Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор - Страница 12

У Дробівці один мій знайомий мав невеликий будинок. Я вже гостював у нього раніше. Саме в ньому ми й збиралися пожити кілька днів. Я відлив на зупинці, наче привітавшись зі степом, і ми подалися в бік пагорбів, де й стояв той будинок.

– Я приблизно знаю дорогу. Ще трохи пам’ятаю, – запевнив я Марію.

– Добре.

Я чітко пам’ятав, що тут є два однакові будинки. Один із них і належав моєму знайомому. Піднявшися на пагорб, я зрозумів, що ми прийшли зовсім не туди, куди треба. Довелося повертатися назад. Ми йшли берегом моря. Вода в ньому вигравала й виблискувала. Хвилі мірно накочувалися на берег. Яскраво світило сонце, пестячи нас своїми пообідніми променями. Під ногами, наче партизани в лісі, бігали ящірки й стрибали коники. Головне – не наткнутися на павуків. Життя прекрасне.

За якийсь час ми таки знайшли будинок. Звідти якраз з’їжджали якісь відпочивальники. Ми провели їх, зітхнули й почали насолоджуватися: Марія – природою, я – Марією. Вона посміхалась і робила салат. Я різав лаваш. Нам було добре. Пообідавши, ми спустилися до моря, де зовсім не було людей. Дивлячись на гостре каміння й скелі, ми зрозуміли, чому ця місцина називається Дробівка.

Ми пили домашнє вино, їли фрукти й м’ясо. Сходили в сусіднє селище. На узбіччях автотраси, що вела до нього, валялися дохлі їжаки. Багато. Було таке враження, наче їх хтось віз у кузові вантажівки, при цьому від когось тікав і ними відстрілювався. Така собі їжакова зброя – кров, голки й розпач. А ще ми побували на музичному фестивалі, який називався «Сусідній світ». Трохи пострибавши під драйвову музику, ми зайшли до імпровізованого бару. Замовили пива.

– Здається, ми з вами їхали в одному автобусі? – спитав у нас хлопець.

– Так, – сказав я, відірвавшися від пляшки.

– Ви круті.

– Мабуть. Ми про це не думали.

Марія засміялася, наш новий знайомий теж. Я пив пиво.

– Мене звати Антон.

Ми теж назвали свої імена. Виявилося, що він вокаліст російського гурту «Останні танки в Парижі», який виступав тут сьогодні. Я згадав, як слухав цей гурт, коли панкував у свої дев’ятнадцять. Прикольно: часом життя підносить нам на таці всі наші бажання, часом навіть кладе їх у рот, та, коли ми цього не бачимо й не відчуваємо, воно, життя, пережовує нас самих, звільняючи місце для інших людей, для інших мрій та інших обставин.

Сиділи ми з ним близько години й просто спілкувалися. Нас навіть не косило вбік. Десь на березі моря гомоніли п’яні панки, а там, де було темніше, хтось займався сексом. Наша розмова була така невимушена й душевна, наче ми були трьома друзями, котрі разом пережили війну у В’єтнамі, а тепер ось випадково стрілися й навмисне не згадуємо ті часи. До Антона раз по раз підходили молоденькі дівчата, брали автографи й фотографувались із ним. Фотографувати просили мене. Але я не вмію цього робити як слід. Шкода тих дівчат, які вдома будуть розглядати свої фотки. Думаю, вони мене проклинатимуть.

Антон зовсім не реагував на фанаток у купальниках. Натомість він розказував, як дуже любить свою дівчину – пітерську модель. Казав, що вона просто гарна і що їм добре разом. Правда, зараз вони трохи посварились, «ну та то х…йня». Потім до нього підійшов барабанщик. Ми познайомились і з ним, замовили ще пива.

– Ні-ні, нам уже треба йти, – енергійно запротестував той із паличками, чийого імені я вже не пам’ятаю.

– Зараз, ще п’ять хвилин і підемо, – сказав Антон.

– О’кей.

Ми проговорили ще п’ять хвилин.

– Крапка, пішли.

– Добре.

Усе відбулося, як у військових.

Вони пішли на сцену, а ми під сцену. Усі знову стрибали. А я просто стояв. Марія танцювала. Натовп шаленів. Коли гурт закінчив виступ, ми повернулися за столик і відновили нашу приємну розмову про міста, мешканців цих міст і своїх жінок. Він повторював, що закоханий у свою модель, а я повторював, що закоханий у Марію, показуючи на неї поглядом. Потім Антона забрали свої. Іти з ними ми не схотіли.

Узяли таксі й поїхали в Дробівку, минаючи трупи їжаків по боках автотраси. Коли нас висадили недалеко від нашої «хати», мені здалося, що зараз ті їжаки оживуть і відіграються на нас за всіх, хто їх душив. Мені їх було шкода. Не повезло тваринкам.

Додому ми дісталися без зайвих пригод, якщо не брати до уваги пса, що здійняв галас, а разом із ним і кілька сусідів. У хату ми зайшли о третій ночі. Нас огорнула тиша, точніше дві – одна нічна, інша – морська. Ми випили трохи домашнього червоного вина й полягали спати. За вікнами сюркотіли коники й саранча. Мабуть, павуки не встигали з’їдати їх усіх. Я обняв Марію і заснув.

Коли я прокинувся, на столі вже стояв салат зі свіжих овочів і фруктів. Марія у мене – золото. Ніяк не можу зрозуміти: за що така дівчина може мене любити? Але це приємно – бути її коханим. Я від цього шаленію.

Того ранку ми вирішили валити з Дробівки наступного дня. Здається, усе цікаве ми тут уже побачили. День минув без пригод, а вночі мені пощастило спостерігати останню цікавинку цієї місцини, а точніше – на небі над нею. То був бермудський трикутник. Одна смуга проходила по екватору (я його теж побачив), але де інші дві – я вам не скажу. Ранком наступного дня ми сіли в автобус і рушили в край блакитних пагорбів, у край вин і коньяку – у Коктебель. Місця в нас знову були не поряд. Ми обмінялися з якоюсь жіночкою. Вона виявилася дуже чемною, бо заради нашої втіхи кілька годин сиділа на незручному місці, де мав сидіти я. Але докори сумління мене не мучили.

У Коктебелі ми зустрілися з моїм знайомим Валерою. Він дуже гарна людина. У нього був свій катер. Улітку він влаштовував для охочих морські прогулянки та рибалку й цим заробляв на життя. Я вже зупинявся в нього колись. Пам’ятаю, як він пригощав мене рибою, яку впіймав незадовго до мого приїзду й засолив. Коли я відірвав їй голову, на мене полізли гарячі кишки. Але загалом вона була смачна, хоч рибу я, у принципі, не люблю.

Привітавшись із ним, ми пішли обідати. Я їв український борщ і пив каву. Марія замовила собі суп з мідіями, салат без майонезу й сік. Після обіду ми пішли на берег до Валери. Наближався шторм, тож купатися ми не стали. Я допоміг Валері затягти подалі на берег катамарани й рятівну шлюпку. Ми з Марією зібралися на Лиську. Він запропонував нас підвезти. Ми, звісно, відмовлялися до останнього, але оскільки Валера вдвічі старший за мене, то й мав удвічі більше шансів переконати мене. Насамкінець ми погодились.

Автівка в нього старенька. На задньому сидінні лежав гвинт від катера. Марія сіла на переднє сидіння, я сів на гвинт. Поїздка була не довгою, але стрьомною. Болти з того гвинта раз у раз упивалися в мої сідниці, залишаючи тимчасовий слід.

З’їхавши з траси, ми опинилися посеред невеликого лісу на ґрунтовій дорозі зі схилами й підйомами. Часом машина ревіла так, що здавалось, зараз вибухне й запрацює той гвинт, на якому я сидів. Але мене тішила думка про довгоочікувану Лиську.

До речі, Лиська – це Лисяча бухта. Кажуть, що її назва походить від морської лисиці. Хоч місцеві старожили запевняють, що раніше бухту називали Лисою через оголені берегові виступи, що височіли над нею. А Лиською її з часом назвали старі растамани від великої до неї любові.

Валера нас висадив, ми попрощалися. Він розвернув машину й поїхав. Коло нас були величні гори, чисте море… й растамани. Нас знову накрила ейфорія. Оскільки намет ми з собою не взяли, то спати нам було ніде. Але головне в кожній проблемі – це розуміння проблеми, а не спроба її розв’язати. Рішення завжди приходять самі. Ми пішли пити чай у найближчий заклад – критий великий намет радянського типу, чимось схожий на намет військової польової кухні. Узяли трав’яний чай із квітами. Вибирала Марія. Я не заперечував. Ми сіли на тахту.

– Зараз прийду, – сказав я Вишні.

– О’кей.

Я підійшов до бармена.

– Де тут можна пожити? – спитав я. – А то ми приїхали без намету, просто не знали, що сюди потрапимо.

– Можете в нас.

– На тій тахті, де п’ємо чай?