Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи - Малярчук Таня - Страница 25

- І що?

- Нічого, просто я досі ніколи не згадувала про посудку, так, ніби її взагалі не існувало. А тоді я не уявляла собі життя без неї. І так сталося з багатьма іншими іграшками і речами, спідничками, олівцями, шапками, розмальовками. От гумового їжачка я страшенно любила, пластмасову ляльку у синьому пластмасовому костюмі, яку мені мама подарувала на Миколая, волохатого рися на коліщатках, якого можна було возити навколо будинку, як коляску з дитиною. Але все це я несподівано забула, ніби водномить, ніби перейшла якийсь часовий кордон, через який заборонено переволікувати свої улюблені іграшки. Так само я забула і безліч людей, так чи інакше причетних до мого дитинства. Забула дядька з лікарні, який подарував мені десять використаних уколів і майстерно сплетеного з крапельниць чорта; забула жіночку Раю з яремчівського курорту, яка любила їсти сире тісто на вареники й постійно цитувала-рядки Чукотського про таргана - (тепер я ще пригадала, як Рая сиділа на гойдалці біля річки, і гойдалка дивно скрипіла, розумієте, дуже печально, як віолончель); я забула також своїх дитячих подруг - Наталю Говеру й Шалеву Іру, заради яких я ладна була колись перетерпіти найнебезпечніші конфлікти з мамою. Як могло статися, що зараз я живу по-інакшому, без цього всього? Невже я така байдужа до минулого? Чому я не тягну його за собою, а волію водномить обстригати волосся? І от ще що: можливо, те, що зараз мене прикуло до ліжка, так само раптово забудеться і впаде на дно минулого аж до останнього розділу, і якщо так, то невже все навколо відбувається заради цього останнього судного приходу?!

В моєму дитсадку були двоповерхові ліжка, і серед дітей вважалося дуже престижним спати на другому поверсі. Моє ліжко було вгорі, але, по суті, я ніколи не використовувала його за призначенням.

Коли товста російськомовна нянька веліла всім лягати спати, я роздягалася до трусів, перемовлялася з кількома дівчатками про нагальні буденні справи і, як решта, долала довгий і захоплюючий шлях сходження до свого ложа. На вершині, в родовому гнізді, я озирала світову марноту, вкривалася з головою - і чекала. Поки настане тиша.

Соромно сказати, що я робила під ковдрою, крім того, що копирсалась в носі й роздирала на ногах укуси комарів. Моє ліжко тоді здавалося мені човном. Іноді я відчуваю те ж, особливо після вживання алкоголю, але тепер я розрізняю поняття предметів фізичного світу й свідомість.

Нарешті, коли всі засинали (я визначала цей момент за станом загального втихомирення - приблизно через п’ятнадцять хвилин), мені під ковдрою ставало неймовірно нудно і треба було повертатися на грішну землю. Сходження по драбині вниз захоплювало мене не менше, або й більше, бо серед цих сонних дитячих тіл треба було поводитися дуже обережно, щоб якесь не прокинулося й не зчинило галасу. Мар’янові, наприклад, який спав піді мною, таке зробити принесло б тільки задоволення.

Боса і в трусах, я рівним упевненим кроком виходила зі спальні. Нянька, як завжди, в голубому костюмі з білим комірцем, в якому - тепер я думаю - могла б у 19-му столітті ходити англійська гувернантка, сиділа за столом і з якогось невідомого дива накладала на шматок скла тонкий шар синього пластиліну. Нянька, не здіймаючи голови, віталася зі мною, ніби вперше за сьогодні побачила, і питала, чи здогадуюсь я, що це за шар синього пластиліну на склі. Я відповідала, що це - озеро. Нянька ствердно кивала підборіддям, хоча синій пластилін цілком міг бути і небом. Нянька хвалила мене й казала, що я дуже мудра, можливо, через те, що лиш я з дітей виявляла до неї щиру прихильність. Я була її найкращим старшим другом. Відчувала, що мушу їй щомиті допомагати, бо інакше нянька зі своєю діточою наївністю пропаде наступного ж дня. Я пояснювала їй серйозні й необхідні речі щоденного порядку, а вона натомість розповідала мені про блискавки у формі кулі, чорних принців, які з’являються під час затяжних дощів, і про те, як її сусідка і добра знайома колекціонує марки.

Через годину я знову чимчикувала до свого ліжка. Бувало так, що саме тоді, коли всі діти прокидались, я тільки засинала. Мар’ян зловтішно смикав мене за волосся й відразу тікав, щоб не дістати по голові.

Але якось моє зневажене ліжко мені відомстило: під час шаленої біганини спальнею, невдало зманеврувавши, я посковзнулася і впала долілиць просто на його боковину. Нянька вибігла надвір, щоб нашвидку набрати в пригорщі снігу й прикласти мені до щоки. Сніг швидко розтанув, а моя щока напухла майже вдвічі.

До п’ятої години я сиділа біля своєї шафки в коридорі й чекала, коли за мною прийдуть батьки: треба було натякнути їм, що це - я, інакше вони навряд чи впізнали б, хіба що за кольором колготів і нерівно підстриженою хлопчачоючілкою. Мар’ян кружляв навколо мене і розповідав найсмішніші історії, які я коли-небудь чула. Так смішно мені не було більше ніколи. Бо сміятись було страшенно боляче - і Мар’ян, бачачи мої муки, спеціально провадив далі свою підступну розвагу.

Тато прийшов рівно о п’ятій і зовсім не здивувався виробничій травмі, не пожалів мене і нічого не сказав; висадив на шафку, одягнув і, як злочинця, повів за руку додому

Я бачила, що няньці було не по собі через цей інцидент, напевно, вона відчувала вину за моє падіння і безперервно повторювала свій улюблений і безпорадний вигук «ой мамочкі».

Знала б вона зараз, які бувають глибокі падіння.

Тепер я часто уявляю свою няньку, її голубий костюм з білим комірцем і рідке вигоріле волосся, заплетене в косу навколо голови, її товсте, неповоротке і напрочуд наївне тіло, її ламані українські слова і додаткову порцію вареників з лівером, яку я в неї постійно випрошувала. Не було нічого смачнішого за ці вареники і водянистий горох з підливою і дрібкою салату.

Якось нянька попросила мене піти на гральний майданчик і пошукати загублене кимось з дітей відерко. Мені вона довіряла найбільше.

Я одягнулась і вийшла. Йшла у напрямі грального майданчика. Відерко вже виднілося на горизонті - в пісочниці. Але по дорозі я раптом відчула велику нехіть і байдужість до відерка і дитсадка, раптом перестала розуміти, чому я тут перебуваю і що взагалі роблю на цьому світі. Напевно,тоді - відіслана в дорогу без нагляду і достойної мети - я пережила свою першу депресію. Мить повагавшись, я попрямувала геть за межі дитсадівської території, покинула напризволяще няньку в дитинстві й відерко в піску. До настання темряви каталась у тролейбусі, засинала під вікнами і ліхтарями, боялась, плакала, знову засинала. Потім хтось кудись мене вів, напевно, тато, бо тільки він умів цілу дорогу не промовити жодного слова - просто не мав що мені сказати. Не знаю, чи мене били, але, очевидно, ні, бо на той час я діставала тільки за подерту одежу і не помиту підлогу.

Назавтра няньки в дитсадку я не знайшла. її не було ні наступного дня, ні через тиждень. Казали, що вона перейшла працювати в інтернат, бо завідувачка дитсадка її не терпіла.

Літо я провела в бабиному селі, а восени пішла у перший клас. Про няньку я тоді вже не пам’ятала.

Але вона безперечно пропала без мене, адже я була її останньою надією на порятунок.

Я згадала - вона була схожа на маму маленького гіпопотамчика.

Роза могла б бути моєю мамою, але була всього лиш викладачкою літератури. Я закохалася в неї заради літератури і знала все, що вона читає, але не знала, що вона їсть, з ким спілкується і скільки платить за телефон. Я не знала, як вона живе поза межами тіла, але знала, що живе віддавна.

Роза спостерігала за мною, як у лабораторіях спостерігають за білими мишами люди у білих халатах. Вона подразнювала і вивчала реакції. Наприклад, як я поведуся, якщо мені пильно дивитися в очі протягом двох хвилин; як я поведуся, якщо доторкнутися до моєї руки; якщо схопити мене за лікоть і майже проштовхнути в порожню аудиторію; як засильно я знічуся, якщо довго сидіти зі мною на лавці у порожньому старому дворику і розповідати про кішок. Звичайно, я реагувала неадекватно.