каву. – Будеш шоколадку з горіхами?

Від солодкого вона відмовилася тільки один раз за весь час нашого знайомства.

– Давай, – усміхнено і якось по-хижацьки сказала вона.

Її очі горіли в передчутті шоколаду. За день вона з’їдала його цілком достатньо. Узагалі вона здебільшого була весела й кумедна. Я часто з неї сміявся. Мені це подобалося. Вона мені подобалася. Тобто вона мені подобається.

Нарешті відкрився й магазин. Ми пішли за фруктами, хоч я тоді був ладен з’їсти все, що продавалося в тому магазині. Ми купили банани, яблука, апельсини й плавлені сирки. Повернулися на лавку.

– Щось я зголоднів, – сказав я Марії.

– Та ми ж снідали годину тому.

– Знаю, але все одно їсти хочеться. Це, мабуть, підвищена вологість так на мене впливає. Он у тебе навіть волосся закрутилось. – Її кучері стали ще кращі.

– До речі, де судок?

– Який судок?

– Судок, у який мама поклала нам їжу. Ми вчора вечеряли з нього, а сьогодні снідали. Ну той, що ти мав не загубити…

– Я мав не загубити? – повторив я, мов Джамшут.

– Так, ти сказав мені, що проконтролюєш це.

– Так. Сказав і проконтролював. Ось він… ось… так… – я почав ритись у рюкзаку. – Так, це твої речі, це мої труси… Так… він мав бути зверху. Чого б я його так глибоко засовував? Ага… Ні, не він.

– Ти його забув?

– Та ні, зараз! Зараз, зараз…

– Забув?

– Ти знаєш, крихітко… мабуть… таки забув. Це все ота бабця… – Поруч із нами їхала абсолютно нормальна бабця з купою великих картатих торб. І тепер я намагався зробити її винною в тому, що забув судок.

– Бабця тут ні до чого. І ти це прекрасно знаєш.

– Вибач, Вишенько. Повернемось, і я куплю тобі такий самий судок. Я його чудово запам’ятав, можеш мені повірити.

– Угу. Кришка на ньому яка була?

– Зелена.

– Вона була блакитна, – сказала Марія й важко зітхнула.

– Ну, купимо, зайчику, купимо ми той клятий судок.

– Він не клятий…

– Добре, добре! Повернемося в Харків і знайдемо його, чесно тобі кажу.

До речі, судок я так і не купив. За що вона мене любить – не можу збагнути. Але любить. І я впевнений – любитиме вічно, що б там не було.

У касі автовокзалу № 2 на станції Айвазовська нам повідомили, що наш автобус в Щолкіне вирушає близько дев’ятої ранку. Ми сіли його чекати. Я думав про судок. Як він там зараз один у порожньому вагоні на залізничному вокзалі Феодосії? Один, як пінгвін на кризі, що відкололась унаслідок глобального потепління й прямує собі Атлантикою без шансів на повернення. Ми про щось говорили, сміялись.

Нарешті під’їхав автобус. Наші місця були не поряд. Нам довелось обмінятися з одним хлопцем квитками. Мені він здався цікавим. В автобусі я заснув. Марія дивилась у вікно. Виходити нам треба було, не доїжджаючи одну зупинку до кінцевої. Наша зупинка називалася «Дробівка». Коли ми вийшли з автобуса, з одного боку на нас дивилися гори, а з іншого – степ.

– Що тобі більше подобається – степ чи гори? – спитала Марія.

– Степ, – сказав я.

– І мені.

– Я тебе люблю, Вишенько.

– Угу, – сказала Марія так, що мені здалося, ніби вона й досі думає про судок.