Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 4

4

«Білі люди – жорстокі люди…»

Білі люди – жорстокі люди,чорна шкіра їм ріже око.Вони мурують для чорних спорудий готують для чорного там мороку.Лаштують чорному підлу підставу.Шиють чорному робу на виріст.І не відпускають ні під заставу,ні під підписку про невиїзд.Тримають чорного, як лева у ямі,ламають ребра з усієї злостіі позбавляють навіть в уявісвободи зібрань і свободи совісті.І чорний іде на команду пастушу,з кулаками в кишенях роби,і волочить свою чорношкіру душуринками Азії та Європи.А вночі з усією своєю бідою,зі співом тягучим і сміхом навмиснимчорні, мов камені під водою,лежать, зливаючися із киснем.– Що нас гнало з наших кордонівв це мерзле світло? Що і для чого?Хто нас завів до цих коридорів? —тихо запитує чорного чорний. —Навіщо нас споряджали в дорогуй вирощували емігрантські мріїнаші жінки, що забули тривогу, —легкі від голоду та малярії?Чи не краще було залишатись удомаі помирати на власних пляжах,де кожна дюна чимось відомаі кожна хвиля щось та й важить?– Знаєш, ми з тобою не перші,хто рвався на північ фурами й чoвнамив темних ранах і рваній одежі, —відповідає чорному чорний. —Усі ми йшли за піском і травою,за сонцем, що рухалось, як медуза,де небо так низько висить над тобою,аж в ньому іноді видно Ісуса.Усі ми знаходимось в цих лещатахі, додому вертаючись хіба що на ніч,горбатимося, як раби у Штатах,на ліберальну білу наволоч.Тому що білі забули сором,і якщо вже потрапив до їх павутини,клали вони з великим приборомна всі конвенції з прав людини.Їх не хвилюють наші втрати,вони звикли тримати нас в чорному тілі.Але пророки були сомалійські пірати —за це їх і розпинали білі.І Матір Божа в зимових гетрах,курячи люльку, гріючи нерви,палила багаття на площах гетто,розігріваючи дешеві консерви.І нехай позбавляють нас нашого просторуі вогнем заливають наші повстання —це для нас із тобою чорні апостолиредагували свої послання.Машини їхні – давно несправні,і промови їхні – хитрі й противні.І ріки на Півночі течуть насправдітак само впевнено, як і ріки на Півдні.Головне – тримай при собі свою віру,свою любов і свою упертість.Спаситель – він не зважає на шкіру,він зважає на солідарність і чесність.Спаситель дбає про коріння й листя,Спаситель рухає череди й хмари,щоби ми з тобою не загубилися,міняючи гостели й вуличні бари.Він спиняє смарагдову кров у венах,врівноважує всі виробничі тарифи,і тютюн йому залягає в легеняхі росте собі, як коралові рифи.І все є так, як повинно бути.Все трапляється і все буває.І серце його нас щоранку будить,підтримує, змучує,убиває.

«І що це була за осінь, з утечами та кредитами…»

І що це була за осінь, з утечами та кредитами:зупинки у різних норах і переїзди потому,дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішаласяусім випадковим будинкам з дахами холодними.І навіть коли можна було піти – вона залишалася,і навіть коли можна було залишитись – вона виходила.На ніч вона читала мені церковні збірники,оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:про всі ці дива святого Антонія,які мені видавались спірними,там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою,розповідає рибам про те, що всіх нас об’єднує:про чорний папір повітря, на якому вже все написано,про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об’ємними,наповнюючись нашим диханням,нашим голосомі нашими рисами.Розповідає про вітер під шкірою,який робить нас витривалими,про жіноче довге волосся, до якого прив’язуєшся,про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалитаби не виловити птахів із рваними м’язами.Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду,про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухаюІ риби слухають його, вистромивши з води свої головиЗадихаються, але слухають.

«Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого…»

Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого,лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселивсяі озивається тепер до мене, і говорить зі мною,пояснює мені речі – таємні та очевидні:що навіть вода у вересні темною стає і мутною,пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні;що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,що в жінок восени прокидається дивне вміння —бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;що навіть остання вуличка зі своїми псами,з брамами зачиненими і нічними трамваямиє прихистком для нас усіх із нашими голосами,є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,яка вже стоїть і чекає за міською стіною.Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинкачоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,всім ряженим і переродженим, хворим і порятованимвсім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,всім вам теплої зими і тихого спoкою.Інею вам на дахах, сонця на гратах.Гарячої вам зневаги і знання головного.Народжуйте веселих дітей.Помирайте в своїх кімнатах.Кидайте це чортове місто.Повертайтеся в нього.