Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня - Страница 23

- Мені треба з тобою поговорити, - сказав Іван.

- Як?

- Серйозно.

Я бачила його голого, але не володію ним.

Ось воно. Зараз він скаже, що втомився, що хоче звідси поїхати. Зараз я збожеволію.

- Може, спочатку поїш? Я зварила смачнючий борщ. Ти знаєш, я готую не дуже вправно, але цей справді добрий.

Я кинула борщ в тарілку і поставила на стіл стинути. Десь глибоко в тканини картоплі, квасолі, капусти і буряка в’їлася дрібка щурячої отрути.

- Вибач, я не голодний. Може, трохи згодом. Я хотів би краще з тобою поговорити.

- Про що?

- Про тебе і про себе. Про ці гори. Про багато іншого.

- Це буде якесь конкретне рішення?

- Не знаю, може. То ми вже говоримо?

- Ні. Почекай.

Мої руки тремтять, а серце калатає. Я схопила тарілку з борщем і вилила борщ у відро з помиями.

- Нащо ти це зробила?! Я просто був не дуже голодний, але зараз би вже їв.

- Я збрехала тобі. Борщ насправді вийшов страшно гидкий. Я посмажу яйця.

Я взялася смажити яйця і робила це дуже довго. Так довго, що Іван навіть на трохи задрімав. Я спеціально тягнула час. Мені треба подумати. Мені треба щось вирішити. Мені треба навчити себе його відпустити.

- Слухай, любий можна тебе щось попросити?

- Проси. Чого ти питаєш?

- Можна відкласти цю серйозну розмову на один день?

- Чого раптом?

- Я би хотіла піти з тобою перед цією розмовою на Несамовите озеро. Ти знаєш, як туди йти, правда?

- Знаю. Я був біля нього два рази. Колись я дуже любив ці гори.

- А тепер не любиш?

- Просто трохи втомився від них. Здається, ніби вони стали тюрмою.

- То відведеш мене на Несамовите озеро?

- Відведу.

- А до того нічого не говори, добре?

- Добре, якщо дуже хочеш.

- То йдемо зараз.

- Вже пізно, ми не встигнемо повернутись.

- Якщо не встигнемо, то заночуємо просто неба. Або візьмемо намет. Зараз ночі ще не холодні.

- Чого ти раптом це придумала?

- Не знаю. Захотілось пригод. Ми вже давно не виходили на хребет.

Я можу зробити з ним все, що завгодно, подумала я. Якщо не з ним, то з його тілом, якщо не з його тілом, то з собою - це однаково буде те саме.

Ми вийшли на хребет, коли вже сутеніло. Іван мовчав. Я плакала. Звіявся сильний вітер, і він зривав з очей сльози так, що вони не встигали покотитися по щоках.

- Ще довго? - спитала я.

- Годину, може, трохи більше. Можемо вже розкладати намет, а можемо йти аж до озера і заночувати на його березі. Там добре розкладати намет - дуже рівнинне місце.

- То йдемо.

Озеро ховалося просто під шпиком гори Туркул.

Ми спустилися до нього ніби у величезну ванну. Вже стояла така темінь, що я не бачила ні стежки, ні Івана, ні озера. Його чорна вода зливалася з ніччю, можна було в неї необережно вступити і провалитися.

- Обережно, не вступи у воду, - сказав Іван. - Дуже темно, я розпалю вогнище.

- Ти чуєш, як об берег б'ються хвилі?

- Тобі здається. Які хвилі можуть бути на такому маленькому гірському озерці.

- Хіба воно маленьке?

- Метрів двадцять. Може, навіть і менше.

- Шкода, що я не бачу його цілого. Але таке враження, що воно, як море.

Іван розпалив вогнище. Ми сіли на березі і дивилися у воду. Там було чорно і страшно.

- До речі, вода дуже тепла як для високогірного озера. Я покупаюсь. Ти не хочеш?

- Ні, купайся сам. Я посиджу на березі.

Він роздягнувся і зайшов у воду по коліна.

- Вода чудова. Залізай! - кричав.

- Мені вода буде захолодна. Ти купайся.

Я чула свій голос ніби з якоїсь криниці. Він звучав глухо і винувато.

- Не йди від мене, - крикнула я.

- Ти щось мені кажеш? Я не почув! Повтори! - зайшов у воду по пояс.

- Не лишай мене. Я тебе дуже люблю.

- І я тебе люблю! - ще одна мить, і буде по всьому.

Він заходить у воду легко, без страху холоду. Він дуже добре плаває. Може, й нічого не станеться. Може, все обійдеться і він щасливо поїде від мене.

- Іванку, не треба!

- Що? - він повернувся в мій бік, - вода по груди. - Що ти кажеш?

- Мені страшно. Ходи до мене!

- Я тільки раз пірну!

- Ні, ходи вже до мене! Мене щось вкусило. Може, змія!

- Тільки не рухайся! Я вже йду!

Урвище. Я стою на самому краю. Іван тримається на безпечній віддалі - він боїться висоти.

- Чого ти боїшся? - сказала я. - Тут зовсім не страшно.

- Відійди від краю. Я тебе прошу.

- Я зараз покажу тобі, як вмію літати. Ти не знаєш, як я вмію літати.

Він кинувся до мене і міцно схопив за плече.

- Відійди звідти! Що з тобою?!

- Не лишай мене.

- Чого я тебе маю лишати.

- Ти хочеш поїхати звідси, я бачу.

- Ти погано бачиш. Я хочу звідси поїхати, але з тобою.

- Зі мною?

- Слухай, припини ці ігри. Я вже втомився. Від чого ти тут ховаєшся?

- Я не ховаюсь. Я просто тут живу.

- Я до кінця не вірив, що ти таки наважишся поїхати сюди. А коли поїхала, я думав, швидко повернешся. Думав, що ти блефуєш.

- Про що ти говориш?

- Люба моя, - він обійняв мене, - досить вже. Їдемо звідси. Я не хочу тут жити завжди. Хочу додому. Невже ти зовсім не скучила за домом?

- За яким домом?

- За нашим.

- Я не розумію, що ти кажеш.

- Знаєш, як я злякався, коли мені в Дземброні сказали, що ти кудись поїхала? Дуже злякався. Я облазив всі гори за тобою. Нащо ти кинула себе сюди?

- Мені тут подобається. Я хочу тут бути далі.

- Ідемо завтра. Твоя мама плаче кожного дня. Ніхто не може зрозуміти, що з тобою сталося. Думають, ти здуріла.

- Моя мама?

- Припини це. Ідемо завтра. Якщо дуже будеш хотіти, то наступного літа знову приїдемо, але тільки на літо. Щоб відпочити.

- Іванку, що ти виговорюєш?!

- Тобі зовсім не було без мене зле? Ти рік прожила тут і жодного разу не дала про себе знати.

- Неправда. Я сумувала.

- Ну то що? Ідемо завтра?

- А твоя дружина?

- Яка дружина? Ти моя дружина!

- Я?

Він зняв рюкзак і витяг з бічної кишеньки фотокартку.

- Якщо не віриш мені, то подивись сама.

Я взяла фото в руки. Я і він, обійнявшись, усміхаємось. Я одягнена в білу весільну сукню до колін, чорні лаковані туфлі.

- Звідки в тебе ця фотографія?

- Як звідки? З нашого весілля.

- Я не могла одягнутись на власне весілля в коротку сукню і чорні лаковані туфлі.

- Але вдягнулась. Нікому не вдалось переконати. Ти дуже вперта.

- Я нічого не розумію.

- Їдемо?

- Я нікуди звідси не поїду.

Охримко почорнів і змарнів. Вуйна Ціня дуже слаба.

Він прийшов до нас, щоб ненадовго забутись, я бачила. Цілу годину говорив про теплицю з прянощами.

- Ви би бачили тоту траву. Не трава, а єдин сморід. Я як туди в теплицу захожу, то мушу затикати собі ніс, аби не одуріти. І як Цінця за тим ходила, я не знаю. Маску на лице хіба одягати або противогаз, як колись у войну. Я їй кажу: борзо виходи з тої слабости і сама той смерід поливай, бо я не годен. А вона мені: як смерч прийде, то йди з хати і не гинь за мнов. Тільки про смерчі чую.

- Вуйку, - кажу я, - ви не переживайте так, вуйна Ціня ще зовсім молода, вона вийде з хвороби.

- Та вийде, але не знати в який бік.

Іван спакував свій рюкзак і виставив його на ганок.

- Ади, а ви кудись сі збираєте? - спитав Охримко. - Їдете кудись? Ци так просто десь походити?

- Ідемо. Ідемо додому.

- Ци надовго? Ци тільки перезимувати?

- Не знати, як буде, але, напевно, надовго.

- Надокучило вже бути тут?

- Трохи.

- Добре, діти. Що вам тут робити? Молодим нема що тут робити. Молодий хоче бути між людьми. Тилько буде мені без вас сумно. Мав з ким поговорити. А так, як з Ціньцьою щось сі стане, лишусі тут сам як палец. Буду я тай Бог наді мнов.