Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем - Страница 30

— Дик, — каже Бог, — не буде тобі Раю. Я тебе і на гарматний постріл до райських воріт не підпущу. Місце твоє в Гейіномі, шариш?

— Нічого не розумію, — знітився Ієгуда, — чого ж це ти мене не підпустиш? Я оно Люциферу відмовив, аби до твого царства потрапити…

— Що, друже, — грізно глянув на нього Господь, — хотів стражданнями купити вічну гармонію? Не вийде. Малі твої муки. Ти скотолозтвом займався, перелюбством, ти свинину жер, щосуботи працював, та й твоя відмова була нещирою. Не буде тобі прощення. І дарма ти не погодився вступити з Люцифером у згоду. Він би тобі приніс щастя.

— Прости мене, Господи.

— Та я на тебе і не ображався. Просто, знаєш, закон є закон. Пошкварчиш вічність-другу в пеклі, грішна душенько, можливо, й наберешся розуму…

Коли Ієгуду спровадили до пекла, сів Бог на ослін та й задумався. Ох, думав він, не люблю я, коли душею кривлять та не знати чого хочуть. Неприємно це все. Неприємно…

- І що з ним робити?

— Не знаю, — відповів Толік. — Викликай «швидку».

— Не пізно?

— А що робити. Телефонуй давай.

Я викликав «швидку».

Ми сиділи майже в суцільній темряві, лише час від часу автомобільні фари відбивалися від стелі і пробігали нашими обличчями. Віталікове тіло лежало на холодному лінолеумі, і ми не знали, що з ним робити. Не з лінолеумом, звичайно. Здавалося, що він подеколи схлипує, і від цього нас кидало в короткотривалу гарячку.

— Толян, мені здається, що вони ніколи не приїдуть…

— Приїдуть, — сказав Толян, і вони дійсно приїхали.

— Грузіть його, — наказав ревматичного вигляду санітар. — Здається, у пацана проблеми.

Вія понесли до «швидкої». Несимпатична медсестра з білими товстими ногами намагалася віднайти в темному просторі кисневу подушку, однак які подушки, подумала медсестра, які можуть бути подушки в цій країні, добре, що хоч бензин є, а то б кіньми добиралися.

— З ним буде все гаразд? — перелякано запитав я.

— Не знаю, чи гаразд, але буде, — просторово відповів санітар. — Уже третій за ніч.

Дверцята «швидкої» зачинилися, і «рафік», не вмикаючи сирени, аби не пробудити сплячих бездомних псів, рушив у напрямку лікарні.

— Толян, ти щось зрозумів?

— Нічого я не зрозумів. Чув, що сказали? Здається, у пацана проблеми. Не знаю чому, але я їм вірю.

— Кому «їм»?

— Ну не проблемам же ж! — сердито промовив Толік.

Наступного ранку ми, не маючи ані хвилини сну, тролейбусом дісталися лікарні. Біля реєстратури пахло морфіном та етиловим спиртом.

— Нам потрібен Ромашин, — звернувся Толян до товстої негритянки, яка, не помічаючи нас, фарбувала свої акрилові нігті.

— Нам потрібен Вій, тобто Ромашин. Віталій Ромашин. Його привезли вчора вночі, десь о третій, де нам його можна знайти?

Негритянка повільно відвела погляд від нігтів і невдоволено глянула на нас.

— Я не знаю, де ваш Рюшин! — з викликом проговорила вона.

Через її великі пластмасові сережки я зміг побачити смугастого барбуса суматранського, який звільна плавав у акваріумі, що стояв за її спиною.

— Так! — вже закричала вона. — Я не знаю, де ваш Рюшин!

— Божевільня, — простогнав Толік.

— Божевільня, — простогнав я, побачивши на реєстраційній тумбі табличку з ім'ям, скоріш за все, негритянки. Звали її Дашикі Степанівна.

Одинокий барбус пропливав крізь штучний алюмінієвий грот і дивився на безпорадних нас. Що, пацани, казав барбус, стомилися?

— Стомилися, — сказав я і несподівано для себе побачив, що хтось, а саме Толік, ухопив Дашикі Степанівну за лікарняне кашне і по-кіношному, додаючи до свого голосу рафінованого голлівудського акценту, промовив:

— Слухай, ти, мозамбікська сучко, якщо ти зараз не глянеш у свої грьобані папери і не знайдеш нам Ромашина Віталія, ти повернешся в південні штати до тисяча вісімсот шістдесят п'ятого року! Ти мене зрозуміла, ти… — Він задумався, підбираючи слова, однак я його випередив:

— Мозамбікська сучко!

— Да, — підтвердив Толік мої слова.

— Я не з Мозамбіку, — образилась Дашикі Степанівна, — я з Ефіопії…

Антураж досяг піку своєї неправдоподібності.

Потім вона подивилася в наші набряклі очі, їй, напевно, стало соромно, і вона полізла до паперів прийому пацієнтів.

— Одну секунду. Одну секундочку. Зараз-зараз, — тараторила вона. — Зараз знайду. Так, зараз. Здається, ось, Рюшин.

— Ромашин! — в унісон прокричали ми.

— Ах, справді, Ромашин. Ось, такий теж є. Будь ласка.

Вона витягла якийсь бланк і заходилася кудись телефонувати.

— А ким ви будете?

— Брати.

Толік запитально подивився на мене.

— Так, ми його брати.

— Двоюрідні? — по-дебільному глянула негритянка.

Ми промовчали. Дашикі Степанівна щось щебетала у слухавку, з чого ми змогли розібрати лише те, що ми брати, прийшли дізнатися про долю нашого іншого брата, який ледь не загинув від куль ворогів чи від фінки неголеного вбивці, і… що-що? А, наркотики, ну так, звичайно. Зараз, секундочку. Брати прийшли, так. Вони вже тут. Ага. Зараз, секундочку.

— Секундочку, — знову глянула на нас негритянка.

— Слухай, Толян, — пошепки проговорив я, — якщо вона ще раз скаже «секундочку», я її вб'ю, як мінімум.

— Вам на третій рейх, тобто поверх. Лікар вас там зустріне.

— Дякую, — процідили ми крізь зуби і піднялися на третій поверх, тобто рейх.

Нагорі на нас вже чекав лікар. Він був одягнений у традиційно білий халат, мав чудову ясну посмішку та широкі скандинавські вилиці.

— А-а, — протягнув він, — брати?

Ми закивали.

— Да-да, брати це добре. Ну що, брати? Новини невтішні. Помер ваш братик. — І він радісно підморгнув спочатку мені, а потім Толіку. — Але не хвилюйтесь, — продовжив веселий лікар. — Помер ваш Рюшин не фізично.

— Тобто? — не зрозуміли ми.

— Шкода хлопця, звичайно, — зітхнув лікар, — однак що поробиш? У нього психоз. Ні, не психоз. У нього цей, психопатичний стан. Він злий.

— Як злий? — знову нічого не зрозуміли ми.

— Злий, — повторив лікар і закліпав очима, очікуючи нашої реакції. Ми і далі нічого не розуміли. Нам кажуть, що він помер, але не фізично, у нього психоз, а на додачу він ще й злий.

— Поясніть, — звернувся Толік, — по-людськи. Як це — злий? Що значить злий? Він що, на людей кидається?

— В яблучко, мій ненаглядний, — зрадів кмітливості Толіка лікар. — Ми його відкачали, однак він, неначе жаба якась, обповз усю палату і заліз за батарею.

— Чекайте-чекайте, — замахав руками Толян. — Так і раніше було. Він уві сні завжди заповзав у різні дірки…

— Так це, шановний, — не полишаючи посмішки, перебив Толіка лікар, — не уві сні було. Він там і досі, здається, повзає. Як гусінь, — додав лікар і загиготав. — А ось буквально півгодини тому відкусив Паличу палець.

— Так він і мені колись палець відкусив. — І Толян показав лікарю ще забинтований обрубок.

— Яка чарівна штучка, — прогоготів лікар і доторкнувся до огризка. — Так це, знаєте, лікарям такого не можна робити. Вони одразу діагнози ставлять. Ех, шкода Палича, а він вашому Рюшкіну якраз збирався чергове промивання робити. Ох! — раптом здригнувся лікар. — Знаєте, наркотики — це так погано. Ой, як же це погано. Повезло вашому братику. Тільки… доведеться його на Смілу вести.

— Як на Смілу! — злякався Толік.

— А отак. Ви даєте добро везти його на Смілу?

— Та Господь з вами, — Толік знову замахав руками. — Ми беремо його на поруки і обіцяємо стежити за ним і вдень і вночі, - задумався він і для певності додав: — На правах братів, звичайно.

— Та які з вас брати, — засміявся лікар. — Ми вже його мамашкє зателефонували. Вона дала добро. А ви молодці, пацани, я вас поважаю. Секундочку… — лікар витягнув вказівного пальця, імітуючи секундочку, і зник у кабінеті, з якого тхнуло цибулею та людськими стражданнями.