Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 11

11

«І кожна з рік…»

І кожна з рік,яким утрачаєш лік,які чекають, зникаючи, неподалік,кожна з них,покірних і мовчазних,щось постійно приховує між берегів і криг.І скільки б тине ступав на її мости,ніколи не знаєш, як їй важко текти.Бо чорна ріка,але крига така тонка,ніби вода між пальців тобі витіка.Ніби сувої тчеі торкає тебе за плече,і навіть не думай, куди ця ріка тече.…Так і вона —тиша і глибинаховають стільки пітьми, що постійно зрина,стільки слів,споминів і голосів,річкового піску, що на дно осів,що хочеш чи ні,чуєш, мов уві сні,як у ній затихають приголосні і голосні.І все, що є, —лише бажання твоєзанурюватись у воду, що дихати не дає,і попри боїта всі порахунки своїпросто триматись її, триматись її.

Розділ четвертий

Камені

І

Ми говоримо про міста, в яких ми жилиі які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море,про міста, які раптом утратили здатність опиратись.Про те, що відбувалось на нашихочах, як циркова вистава, під час якої гинуть усіакробати й веселі клоуни, і ти дивишся на цезаворожено, не відриваючи погляду,непомітно виростаючисеред циркових декорацій.Щось подібне сталось і з нашими містами —їх просто відібрали в нас, доки ми сиділи й сміялись,дивлячись, як хитрі клоуни з пітними долонями стрибаютькрізь вогняні обручі, лишаючипо собі запах паленої шкіри,горілий дух пекла, який вониприносили в наше життя.* * *Ми згадуємо тепер усіх, з ким доводилосьперетинатись в одних коридорах.Двірники й нічні продавці хліба,сірі, мов обгортковий папір, квартирні злодії,таксисти з клаксонами замість сердець,діти, які виростали поміж старих меблів,що пахли лісом та морем.Ціле місто робітників і дрібних перекупників,щемкої базарної бідноти, яка розганяла своїмикриками осінній туман.Перехожі, з якими разом доводилось потраплятипід дощ на трамвайних зупинках,старі пролетарські замашки, вагони підземки,набиті безробітними, мов магазини патронами.Які слова подяки й розуміннявисловлювали ми долі за те,що кинула нас серед нічногоспіву цикад до глибоких під’їздів, за те, щонад нашими головами горіло це приміськеповітря, здатне перепалити залізо і камінь.* * *І ось тепер ми говоримо про тих,хто відібрав у нас наші міста,про міста, які помирають, ніби домашні тварини,про те, що нас позбавили ключів та паролів,за допомогою яких ми відчиняли двері лікарень,проходячи поміж світлом і темрявою ранкових аптек,де зблискувало на ранковому сонцівсе знеболювальне цього світу.Все так, нам не буде боляче, ми просто збираємо речі,рушаючи вслід за вогнями, які світять нам із пітьми.* * *Хто прийшов до влади в наших містах?Хто ці чоловіки з тисячею голок, всаджених в горло,від яких їхні голоси стають холодними й небезпечними?Хто ці крикливі клоуни,котрі стоять і вирішують,чи слід пробивати нашим будинкам серця й випускатиз них теплу малинову кров?Їхня політика – бите скло,яке вони сиплять тобі під ноги,примушуючи рухатися за ними, не стоятина місці.Їхня політика – це канати замість краватокна їхніх шиях, міцні мотузки,за які їх підвішують, коли вонивиходять із гри.Ось вони сходяться всі разом, в своїхчорних костюмах, схожі на сажотрусів,на сажотрусів, що прийшли до влади і теперпросто не знають, з чого їм починати.* * *Але запитай у них, що вони зробили з будинками,в яких ми жили, чому вони виловлюють, начепсів, усіх, хто бачив їхні обличчя без гриму.Запитай, що у них там, під чорною тушшю,і коли вони нарешті залишають у спокоїпонівечену інфраструктуру дерев,коли вони повернуться туди, звідки прийшлиі звідки їх насправді ніхто не кликав.* * *Ей, сажотруси,ваші збиті долоні,в які ви б’єте, плескаючи від задоволення,занадто багато фарби і крові запеклосьу вас під нігтями.Ви пролазите в наші помешканнячерез вікна й балкони,ви прослизаєте в наші життя, виносячи з нихспокій і впевненість.Ваша гнила пропаганда, якою ви засипаєтепідвали й дахи, вона розкладається просто між нами,отруюючи водойми,з яких ми вперто намагаємось пити.* * *