Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня - Страница 22

- Франьо, ці гарбузи такі товстенькі, як дупи деяких дідів, - казала я. - Давай зараз їх розріжемо. Не всі. Але от, наприклад, цей. Дуже цікаво, що в нього всередині.

- Що всередині - насіння і м’якуш.

- Я хочу запхати в гарбуз руки.

Всередині гарбуза завжди було прохолодно, вогко і темно. В деяких зернята великі і м’ясисті, в деяких - маленькі і сухі.

- Носи гарбузи обережно, - казав Франьо. - Щоб не обірвати хвостик. Без хвостика гарбуз швидко зогниє. А так може достояти до Різдва.

Баба нам допомагала, а дід сидів комірчині і бив ляпавкою мух. В той час він 6ув якийсь страшенно похмурий. Бив мух з особливим задоволенням, ніби уявляв замість них когось іншого.

- Дякую дуже тобі, Франьо, - казала баба, - то допоміг мені з гарбузами.

- Скажи мені, - казав Франьо до баби, - чого ти тоді від мене втекла?

- А нащо ти мене знайшов?

- Бо не міг без тебе.

- Наша дитина вмерла.

- Була би інша.

- Дякую, Франьо, - кричала я, запихаючи ноги у щойно розрізаний гарбуз.

- Та за що дякувати. Як поїду, то вже не буду вам допомагати.

- Ви кудись їдете? - дивувалась я.

- Їду на заробітки в Грецію.

- Нащо вам на заробітки їхати? Хіба у вас нема грошей?

- Мало. Треба більше.

- Нащо вам більше грошей, коли у вас нема дітей.

- А то що, гроші лише дітям мають бути? Я хочу сам мати багато грошей. Хочу купатися в золоті. Хочу собі хороми набудувати.

- Що ви будете в Греції робити?

- Буду на полонинах пасти вівці.

- Я хочу з вами, Франьо.

- Ти ще мала. Там таких малих дітей на полонини не пускають, щоб їх вівці не затоптали.

- Хіба у овець є копита?

- Аякже. Такі, як твоя голова, завеликі.

Франьо возив тачками гарбузи, а я сідала на гарбузи зверху і їхала, як у фіакрі. Я була за кучера, а Франьо за коня.

- Бабко, - кричала я, - ти не хочеш проїхатись на кареті?

- Та чого ж не хочу, хочу.

- Зараз, я спитаю у свого коня, чи він тебе візьме. Коню, ми можемо бабу взяти в карету?

- Мені сильно тяжко, - кволим голосом відповідав Франьо, - хіба ти злізь, а баба сяде.

З гарбуза Франьо зробив мені балію, в якій я на вечір помила ноги. Баба зготувала картоплю в мундирах, і ми вечеряли з Франьом на порозі літньої кухні. Дід вечеряти не прийшов. Баба віднесла йому миску в комірчину.

- Франьо їде в Грецію на заробітки, - сказала я бабі, коли Франьо пішов. - Я би так само хотіла.

- Доньцю, нікуди він не їде, - відповіла баба. - Франьо дуже слабий, а за Грецію він дітям просто так каже, аби було. Вигадує.

Коли через місяць я приїхала до баби на Покрову, то першим ділом спитала про Франя.

- Поїхав?

- Куди? - здивувалась баба.

- Ну, в Грецію.

- Доньцю, що ти так всьому віриш?

Я пішла до Франя додому і застала його дуже хворого. Він сидів на стільці біля хати в одній сорочці. Схуд і почорнів.

- Франьо, ви вдома? Я думала, вже давно в Греції вівці пасете.

- Дивись, ніяк не можу зібратися. Прихворів. Якщо нині не зберуся, то білет пропаде.

- А ви їдете на кораблі?

- Аякже. Тільки на кораблі.

- Напевно, дорого квиток коштував.

- Дуже, цілий маєток. Я мусив корову продати. І дивися, сиджу тут під хатою і байдики б'ю. Дівче, чи ти би не помогла мені зібратися?

- Поможу, але ви кажіть, що складати.

- Буду казати. Отамо під ліжком два великі чемодани. Ти їх відкрий, а я буду казати, що в них класти.

Під ліжком справді лежали два чемодани. Всередині порожні, тільки товстий шар пилюки і дві маленькі мишки, які відразу вискочили і сховались у дірках під підлогою.

Франьо повеселів, підвівся зі стільця, і так, хитаючись, підійшов до мене і став віддавати накази.

- Першим ділом баян. Баян - основне. Буду вівцям в Греції на баяні грати, а вони мені за то по сто літрів молока на день дадуть. Будуть мене слухати і уважати.

- Тепер фотоапарат, - продовжував командувати Франьо, - обов'язково фотоапарат. Я буду там робити знимки і потім, як повернуся, тобі покажу.

- Ви фотографуєте?

- Аякже. І всьо мені запакуй з фотоапаратом. Там є спеціальний ліхтарик, що дає фіолетове світло. І скляночки з реактивами. І фотозбільшувач. Ну, всьо, що там є. І інструкцію не забудь поставити, бо я вже старий, дещо можу не пам'ятати.

Я все робила, як казав Франьо.

- І годинник треба поставити. Він старенький, потертий, але ходить добре. Механічний. Щоб я знав на полонині, скільки ще треба чекати до обіду.

- І кептар постав, бо там може бути холодно. В горах головне не змерзнути, а решта мине само собою.

- І керзаки. Як буде болото, аби не втопився.

- Постав ще кілька горняток, каструлю, риночку алюмінієву, мило. Зубну щітку можеш лишити, мої зуби вже давно миші розікрали.

- Ще книжки нехай будуть. Коли буде дуже нудно, книжки знадобляться. Вибери, які хочеш з полиці.

- Франьо, я не вмію читати. Ви кажіть, які брати.

- Ну візьми ту фіолетову, і синю, і дві чорні.

Я склала чемодани, закрила їх і витягла на подвір'я.

- А тепер бери тачки і вези мої чемодани на вокзал. Чекай мене там, а я зараз швидко одягнуся і прийду за тобою.

- А де буде корабель?

- Ну та треба доїхати до моря на поїзді, а там, на морі - мій корабель. Гай-гай, вези чемодани на вокзал, а я зараз за тобою.

Я поскладала чемодани на тачки і потягла їх селом до вокзалу. Франьо провів мене до дороги.

- Як часом поїзд приїде швидше, ніж я, то кажи машиністу, щоб зачекав пару мінут.

- Добре. Але ви не баріться.

- Та я вже. Тільки помиюся, побриюся, вберу вихідний костюм з лямпасами, капелюх, палицю, позамикаю хати - і до тебе. Якби ти мені не допомогла, то не знати, як би вийшло. Певно, нікуди би не поїхав.

Я привезла чемодани на вокзал і стала чекати Франя.

Приїхав поїзд, а його все не було.

Я підійшла до машиніста.

- Дядьку, почекайте, будь ласка, пару мінут, бо один чоловік спізнюється. Як не сяде у ваш поїзд, то корабель на Грецію попливе без нього.

- Який такий чоловік?

- Франьо.

Жіночки, що також сідали на поїзд, почувши нашу з машиністом розмову, захіхікали.

- Ади, Франьові вже нема куди їхати. Якраз тільки що приїхав. Вже його вмивають.

Поїзд поїхав без Франя.

Я потягла тачки назад в село, заливаючись сльозами. Люди дивились на мене і перешіптувались. Деякі питали, чи мені не допомогти.

Біля Франевої хати зібрався невеликий натовп старих бабок і дідів. Між ними був ксьондз і моя баба теж. Вона вибігла до мене на дорогу.

- Доньцю, де ти була?

- Возила Франеві чемодани на вокзал. А він знову мене надурив і не прийшов. Пусти, нехай я йому віддам його чемодани.

- Та то не файно вже завозити на подвір'я чемодани. Вези їх додому.

- Франьо буде думати, що я їх вкрала.

- Не буде. Йди з цими тачками додому, аби люди не сміялись.

З дельтапланом нічого не вийшло.

- Ніде не можу знайти парусину, - жалівся Іван. - Люди з Дземброні мають, але не хочуть дати.

- А без парусини не обійдешся?

- Як?

- Візьми моє мереживне покривало. Воно однаково не знадобиться. Я думала ловити ним рибу, але якщо тобі підійде на літальний апарат, то мені не шкода.

- Ти насміхаєшся? Покривало має діри. Ми попадаємо на такому дельтаплані і розіб’ємося об скелю.

- Не розіб’ємося. Діри зовсім крихітні. Зате який він буде гарний - твій дельтаплан. І білий колір відіб’є сонячне світло. Не згоримо, як піднімемося дуже високо.

Люди, які живуть біля підніжжя гір, дуже рідко вибираються на вершини. Багато, проживши тут півстоліття і більше, вмирають, так ніколи і не побачивши справжньої висоти. Вони тільки знають про неї, але ніколи не пробують. Вони володіють нею, але не використовують за призначенням. Вони живуть в основі гори, як в череві матері, з’єднані з горами невидимою пуповиною. Вони вдячні матері, але ніколи не бачили її голою.