Кола на воді - Печорна Олена - Страница 36

– І що ти робитимеш з цим?

Петро знітився:

– Ти про що?

– Не про що, а, скоріше, про ту.

Слідчий завмер, спантеличено озирнувся і чомусь пошепки запитав:

– Невже… настільки помітно?

Анатолій посміхнувся:

– Як то кажуть, без слів.

Чоловіче обличчя сховалось у темряві. Петро рушив швидко, немов тікав чи намагався тікати, мабуть, вперше, бо, скоріше, звик знаходити втікачів. Йшов широким кроком, палив цигарку за цигаркою, щось шукав у кишенях, скупо мовчав. Анатолій не втручався, просто йшов поруч, і врешті слідчий не витримав, якось миттєво спинився й оголив очі. В них була мука.

– Це неправильно, невчасно, не… Словом, цього бути не може, але мене тягне до неї… з такою силою… Ех! Словами цього не поясниш. Слова – не те, ось коли нутро вивертає, ноги тремтять, голова вимикається, а є лише відчуття вогню ось тут, – рвучко стукнув широкою долонею у груди. – І той вогонь пече й гріє одночасно.

– Щасливець.

Той підскочив і загасив кулаком у темряву, ніби то була її вина.

– Мука! Їдка. З крилами за плечима.

– З крилами?

Чоловік посміхнувся:

– З крилами, бо до цього, здається, я не жив.

Ніч захиталась. Красива, вона нарешті втрапила у обійми літнього вітру, простяглась і пішла колами – як вода, чорна-чорна, квіткова й медова. А може, то було її дно?

Телефонний дзвінок здатен розмежувати життя на до та після, і зовсім не обов’язково, щоб він був адресований особисто тобі. Анатолій збагнув усе ще до того, як Петро встиг відповісти. Щось густе було у повітрі, у звуках, занадто густе, ця важкість мала ось-ось обірватись. Так воно й сталось.

– Алло. Так. Що? Вже їду.

Анатолію бракувало сил запитати. Голос з’їли нічні русалки. Але запитувати було й не обов’язково, Петро без того розповів останні новини.

– Щойно знайшли ще одну дівчинку, тільки за містом, біля річки.

Анатолій дивився попереду себе й не бачив абсолютно нічого, окрім темряви.

– Вона…

– Так, утопили.

– …

– Треба поспішати. Здається, є свідки.

Знову була ніч і дорога, щоправда, цього разу коротка, як постріл. Темрява бігла попереду й хекала прямо в обличчя. Страх. Вперше він так чітко відчував його у собі й ніяк не міг збагнути, чи готовий зіштовхнутись з найбільшим жахіттям свого життя. Мертва дівчинка. Ще одна. Вона лежить десь посеред цієї темряви – холодна і мокра, наскрізь мокра, вода в ній, а поруч під тим самим небом калатає у грудях серце її убивці – гаряче, живе серце. То чому ж він убиває? Знову. Виїхали за місто, хвилин п’ятнадцять петляли вздовж берега річки. Кілька самотніх будиночків підморгували освітленими вікнами. Очевидно, місцеві жителі чомусь не спали. Невже знають? Так швидко.

– Приїхали.

Довкола мурашиними зграями сновигали людські силуети. Ліхтарі кремсали темряву на шматки фантастичних форм, а дві пошукові собаки тривожно обнюхували берег, під яким чорною безоднею мовчала ріка. Скрізь, на кожному обличчі читалося одне: «Він не встиг відійти далеко», «Він тут». Анатолій мимоволі озирнувся. Високі дерева понуро стояли вартою і лише там, угорі, пошепки перемовлялись про щось невідворотне. Чоловік з шумом увібрав це шепотіння й бічним зором помітив, як Петро підійшов до колег і про щось заговорив – так само пошепки. Тут всі говорили тихо, від чого робилося особливо моторошно. Незчувся, як спустився до води. В одному місці трагічним квадратом тріпотіли жовті смужки. Високий молодик окинув його швидким поглядом і відвернувся. Щось усередині зойкнуло: тут, її знайшли тут. Але довкола лежала сама темрява, жодного натяку на утоплену.

– Де… дівчинка?

Юнак здивовано обернувся:

– Ви про потерпілу? У кареті «швидкої», якщо машина ще не від’їхала. Пощастило бідоласі. Це ж треба, студенти відкачали, хоча за всіма показниками – вижити не могла.

У голові запульсувало щось гаряче. Вогонь потік судинами і всмоктав емоції та слова, навіть повітря. Чоловік хитнувся й подерся крізь суху траву назад. «Швидка» ще стояла, біля неї метушилися люди у білих халатах, що нагадували примар. Він зазирнув їм за плечі й зробив крок вперед. На кушетці, загорнута у ковдри, мов кокон, лежала дівчинка. Вона час від часу намагалася підвестися, але лікар повертав кокон у попереднє положення зі словами про повний спокій. Дівча крутилось і лякливо озиралось, немов прагнуло сканувати цю темряву якимось… замуленим поглядом. У ньому не було нічого, окрім завислого крику, хоча за весь час дівчинка не вимовила жодного звуку. Злякалась шприца, відсахнулась й по-звірячому замотала головою, від чого змоклі змії волосся розповзлись довкола обличчя, а крізь розгорнутий край ковдри виповз кутик квітчастої сукні. Анатолій здригнувся. Десь він вже це бачив, щось дуже схоже. Цей окрайчик сукні весь у дрібну квіточку відлічив час назад і безжально кинув у минуле. На його Оксанці того дня теж була квітчаста сукня, і з неї так само збігала вода.

Не витримав, похитнувся й насилу відійшов, прихилившись до найближчого стовбура дерева, заплющив очі. У скронях шуміло. Знову не вистачало повітря. Вдих-видих, вдих-видих, і раптом ледь вловиме: «Тату». Звуки линули з темряви, огортали, пливли й осідали у самісінькому серці. «Тату». Зіщулився. «Тату». Розплющив очі, спробував підвестися, коли темрява попереду розійшлася й зацвіла дрібно-дрібно.

– Тату.

Квіти. Вони почали рухатись і утворювати обриси між стовбурами дерев. Серце пронизав гострий біль. То була Оксанка. Вона стояла красива, схожа на ліхтарика чи світлячка. Волосся розліталось, а сукня танцювала довкола квітчастими оберемками. Господи! Що це з ним? Це не може бути Оксанка. «Тату». Відчув, як пропасницею трусить пальці, спробував простягнути їх до світла, але доня стала прозорою, доки не розтанула зовсім. Останнє, що зникло, була посмішка… лагідна-лагідна. Вона шепотіла: «Прощавай».

– Толю, що з тобою? Погано? Хлопці, затримайте «швидку»!

Він, все ще дивлячись в темряву, посміхнувся:

– Все добре.

– Впевнений?

– Так, у голові запаморочилось. Що з дівчинкою?

– Дякувати Господу, обійшлося.

Анатолій ніяк не міг відірвати погляду від чорних контурів дерев, де мить тому до нього посміхалися.

– Як їй вдалося… вижити?

Майор похапцем запалив цигарку.

– Не знаю. Якесь диво. Вона була мертва. Наші клянуться, що жодних ознак життя, а хлопці у цьому тямлять, та й прибули на місце вони через сім хвилин після дзвінка. Справа в тому, що дівча вже шукали, здається, сусіди на сполох забили, наших викликали. Територію обшукувати почали, коли ті студенти… парочка закоханих… вздовж річки гуляли і наштовхнулись на чоловіка, що топив щось у воді, підійшли ближче, а той навтьоки, вони туди, а там… Словом, коли оперативники нагодилися – шансів на порятунок в утопленої не було жодних. Але… дівчина-свідок… Вона увесь цей час перебувала у стані шоку, молодик ще намагався надати першу допомогу, а вона боялася навіть поворухнутися, все схлипувала. І уявляєш, коли наші констатували смерть, вона раптом підскочила, розштовхала всіх й кинулась робити штучне дихання. Її і вмовляли, і пояснювали, що все даремно, коханий навіть відтягнути хотів, а тут несподівано утоплениця… захрипіла. Вижила. Уявляєш?

– Вони… бачили вбивцю?

– Так. Нечітко, але упізнати повинні. Щодо дівчинки, то невпевнений. Нічого не говорить, он повезли у лікарню. Хоча медики запевнили, що все гаразд, поспостерігають добу-другу і додому можна буде, от тільки, кажуть, нема до кого Богданці повертатися.

– Чому?

– Бо з усієї сім’ї у неї лише бабуся, і та постійно напідпитку. Вона й не зрозуміла, що онука зникла. Сусідка бачила, як дівчинка йшла у бік річки з якимось чоловіком, зайшла поцікавитись у бабусі, хто, а та – ні бум-бум, оформлена як треба. Слава Богу, сусідка зметикувала, чим такі прогулянки завершитися можуть, скликала людей, почали шукати. Та я, власне, до неї зараз. Пізно, але треба допитати особисто.

– А із закоханими вже розмовляв?