Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 14

14

* * *Ось лише дихається тут щоразу важче,так, ніби до повітря хтось додає всі наші розчарування,і потрібно мати справжнє бажання не задихнутись,аби далі дихати таким повітрям.Ось лише не дораховуємось дерев за вікнами, і будинківна вулицях, і псів на подвір’ях,наче невидимі снайпери вибивали найбільш гарячісерця наших нескорених міст —серця дерев, псів та будинків.Хтось довго й послідовно все тут випалював,вибивав стару цегляну кладку, як вибиваютьзуби у вуличній бійці,перетворював наші міста на темніметалеві коробки, напхані битим склом істарими газетами.Хтось вводив до наших міст чорну армію страху,підтягував на запасні коліївагони, вантажені безнадією.* * *Ей ви, всі, хто зібрався тут цього вечора,коли так легко згадуються імена тих,кого ми не змогли захистити,коли такою темною кров’ю повнятьсядерева, які вистояли всю цю навалу і весь цей вогонь.Тому що ми говоримо про міста,які давали нам право голосу,ми говоримо про те, що ніхто наразі нас цього праване позбавляв, і потрібно виговорювати все,що ми пам’ятаємо.Голос триматиме нас разомцієї довгої осені,голос даватиме сили нашим горлянкам,котрі й без того звикли перекрикуватитрамваї та радіостанції.Іди на мій голос, рухайся слідом за моїм диханням,що вони зроблять нам, доки ми можемопочути один одного,як вони зможуть примусити нас замовкнути,доки ми самі цього не захочемо?Їхня злість розрахована на мовчання,їхні ефіри просто не витримають наших голосів.Їхній прес розчавлює тих,хто погоджується під нього лягти.Але чим вони будуть захищатись,коли ми всі заговоримо?На що вони будуть тиснути, коли ми вийдемозахищати наших вуличних псів?Як вони пояснять, чому миповинні відмовлятись від нашогоголосу?* * *Ми говоримо про осінь, яка огортає нас усіх,всіх, хто зібрався між цими оркестрами і воронами,Про щемку акустику міста, яка робить наші словаособливолегкими.Ми говоримо про серце нашого міста, темневід втрат і опору, ми говоримо про його ламанів бійках кістки, про сльози і піт, яківиступають у нього наприкінці робочоготижня.* * *Ще нічого не втрачено.Ще все можна відіграти.Ще все залежить від нас, від нашої пам’яті,від любові всередині нас.Говори, говори, головне, щоб хоча би хтось говорив,дуже важливо, щоби завжди можна було почути наш ізтобою голос.Дихай, дихай, біженцю, роби свою роботу,не давай їм схопити тебе за зябра.Все лише починається.І, повертаючись додому з концертів та мітингів,ти відчуваєш, як міцно тримають теплопідземні камені твого міста.

Примітка. Текст «Камені» створено за співпраці з Ґете-Інститутом в Україні.

Текст був написаний для проекту «Вулиця ігор – ігри на вулицях. Діалог про перспективи мистецької та соціальної реконструкції», ініціаторами якого виступили Ґете-Інститут та Центр сучасного мистецтва «Совіарт».

Розділ п’ятий

Коментарі

Герої, апостоли, жінки і міста

1

Їх часто зображували на давніх іконах – у той час, коли святі займалися пророцтвами й дивами, вони займалися економікою. Рибалки й будівельники, військові й торговці, пастухи й безробітні – біблійний пролетаріат, чию присутність дивним чином теж можна розгледіти за діяннями пророків та апостолів. Перебуваючи увесь час дещо збоку, займаючись своєю, необхідною для всіх щоденною працею, вони відновлюють храми й переганяють череди, святкують за столами й чинять розбій, ходять урочистими натовпами й слухають випадкових проповідників. Для них, за великим рахунком, всі ці проповіді й виголошуються, адже не будуть проповідники говорити один до одного. Проповідництво – справа публічна, вона так чи інакше передбачає присутність публіки, невтаємниченої та непосвяченої в кухню їхніх осяянь та прозрінь. Саме ця публіка вимагає відповідей та передбачень, чудесних зцілень і неочікуваних воскресінь. Саме ці неназвані персонажі, котрі стоять на групових новозавітних зображеннях за спинами головних дійових осіб, і викликають особливий інтерес, з огляду на власну окремішність, невключеність у прописаний порядок речей, з огляду на свою відстороненість і недовіру до того, що відбувається. Можливо, це загалом особливість усіх групових фото – розглядаючи їх, пізнаючи знайомі обличчя, пригадуючи імена й фіксуючи вирази облич, ти так чи інакше звертаєш увагу на невідомих тобі персонажів, на тих, хто стоїть осторонь, подалі від центру, заступивши за коло й відразу ж ставши напіввидимим, напівприсутнім. А проте кожен із них, тих, хто є на зображенні, хто так чи інакше пристав до загального гурту, опинився в певному місці в належний час, не може лишитися зовсім непоміченим, не може цілком уникнути згадки. Героїв обов’язково потрібно згадувати й називати поіменно. Навіть якщо вони на це не заслуговують.

* * *

Герої ховаються в темряві, зникають у брамах та провулках, зачиняють двері під’їздів і розчиняються в часі. Героїв складно розрізнити за одягом і поведінкою, за лексикою та жестами, їх не помічаєш на вулицях і в конторах, на вокзалах та критих ринках. Погляд вихоплює їх хіба що з кримінальної хроніки, де вони раптом переміщаються з периферії зображення в самий центр подій, вихоплюються нізвідки, заповнюючи собою простір, ламаючи лаштунки, пробиваючи полотно, на якому зображені горішні маршрути й державні кордони. І ти раптом бачиш, як над ними горить повітря, і тіні лежать у них під ногами, мов прапори ворожої армії, й заводські труби за їхніми спинами випльовують у розгублене небо дим і полум’я щоденної боротьби, і все стає зрозуміло – справжні герої завжди вийдуть із сутінків, аби розбудити тебе від сну та забуття. Вони підірвуть цей світ, знищуючи комунікації й спалюючи вагони, вони громитимуть акваріуми в ресторанах, випускаючи на волю мешканців глибин, вони перевертатимуть поливальні машини й розбиратимуть трамвайні колії, виводячи тебе зі смутку, вони наговорюватимуть свої прості історії, повертаючи до життя, з якого ти так наполегливо тікаєш.