Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи - Малярчук Таня - Страница 26

Якось ми не бачилися тривалий час - майже ціле літо. Я писала Розі листи, постійно про неї думала, впізнавала її в інших людях, запам’ятовувала найдрібніші деталі, щоб потім усе розказати їй. Те літо було метафорою Рози. Мені була потрібна не Роза, а її ідеальне буття в мені. Я зрозуміла, як це, коли життя має мету і можна з нею прожити дуже довго, як мінімум - до кінця.

Тоді Роза снилася мені лиш раз. Я пам’ятаю, як ми сиділи в автобусі, що блискавично рухався вздовж траси, так що я іноді сумнівалася, чи бува він над трасою не летить. Ми з Розою трималися за руки, точніше - Роза тримала мою руку, а я тремтіла. Я відчувала автобус, як останнє, що принесе мені щастя; я, Роза і порожній автобус над дорогою. Я відчувала церкву без вікон і шпарок, де є той, хто - Бог, той, хто в нього вірить, і ті, що забули про перших двох.

І раптом Роза поцілувала мене в губи. Я завмерла. Не могла поворухнутись ні уві сні, ні після того, як прокинулась. Узагалі до кінця літа майже нерухомо лежала в ліжку. Іноді тільки ходила пити пиво з шоколадом на берег великої річки, якою понуро пропливали баржі, пароплави й тіні кажанів, або губилася в книжкових супермаркетах серед яскравих обкладинок і незнайомих латиноамериканських прізвищ.

Все змінилося, коли ми знову зустрілись восени. Я почала багато курити. Курила навіть у ванній і у власній кімнаті. Де б не перебувала - всюди мусила курити, бо інакше просто збожеволіла б від нестерпності. Час почав минати від зустрічі до зустрічі, а не щоденно; у період між зустрічами я впадала в летаргію і багато чого не помічала навколо себе, наприклад, того, як у моєму дворі з’явились ластівки. Якщо засинати не вдавалось - я щось писала про Розу. Приблизно таке:

«Ти кожного дня чекаєш, що вона прийде. Вже не дозволяєш собі розкидати на підлозі одяг, книжки і подушки, слідкуєш, щоб у туалеті завжди був туалетний папір, а у ванній - пахуче мило і чистий рушник. Ти уявляєш, як вона буде стояти босою на килимі в твоєму коридорі перед тим, як ти, надто схвильована, щоб розважливо мислити, запропонуєш їй вовняні шкарпетки. Вона буде схожою на античну скульптуру, коли ти їй уперше відверто подивишся в очі, а в той момент, як вона трохи нахилиться вперед, щоб сісти на твій диван, ти захлинешся від спазму в горлі від несподіваного щастя від її парфумів від її губної помади - і вже тоді зможеш умерти зі спокійним серцем, якщо спокійне серце захоче скласти тобі таку компанію».

«Але ти ненавидиш своє помешкання, воно викликає в тебе дивне бажання деінде народитися вдруге, щоб ніколи не чути цього смороду порожньої равликової хати, не бачити цих рожевих стін у крапинку, не торкатися до залізних клямок і до білої ковдри, не відчиняти холодильник, морозильна камера в якому надто мала, щоб у ній можна було на зиму заморожувати полуниці, афини, смородину, зелену квасолю і жовті абрикоси, щоб одного зимового ранку ти встала з ліжка першою зготувати для неї фруктовий салат і зварити свіжий овочевий суп. Ти хотіла б, щоб вона, відкривши очі годиною пізніше, почула себе дуже затишно, так, як почувалась, дивлячись на стареньку бабуню, яка спускала помиті ноги з бамбетля і вони не діставали до землі, бо бабуня була така маленька, як грудочка землі».

«Зрозумій, що достовірність її вічної неприйдешності тобі лише на користь - ти не змарнуєшся у невдоволеному чеканні, не посивієш, скрегочучи зубами від млосного болю в животі, не крутитимеш, як шалена, педалі велосипеда в ті незагойні дні, коли нестерпність чекання докучить тобі більше, ніж страх не справитися з керуванням».

«Ти мрієш, як вона розглядатиме твої кружки і книжки - єдине, чим ти можеш справді похвалитися. Але вона це робитиме трохи неуважно, ніби книжка для неї завжди була маскою виправдання, а кружка - маскою втамування.

Тш-ш-ш. Не гризи нігті. Якщо так продовжуватиметься і далі, то ти ніколи не станеш кимсь важливим, ким, без сумніву, можеш стати. Візьми себе в руки і кинь так далеко, щоб жоден спогад і жодна мрія не дошукалися тебе. Візьми себе в руки або наклади їх на себе».

«Ти ніколи не підступиш до неї ближче, ніж на крок».

«Ось вона йде вулицею: коли бачить знайомих - усміхається і каже добрий день, коли бачить великого павука або метелика з гострими на кінцях крилами - усміхається знову, але цього разу непомітно для себе, коли не хоче нічого бачити - дивиться собі під ноги і все одно усміхається, так, як усміхається жінка, котра і вдень, і вночі знає, що нікому не належить, а ти чимчикуєш позаду неї, до болю в очах запам’ятовуючи її потилицю, уявляючи, як вона усміхається тобі, хоча, якби ти йшла поруч неї і бачила, як це їй легко дається, то уявляла б щось інше, але ти ніколи не йтимеш поруч неї, ти плачеш і намагаєшся проколоти голкою воло ропухи, яка живе в твоїх грудях, вночі її кумкання чути особливо голосно, так що доводиться затикати долонями вуха або занурювати голову в цебер з водою, - тобто ти розумієш: ти і надто екзальтована, щоб уміти ходити з нею поруч, і надто юна, щоб вибачити це собі».

«- треба зупинитись і більше не йти за нею. Нехай її потилиця зникне десь між шістнадцятим і сімнадцятим століттями, її рудою шифоновою хустиною нехай витре собі від крові руки єдиний убивця Авраама Лінкольна і Джона Кеннеді,а ти повернешся до всього спиною і вперше спробуєш курити сигару».

«Адже ти боїшся все назвати так, як є, що ось цей скелет дурного почуття, це нікчемне скиглення і завивання, глядіння в потилицю і в стелю, підстригання волосся, любов до черепах - це все - твоя щоденна мука, а ця немолода поважна жінка, яка, ніколи нікому не належачи, поспіхом йде попереду, - це саме та, заради якої…».

«Але твоя надія згасне дві години після того, як згаснеш ти. Може, все-таки вона зупиниться десь між світами, ніби нічого не сталося (дозвольте я піду з вами, я буду такою сильною, як мур, такою ідеальною, як Мор), візьметься тебе заспокоювати, мовляв, так чинять лише екзальтовані особи, боягузи і невдахи, попереду непросвітне урвище, даремний тимчасовий фортупляс, ти і вона - надто великий ризик, щоб заради нього порушувати звиклу суспільну геніталію, тобі лише дев’ятнадцять, не плач, бо й вона зараз заплаче, але ні, вона не плакатиме, бо сльози - це маска жалю, а сміятиметься, бо сміх - це маска непричетності, процитує якогось нещасного філософа, який, ти знаєш, все життя мордувався під ковдрою дитячим гріхом, - але ти не жди кінця розмови, перерви її ще на фортуплясі, не біжи за нею, не запрошуй її до себе, не думай про неї, не пам’ятай про неї - випередь усі події і не народжуйся взагалі».

«Скажи: мені треба вертатися додому, бо праска включена, чайник кипить, крани відкручені, кватирки повідчинювані, гроші поназичувані, діти не народжені, нерви розхитані, дощ, вітер, Ви… Тш-ш-ш…

Те, що ти зараз пишеш, дівче, задушить тебе саму».

«Ви йдете вузьким провулком, він тримає тебе за руку, бо ти кожної миті можеш втекти. Вітер - ну і грець із ним. Ти втішаєшся конструюванням світлого майбутнього, надто світлого, щоб витікати з теперішнього, але воно володіє тобою поза твоєю волею. Заради майбутнього ти мусиш пожертвувати теперішнім. Нічого не пам’ятаєш, якісь суцільні русизми і номінативи. Але ще якихось п’ять хвилин - і ти будеш врятована. Стратегічно важливим пунктом є зараз щасливо проминути цей вузький провулок вічного протягу і нікого не зустріти, рука твоя стиснена до посиніння, все решту тремтить, тремтять також електричні дроти і випрана білизна на балконах, ти думаєш: лиш би втекти: з провулка, з міста, з країни - одна ніч потягом - і вже по той бік нутруючого хвилювання, адже час загоює рану, як антибіотик, - чим більше він минув, тим більше треба, щоб минув ще, а віддаль, як ампутація, лікує різко, болючо, моментально і назавжди. І ти все-таки бачиш її».