Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 13

13

* * *Чоловіки, з серцями, перемащенимибензином, охороняли будинкивід випадкових протягів,зачиняючи двері на всі замки,виганяли в розчинені вікнаптахів, що залітали на кухні,хапаючи з жерстяних банокгіркі кавові зерна.* * *Їм так добре велось тоді.Вони виходили зранку на сходи та вулиці,і життя тривало лише для них,і весь їхній поношений одяг і спортивні торби,в яких вони носили тютюнта складені ножі,робили життя впорядкованим,як ранкові газети.* * *Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,що в містах, в яких ми жили, змінились насампередобличчя. Вони втратили спокій та рівновагуі набули якоїсь холодної відчуженості.Я говорю про голоси тих чоловіків та жінок,які зникли назавжди з вулиць і парків.Запалюючись, мов планети,від любові та бідності,злітаючи з орбіт,вони розбивались в пил і морок.І тому, що мені не випадебільше побачити їхні тіні,тому, що вони не залишили по собі жоднихкоментарів, я проговорюю вкотре їхні складніі призабуті імена, переконуючи їх, що насправдівони все робили вірно, опирались, як уміли,знаючи, що не можна просто здавати все,з чим ти так довго жив.Що потрібно відстоювати свої квартали,виганяти божевільних із палаючими газетами в руках,які намагаються все підпалити.* * *І тому, що нам не трапиться повернутисьдо засніженого мовчазного міста, яке ставило нам голос,де таке несамовите тепло підіймалося щоранкуз люків та шахт підземки,де школярі крали в книгарнях збірники віршіві хімічні, мов атаки, олівці;тому що ми назавжди загубили його в минулому,залишили його, ніби траншеї, в яких мали померти,мабуть, тому всі наші розмови про ньогопереповнені такою гіркотою і відчаєм.* * *Але тоді, тієї зеленої ночі,нікому з нас не йшлосяпро жоден вогонь,що міг би випалити ці будинки.Ми вживалися в наші міста,як в шкільну форму,ми слухали, як надвечірнаші сусіди повертаються з фабрик та контор.І коли вони засинали, в їхніх снахкораблі проходили крізь зимове море.А коли за ними з’являлася смерть,вони лежали в темних костюмах,як теплі гільзи в кишенях апостолів.Тоді ще нічого не можна було передбачити.Не можна було зарадитиутратам і вигнанню.Хтось врiзав нові замкив двері тих будинків, хтось наглухо зачинив усі вікна,і тепер птахи боляче б’ються об скло,намагаючись залетіти до дитячих кімнат.* * *З пам’яттю завжди так,вона ніби тепла дощова вода,зібрана в глеки й пляшки —нікуди не зникає,але поступово й невідворотно,непомітно й печальновтрачаєсвоєтепло.

ІІІ

Коли відновиться рухна віддалених ділянках,поєднуючи між собою біженців, які ховалисьусі ці місяці в чорних портових норах,коли відійде ця затяжна зима,з усіма її застудами і хрипкою говіркоювуличних співаків,я теж стоятиму на привокзальній, з кулакамив кишенях,видихаючи рване повітря березня,з тими, хто вцілів і вижив, хто всі ці днівідстоював право наших кварталів на свободу і легкість,разом із тими, хто вперто переховувався,не даючись до рук,хто на власній шкірі відчув вогонь та свинець,які падали уночізамість зимових дощів.* * *Саме тоді, саме тоді в сутінках з’явиться потяг,на який ми так довго чекали,саме тоді безкінечна кількість вагонів почне прибуватина головний вокзал міста,яке ці подорожні колись залишили.І всі, хто хотів повернутись, обов’язково повернуться.І їм нікуди не подітись від тих міст, з яких їх виносилоуздовж залізничного полотна.І ми – всі, хто зібрався тут цього дивного вечора,коли сонце і місяць літають над нашими головами, мовлітальні апарати,коли ворони кричать над нами,ніби футбольні фанати,ми намагаємось говорити про наші міста,які ми так легко здали.* * *Тоді вони почнуть зістрибувати на пероний викидати крізь вікнасвої валізи з тисячею наклейок, сміючись таобіймаючись, передаючи по колу пляшкиз гарячим піратським ромом.О, кричатимуть, все сталось так, як і мало статись,все повернулось на свої місця,і ми знову стоїмо піднайчорнішим із небес,яке робило нас терплячими й наполегливими.Ось ми ступаємо знову на солодку землюстанції нашого призначення,тепло алкоголя обпалюєнам піднебіння,і, співаючи, ми повертаємось до міста,яке зовсім не змінилось,анітрохи не змінилось.