Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 10

10

«Це і є життя…»

Це і є життя —її серцебиття,її медичні картки,її проїзні квитки,кожна з її речей,фарба довкола очей,час, який минає,коли вона засинає.Це й була боротьба —чорна скашна труба,братні хрипкі баси,вимотані голоси,вересневі міста,вся її гіркота,терпкість, яка зникає,коли вона замовкає.Коли стирає листи,залишає пости,падає в ліжко своє.Коли усе, що є:подорожні мішки,бібліотечні книжки,бите армійське взуття —це і є життя,коли застуда стара,коли вона завмираі говорить: стривай,давай пізніше, давайіншим разом, беривипалені прапори,які я сама несу,в нас ще стільки часу.В неї місяць в руці,змії в рюкзаці,співи в голові —злагоджені,хорові.

«Колись вона жила в цьому будинку…»

Колись вона жила в цьому будинкуі поверталася серед ночі додому,минала школу і трамвайну зупинку,яку перенесли кілька років потому.Коли була зима й вона не мала роботи,сусіди бачили, як вона сидить і читає,дивлячись на засніжені дахи напроти,схожі на рисові поля в Західному Китаї.А влітку, коли приходили ранкиі зливи стягувались і виливалися,у барі внизу юні американкипронизливо співали і цілувалися.Цілування було безкінечно довге,співали вони жагуче й фальшиво.Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,не було порожньо і не було паршиво.Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,хоча би іноді позичали їй сигаретиі присвячували свої жахливі поезії.

«Я чекав, коли закiнчиться це тепло…»

Я чекав, коли закiнчиться це тепло,як закінчується вугілля на кораблях,спливе туманом, ніби його не було,відійде сонцем на вересневих полях.А ось коли воно закінчилось і попереду тільки зима,і щоби обійти її – потрібні роки,я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,що мене зупиняє дотиками руки?Мене завжди тримали чужі голоси,які я щоранку чув за своїм вікном,продавці в крамничках та безтурботні псипід небесами, вибіленими вапном.Мене хвилювали нетривкі холоди,які проступають в повітрі з потойбічних межі охолоджують втомлене серце води,аж воно зупиняється врешті-решт.Тоді чоловіки і тихі жінкив темних кімнатах ховаються до пориі викидають зранку готельні важкі рушники,мов при капітуляції прапори.Тоді сніги збираються, мов птахи,напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,і сідають насторожено на залізні дахи,і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.І падають без зупинки та вороття.Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.І щоби їх оминути, не вистачає життя.І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.Випадкових снів золота земля.Тоді лише твого серця неспокійна хода —гірка, наче вода,солодка, наче вода.

«Ріки завжди її роблять іншою…»

Ріки завжди її роблять іншою,скільки б вона їх не перепливала,вони обступають її чеканням і тишею,і тиша ця залягає в ній, довга й тривала.Ріки виповнюють її звички і рухи,зігрівають її піском, сіллю та очеретом,течуть повз неї на Південь без смутку й напруги,і повітря над ними гірчить листям і теплим медом.Ріки завжди її позбавляють спокою,і печалять гирла з затонулими баржами,їй шкода рибалок над нічною затокоюй безпритульних птахів над мокрими пляжами.Тоді вона собі не знаходить місця,й слухає птахів голоси крикливі,і животом, наче теплим місяцем,відчуває, як надходять припливи.Вона навіть схожа на цю воду чимось,чимось вони подібні з темною течією.Мені здається, вона багато чого в неї навчилась —зникає разом з нею,повертається разом з нею.

«І коли відлига зупиниться на горбах…»

І коли відлига зупиниться на горбах,і коли дерева стоятимуть в темних снігах,свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,доторкнувшись, відчує тепло на її губах.Її шкіра світла, як срібло у молоці,ніби втома, яка приходить наприкінці,мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,вздовж холодного русла якої стоять мерці.Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,просування снігу в темінь грудневих міст,ці потоки повітря й води на нічних причалах,нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,затопивши мости й лункі приміські сади,вона стане щось говорити про чорні притоки,про човни в снігах, важкі від остуди й води.Через те, що всі промовлені нами словапереплетені між собою, як вереснева трава,і за всім, промовленим нами, вже проступаєзбитий подих вологи, музика горлова,залиши при собі ці повітряні ями тепла,цю легку недовіру, що вперто її вела —і коли вона зупинялася й завмирала,і коли її не було,і коли була.