Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 7

7

3

Так довго в дорозі,що розгублене ними між шпарок у палубі яблуневенасіння приживається в волозі й поросі.Дорога – це час, потрачений нами на розуміннясвоєї загубленості. Дерева виростаютьна кораблях, що рухаються ріками.І ось восени кораблівгрузають в мул і стоятьсеред води і темряви.Що ти знаєш про дерева? Дерева пускають корінняв трюми й машинні відділення,добираються до присмеркових глибині тих закутків, де схованосухе зерно й запаси питної води.Що вони мають тепер робитина кораблях, які повільно йдуть на дно,обтяжені листям і гіллям?Коли будеш думати про дерева,думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,про довге коріння, яке пов’язуєнас із життям. Коли будеш думатипро зелені яблука,думай також про тих багатьох, хто працювавна цій ріці, намагаючись хоча б на митьстримати її течію.Кінець жовтня.Жінки йдуть від берега.Вітер полоще важкі рушники,мов прапори переможців.Земля нагрівається і охолоджується.І ти нагріваєшся і охолоджуєшсяразом із нею.

Полкові барабани

Скільки минуло часу,скільки всього трапилось,а вони знову з’являються на вулицях міста,з якого їх вибивали десять – п’ятнадцятьроків тому, з якого вивозили їхнітіла в теплих шкірянках, щодиміли кров’ю та порохом.Знову тримаються хідниківта перехресть – підлітки в кросівкахі гостроносих черевиках перекрикуютьсяв свої телефони, вигукують прокляттяна адресу диявола, котрий веде їхза собою впереддо смертіта забуття.Історія – гральний автомат,завжди заряджений для тебечиїмись руками.Нічого не трапляється з недогляду,все повертається на свої місця.Країна, що пробуксовує в жовтихснігах депресії, потребує нової крові,тому безіменні агітаторизнову вербують на спальникахі в трамваях цих юних бойовиків,завтрашніх генералів,готових стати до великого переділу,готових битися за кордони,лаштувати погромив офісах та на автомийках.Не залишай мене, вітчизно,не виїжджай услід за зірками,лишайся зі мною в присмеркових паркахіз залізними коробками гральних автоматів,які хтось зарядив чорнимисерцями підлітків.Якщо і ти залишиш мене,чи стане мені впевненостібити в полкові барабани,відправляти їхні листи,вести кореспонденціюз дияволом?Спробуймо ще раз:час повертається на старі помешканняі не знаходить там наших слідів.Діти все такі ж відважнів своєму небажанні здаватись без бою,тому крокують за барабанщиками,в своїх кросівках, спеціально створенихдля того, аби переходитив наступ.Не залишай нас, надіє,тієї пізньої золотої пори,коли ми будемо ділити здобич,із відчаєм знищуючизапаси любовіна військових складах вітчизни.

Співай, сирено!

Історія знає багато прикладів,коли людині випадало керувати обставинами,підкорювати своїй свідомостінепіддатливу матерію повітря,і воля та упевненість зрушувализ місця захололі від неробства трамваї.Найбільш яскравим прикладом є, звісно, я.Коли вона приїхала і поселиласяв цьому готелі на кілька діб, мала з собоюлише одну валізу з речами.Зате там було кілька суконь, які вонапланувала одягати на вечеріз діловими партнерами.І вже першого вечора ми сиділи в її ванні.Черевики тягли мене на дно, вона булау своїй вечірній сукні, мокра і ділова,схожа на сирену, якщо ви справдіможете уявити сиренув готельній ванні,у вечірній сукні.Нам усім випадає вибирати з того, щодарують нам провидіння й випадок.Вибір невеликий, а проте і цьоговистачає, аби виловлювати дощові крапліпоезії й злизувати їх гарячим язикомз віконного скла.І той, хто зберігає в собі здатністьвідрізняти смак і масштабність любові,на яку він не має жодного права,ніколи не зможе подолатиспокуси заступити за край,зайти за розвішані на подвір’їпростирадла, за якимиховаються наші видіння.Мої сирени, мої радіоведучі,ви, зі своїми освідченнями та декламуванням,ви, зі своїми неймовірними зап’ясткамий мокрим волоссям —ви співали, доки руйнувалась ця картонна країна,співали, доки горів літній день,співали, доки спливав відпущений вам часі остуджувалася вода.Залишаючи її до наступного вечора,до обов’язкової неминучої зустрічі,я озирався довкола й помічав середину червня —таку глибоку у великому місті.Всі перехожі на вулицях прихильні до нас,якщо бачать в небі за намиці неймовірні спалахи та вогні.Жодні обставини не здатні опиратись людині,наділеній волею та упертістю.Незабаром в повітрі запахне запиленим листям.Швидко просохне одяг, рваний нею, якшкільні підручники.Завтра зранку вона здасть свій номер,заплатить за битий посуд,залишить назавжди це місто.