Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 9

9

Розділ третій

Фляга

«І жінка з чорним, як земля, волоссям…»

І жінка з чорним, як земля, волоссям,яку я знаю вже стільки років,живе собі, не переймаючись зовсім,поміж вогнів і вечірніх мороків.Поміж світла й гарячого листя,поміж стін і пташиних криків,поміж підземних русел, що переплелися,поміж усіх своїх снів і фріків.Вона ходить собі на стадіони й ринки,ховаючи в куртці телефон і флягу.І я готовий палити сусідські будинки,щоби вона звернула на мене увагу.Я готовий позбавити міста керуванняі на портвейн перетворювати озерну воду,лише б вона, згадуючи про моє існування,писала мені листи про життя і погоду.Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,лише б бути ближче до її ніжності й лютіі слухати всі її втомлені байкипро те, з ким вона спить і кого вона любить.Я вигадаю нові літери та розділові знакиі вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,щоби вона забувала те, що могла знати,щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.Небо за її вікнами буде холодне й зелене.Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.Хай забуває про все.Хай забуває навіть про мене.Лише про мене хай забуває в останню чергу.

«Кожного разу, коли вони зустрічалися…»

Кожного разу, коли вони зустрічалися,коли сварилися і сперечалися,все перекочувалося і не закінчувалось,і кожного разу повітря засвічувалось,з очей виганяючи найменший сумнів,і історія їхніх дивних стосунківне мала продовження і жодного змісту,але варта того, щоби її розповісти.Коли вони втомлювалися і поверталися,коли вивітрювалися і не віталися,боролися вперто зі своїми видіннямиі говорили тільки з псами і тінями,вони трималися болю і відчаю,знаючи, що тільки їхньою вбивчою,понівеченою, північною ніжністюможна посперечатися з вічністю.І коли їх вчергове ламало і кидало,і планети над ними пливли розхитано,коли їх знаходили ранками тихими,відслідковуючи їхнє дихання,вони зупинялися в мороці тепломуй освітлювали навколишню темрявузірками, сигналками й сірниками,переплітаючись язиками.І кожного разу, коли їх відспівували,відстрілювали і хором підспівували,ніби життя кримінальних ангеліввичитували з церковних Євангеліїв,переповідали їхню історію,темну, спотворену і нескорену,переписану,недоговорену,ними самимивкотре повторену.

«Усе, що ти побачиш уві сні…»

Усе, що ти побачиш уві сні —твої аеродроми запасні,трава в басейнах і птахи в депо,осіннє пересіяне тепло,усе лежить під товщею морів,й команди торгівельних корабліввиловлюють із вугільного тлапідводних духів ламані тіла,не сплять до ранку, збившись зі шляху,минають темінь – мічену, суху,з вогнем і льодом в серці та душівганяються в негоди і дощі.І капітани чорної зими,тікаючи від втоми та тюрми,вже сваряться заведено в імлі,затоплюючи власні кораблі.Пропалюють ракетами тумані висипають щедро в океанпечальний чай цейлонських узбереж.Тепер і ти до ранку не заснеш.

«Я бачив, як ти записуєш чужі адреси…»

Я бачив, як ти записуєш чужі адресина серветках, рахунках і в телефонах,як хвилюєшся, вичитуючи щось із преси,і виглядаєш знайомих в нічних вагонах,як бажаєш усім машиністам злагодженої роботи,як спілкуєшся з митниками, ніби з братами,пояснюєш їм, як спинити і переборотисерце полів, що б’ється під снігом, мов під бинтами.Як розшифровуєш назви рослин і станцій,що трапляться їм на шляху зі сходу на захід,як непомітно вкладаєш до теплих школярських ранцівбомби й ікони, що створять надійний захист.І ті з них, хто слухав уважно твої поради,ніколи вже не повернуться на свої обжиті вокзали.І дирекція залізниці, підраховуючи збитки і втрати,випитуватиме в свідків, що вони бачили і що їм казали.І оскільки ніхто не знає, де їх тепер шукати,де вони запалюють тепер золоті семафори,де вони шукають зірки і читають карти,і де туман уночі наповнює їх коридори,про них забуває останній колійний товариш,і на їхніх ґанках ростуть трави перегірклі стебла,і лише ти одна про них усіх пам’ятаєш,тому що й вони усі пам’ятають лише про тебе.

«Доки минала і ця весна…»

«Доки минала і ця весна,і вода забивала старий водогін,я намагалась, – писала вона, —говорити щось тобі навздогін.Я знала, що ти десь неподалік,збираєш складне подорожнє теплой ведеш зупинок внутрішній лік.Але що з тобою насправді було?»Я міняв свої паспорти,я захищав сумнівні права,і переїжджав залізничні мости,і перекладав випадкові слова,і залишав на ранок міста,і зупинявся, де тільки хотів,доки натруджена тиша густапідіймалася від портів.Доки вигадувались імена,доки минала вся ця пора,і кожна пасажирка сумнамені була немовби сестра.І коли туман заливав до тлаповітряні коридори й стежки,на півдні, в країні, в якій ти жила,росли циклонів троянди важкі,і ти робила все навпаки,і слухала вночі голоси,й брали цукор із твоєї рукитрамваї, ніби домашні пси.І коли мої друзі, без жодних порад,співали мені щось знайоме й гіркеі питали, чому я вертаюсь назад,я відповідав приблизно таке:«І я, і вона, і кожен із наснаділені часом. І тільки часпоєднує нас і кудись женеі триває, аж доки весь не мине».