Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня - Страница 26

- Що ми будемо нині їсти? - спитав тато.

- Бульйон.

Тато зовсім не здивувався. Він думав, що хист до кулінарії в жінок проявляється з першого дня народження.

- В тебе смердять ноги, - сказала Цвєтка.

- Дай мені спокій з ногами.

- Піди помий руки і ноги.

- Ти ще гірша як твоя мама.

- Я не гірша. Я така сама.

Потім вони вдвох стояли під вікнами пологового будинку, за руку, як тато і донька, щасливі і усміхнені. Мама показувала їм у вікно згорток зі мною і жестами питала, що вони весь цей тиждень їли. Тато відмахувався, мовляв, якось перебиваємося, ще не було так, аби ніяк не було.

- Бульйон! - кричала Цвєтка, але мама не розуміла. - Скажи їй, що ми їли бульйон!

Тато вже зібрався повертатися додому.

- Скажи, що ми їли бульйон! - наполягала Цвєтка. - Ну чого не хочеш сказати їй правду?!

- Хіба це так важливо?

- Це дуже важливо. Ми їли бульйон, і мама має знати!

- Їй зараз інших проблем вистачає…

- Бульйон - це не проблема.

- …вона народила тобі ляльку. Як ти її назвеш?

Цвєтка ні на хвилину не завагалась. Вона знала моє

ім'я ще до мого народження.

- Мітла!

Вона була худенька і чорноволоса, завжди в міні-спідничках, в елегантних черевичках на підборах середньої висоти. Вона фарбувала очі і губи в яскраві кольори і носила великі обвислі сережки у формі грона винограду.

Коли мені було шість років, я вважала її найпрекраснішою дівчиною на світі.

Ми спали в одній кімнаті: Цвєтка на розкладному дивані, я - в дитячому ліжечку зі знятою решіткою.

Як тільки починало темніти, я переносила свою подушку на її диван і клала поруч з її подушкою, але так, щоб Цвєтка цього не бачила і не встигла мені заборонити. Коли вона роздягалась і лягала спати, я вже була там - на краєчку її дивана, вкрита ковдрою з головою, згорнута калачиком, щоб займати якомога менше місця і якомога менше її роздратувати. Деколи Цвєтка криками і скандалом повертала мене назад, деколи була добра і поблажлива.

Її доброта ховала в собі небезпеку. Цвєтка завдавала удару в момент, коли я найменше його сподівалась.

- В тебе гарні губи, - казала мені Цвєтка, коли ми поруч лежали в темряві і чекали на сон. - Кращі, ніж у мене.

Мене розпирало від гордості, і я, беззахисне звірятко з кращими ніж у неї губами, починала хотіти більшого.

- І волосся у мене краще, ніж у тебе. Товстіше. Не таке рідке.

Цвєтка мовчала.

- І нігті. Твердіші ніж у тебе. Мають кращу форму…

Цвєтка мовчала. Я поспіхом перебирала в умі кожен свій орган і визначала, який з них вартий уваги. Поки є добра нагода відзначитись.

- Але вся я краща за всю тебе, - спокійно відрубувала Цвєтка і відверталася в інший бік, щоб заснути.

- Я знаю, де ти ховаєш від мами щоденник, - погрозливо, заради помсти, кілька разів шепотіла я, і горло моє, як акваріум, заповнювалось сльозами.

Цвєтка мовчала. Вдавала, що спить.

Вона ніколи не піддавалась на шантаж.

В мене було дві розваги, коли я залишалась вдома сама. Варити «шоколадку» і мільйон разів, смакуючи її, переслуховувати вініловий запис «Арлекіна» Алли Пугачової.

«Шоколадку» я варила в алюмінієвій мисочці з какао-порошку, цукру і молока.

Одного разу какао-порошок закінчився. Я перевернула догори дригом всі кухонні шафки і не виявила нічого подібнішого до какао, як мелену каву. Я вирішила, що це майже те саме, і «шоколадка» вийде навіть незвичніша. Дала всього, чого вимагав рецепт. Вкинула ще масла, кориці і кардамону. Грецького горіха і родзинок. Стояла над плиткою на табуреті і ретельно помішувала суміш. Я не вміла варити бульйон, і зараз його варити не вмію. Я би не змогла холоднокровно відрізати голову коропові і смажити його на маленькому-маленькому вогні без найменшого співчуття.

Кава в алюмінієвій мисочці закипала дивними великими бульбашками. Вона загусала з катастрофічною швидкістю. Мені ставало все важче і важче помішувати її ложечкою.

Зневірена, я вимкнула газ і всунула мисочку разом з «шоколадкою» під проточну холодну воду. Потім під гарячу. Кава так загусла, що перетворилась на камінь і безнадійно пристала до дна моєї улюбленої алюмінієвої миски. Не допомагала ані вода, ані повторне розігрівання.

Я не бачила іншої ради, ніж як сховати продукти свого злочину - мисочку і ложку, якою помішувала «шоколадку» - під диван. Краще було викинути все це у сміттєву корзину надворі.

Наступного дня ми з Цвєткою повертались - я з дитсадка, вона - зі школи. Цвєтка йшла тротуаром, я - калюжами. Вечоріло.

Цвєтка сказала:

- Мама знайшла тарілку, яку ти спалила і сховала під диван. Вона дуже люта. Зараз буде кричати на тебе.

- А як вона знайшла? - я дуже не любила, коли мама на мене кричить.

- А як ти так спалила миску?

- Я варила з кави «шоколадку». Вона чомусь стала тверда, як камінь.

- Тепер маєш. Мама буде бити тебе патиком. Патик стоїть в кухні на столі.

- Я боюся вертатися додому.

- Хочеш, я тебе сховаю?

- Як?

- Тихо заведу на балкон, і ти будеш там сидіти, поки мамі не перейде.

Ми нишком зайшли до хати, і Цвєтка закрила мене на балконі. Мені було дуже на балконі затишно. Як в бункері, як в халабуді.

Я сиділа на підлозі, щоб мене не було видно з кімнати, накрившись коцом, який прикривав від замерзання мішок з картоплею.

Цвєтка стала моїм ангелом охоронцем аж до вечора. Я сиділа на балконі шість годин, а вона тягала мені і кухні смажену картоплю, бутерброди і квашені помідори.

- Мама вже майже не злиться, - повідомляла вона, - думаю, ще година, і їй зовсім перейде.

- А що вона каже?

- Каже, що ти ідіотка.

Мені було дуже сумно, я просила Цвєтку залишитися зі мною на довше, і вона милостиво погоджувалась.

- Якщо вона так на мене злиться, то я краще зовсім піду. Піду геть.

- Так, але як ти вийдеш? Вона постійно крутиться в коридорі, побачить тебе, і перед тим, як пустити, добре відлупцює.

- Дякую, що ти так мені допомагаєш, - розчулено казала я.

- Ну та ми сестри, мусимо одна одній допомагати. Так буде завжди.

Об одинадцятій вечора на балкон влетіла заплакана мама. Витягла мене з-під картопляного коца і занесла в хатнє тепло.

Дала мені їсти і пити.

Виявилось, вона обійшла всіх моїх подруг і обшукала за мною весь район.

Про спалену миску вона анічогісінько не знала.

Потім я лежала в маминому ліжку, накрита двома ковдрами і кашляла. Мама з патиком бігала за Цвєткою з кімнати в кімнату, а Цвєтка кричала тільки одну фразу: «Чого мене?!» Але не плакала. Вона ніколи не плакала.

Я слухала вініловий запис «Арлекіна», потім «Птіцу щастья», потім «Сіній теплоход», потім зайшла Цвєтка:

- Вічно мені через тебе дістається. Як ти мені надоїла!

- Чого ти така зла? - спитала я.

- Зато тато мене більше любить! - чогось крикнула Цвєтка і вийшла.

І вона сказала неправду. З усіх мешканців квартири № 62 найбільше її любила я. Тільки боялась у цьому зізнатись. Бо Цвєтка ненавиділа любов у всіх її формах і виявах.

Цвєтку Цвєткою назвала наша маленька любляча бабця, яка любила своїх внуків, як то завжди буває, більше, ніж дітей.

Насправді Цвєтку звали інакше.

Але бабця змінювала наші імена залежно від того, що ми їй нагадували.

Цвєтка нагадувала бабці кропиву.

На цвинтарі недалеко від бабиної хати була велика, викопана невідь ким яма, яка під час затяжних злив заповнювалась водою. Можливо, це була чиясь невикористана могила.