Кола на воді - Печорна Олена - Страница 37

– Так, он у машині сидять, досі отямитися не можуть. Вони тут поруч живуть, мабуть, і підкину заразом.

– Можна з тобою?

– А тобі справді полегшало? Блідий якийсь.

– У нормі.

– Що ж, поїхали.

Дорога забрала не більше двадцяти хвилин. Анатолій увесь час нишком позирав на заднє сидіння, але парочка понуро мовчала. Хлопець був міцний, кремезний, схоже, що займався спортом, натомість дівчина – худесенька. І де в ній сили знайшлися? Зараз принишкла, заховалась глибше у обійми коханого й нагадувала горобеня, тільки очицями кліпала. Майор відірвався від керма й загальмував:

– Правильно зупинив?

Молодик кивнув й швидким рухом відкрив дверцята. Біля воріт на дівчину вже чекали батьки, схвильовано визирали й одразу ж кинулися назустріч, аби впевнитися, що то дійсно вона, жива й цілісінька.

Майор провів поглядом усіх чотирьох. Рипнула хвіртка.

– Це ж треба. І як то воно – врятувати дитину? Бач, вперта яка виявились, а так і не скажеш.

– Мабуть, так було потрібно.

– Потрібно… Треба бабусю сповістити про порятунок онуки. Мо’, вже проспалась. Та ось, власне, і приїхали. Поруч все. Вони, мабуть, всі один одного знають. Ой! Ти диви, пасіка. Медом пахне… і молоком.

Анатолій ще до того, як вийти, відчув те саме. Густий запах робив солодкими навіть білі будиночки. Їх, здавалось, викресали з цукру й розставили рівними рядками вздовж вулиці. Він вже бував тут по роботі, мабуть. Нічна темрява заковтувала чіткість форм, розмивала гострі кути, і через це розпізнати знайоме місце було важко, але щось невловиме підказувало: тут. Саме тут стояли пасіки, майже у кожному дворі – невеличкі, всього на кілька вуликів, але у загальній кількості вони робили повітря медовим, особливо вночі, коли запахи розкривались й ставали виразнішими. Він виконував кілька дрібних замовлень по будівництву, ще коли тільки починав свій бізнес, і вдячні господарі частували медом з вулика. Цікаво, що замовників було кілька й мед у кожного був свій, але кожен смак полонив по-своєму, підкупаючи лише йому притаманною ноткою. Може, справа у місці? По той бік річки простягався суцільний килим різнотрав’я. Чого тут тільки не росло! Справжнісінький квітковий рай, над яким завжди щось дзижчало, тріпотіло й гуло. Не дивно, що мед тут удавався.

– Ех! Заздрю я приміським мешканцям. Ніби у місті й, будь ласка, – тиша, річка, бджоли у вуликах сплять. А нам ось сюди, здається. Обережно, не перечепись.

З будки визирнув пес, постояв, роздивляючись гостей, підібгав хвоста й неквапом заліз назад, вклав морду на лапи й печально заскавчав, тихенько, немов боявся сам себе. На дерев’яній колоді поруч одним жовтим оком кліпав обдертий кіт, хотів був зістрибнути, але в останню мить спинився й голосно нявкнув, проганяючи незваних гостей з двору. Чоловіки нервово перезирнулись й мимоволі пришвидшили крок. Будинок вигулькнув з-за кущів бузку раптово, неначе наскочив. Високий дах й добротні стіни свідчили про колишній достаток, але навіть темрява була не в силі приховати відсутність елементарного догляду. Будинок неначе хворів, усвідомлював свою хворобу й байдуже спостерігав за власним згасанням, захаращений, брудний і якийсь… обмілілий. Освітлені квадрати вікон тривожно прохромлювали собою ніч, засвідчуючи, що тут нині не спатимуть. Скрипнули двері, по куткам розбіглися тіні, але назустріч ніхто не вийшов.

– Агов! Хто вдома?

Жодного звуку чи руху.

– Господине!

Кілька кроків дерев’яною підлогою. Обдерта і брудна, вона у кількох місцях готувалася ось-ось утворити дірку. У кімнаті, яка колись, мабуть, була вітальнею, зараз стояв всього-на-всього один стіл, за ним і сиділа господиня, хоча навіть не сиділа, а напівлежала. Сива, засмальцьована, огрядна, вона поклала голову на поверхню стола, охопила її руками й віддалася горю. Із заплющених очей по сіруватому обличчю котилося гірке каяття, замішане на відчаї й страху. Слідчий кахикнув, але жінка навіть не ворухнулась.

– Ми з міліції. Вашу онучку знайшли.

Підвела мутні очі:

– У Богданки сьогодні день народження… Десять рочків.

– Кажу ж, знайшлася вона.

Озирнулась:

– Я ж сукню їй купила у секонді, красиву і не поношену зовсім. Де ж та сукня? Купила… Пляшку не стала брати, а плаття дитині… Куди воно запропастилось, га? Богданка ж так просила плаття.

Жінка заходилась шукати по кімнаті, хиталась, ледь пересувала ноги й врешті глухо впала біля столу, вчепилася руками за край і спробувала підвестися. Майор підійшов, швидко підхопив попідруки й посадовив на стілець, зазирнув у очі й голосно прокричав:

– Богданка у лікарні, з нею усе гаразд! Чуєте?

Захмеліле обличчя попливло.

– А сукня? Богданка… хотіла… Лі… Лікарня?

– Жива ваша онука. Розумієте?

Жінка повторила нечутно оте «жива» і заголосила, та так, що настирлива муха, зелена така, лискуча, що весь цей час літала над головами й прагнула всістися прямо на сяючу лампочку, раптом злякано змовкла й застигла на потрісканій стелі.

– Дитинка моя… Дитинко…

Анатолій відвернувся й швидко вийшов на свіже повітря, практично вибіг із двору і вже на вулиці ковтнув тишу, немов згусток меду. Хотілось вимитись, шубовснути у воду з головою, аби і оте голосіння, і та муха під стелею змились. Будинок понуро мовчав десь позаду, мабуть, відчував, що в ньому перебувати дітям протипоказано, не те, що жити. Що ж вона бачила, Богданка? Пригадалися перелякані очі. Не дивно. Якими ж вони ще можуть бути? І сукня… таке собі свято, придбане у секонді, мабуть, перша справжня сукня, а в ній ледь не померла. Навіть смішно, якби не було так страшно. А вижила ж… Для чого? Чому вона? Оксанки нема, його дівчинки-світлячка вже не буде, Юлі з її метеликами – теж, а ця дівчинка вижила. Щоб повернутися назад у будинок без дитинства?

– Бачу, вже з Митрофанівною поговорили?

Анатолій від несподіванки здригнувся. Голос йшов звідкись поруч, здається, крізь паркан. Придивився. Жінка. Вона стояла біля самої хвіртки, зосереджена й зібрана, немов дослухалася до команди «старт», а її чомусь ніяк не давали. Помітивши його погляд на собі, пожвавилась й практично вибігла на вулицю, стала поруч, зазирнула в очі, не дивилась, а обмацувала. Худа, дещо згорблена, вже в літах, швидкі рухи. Такій в душу влізти – що на прогулянку сходить.

– А я чекаю-чекаю, думаю, коли ж до мене зайдете? Ви ж із міліції? То я Богданку з тим іродом помітила! Я й лемент підняла, сусідів скликала, вам дзвонила. Як подумаю, то ноги-руки трусяться, аж дрижаки беруть. Ненечко моя рідна, що ж це на білому світоньку робиться? Як таку звірюку земля-матінка носить? Куди ж це ви дивитесь, га? Чому наволоч таку впіймати не можете?

Слова вилітали й котилися, котилися, котилися, одне за одним, невпинно й натхненно, немов у пісню складалися. Жінка ж і руками їм допомагала, окреслюючи у повітрі самі знаки питання та оклики.

– І що ж це буде? Як же воно буде? Дитинка моя бідолашна!

– А як ви помітили Богданку?

Аж підскочила, заторохтіла:

– А я, синочку, що? Я козу вигуляти збиралась. Вона в мене, триклята, зовсім молока не дає, бо хіба ж то молоко – півлітра? Лишенько, а не коза. А я ж їй і травички, і водички, і хлібця, і… Та про що це? А, увечері випасти зібралась на бережку. Спека та проклятуща всі трави випила, лише там, біля річки, дещиця зеленіє, то я туди свою Масюню й повела.

Коли бачу, йде хтось, двоє йдуть, так віддаль. Думаю, хто б це міг бути? Чоловік красивий, статечний. Немає серед наших таких. А далі й машину помітила. Думаю, точно приїжджий. А дівчинка поруч худюча й підстрибує з лялькою в руках. Суконька на ній, не нова, але файна, волоссячко по вітру розлітається, сміється дзвіночком, ляльку притискає до себе. Я придивилась, а то ж Митрофанівни онука, Богданка наша, та тільки радісна така, що й не пізнати! Я й про козу забула. Думаю, побіжу, спитаю сусідку, що за чоловік? Батько, може… так я наче Юрка знаю, давно бачила, але б упізнала. То хто ж?

Забігла, а вона біля столу куняє, стара клуня! Ой прости мене, Господи! Побачила, за стіл тягне, наливає, мовляв, Богданці як-не-як десять рочків виповнилося, ювілей! Я випила, ледь пересилила, та й питаю, а з ким то іменинниця гуляти пішла? Стара очі вилупила на мене й каже, що перепила я, от і привиділось. Та що б я перепила?!! То вона не просихає! Де Богданка поділася й не відає.