Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем - Страница 31

— Гондон, — промовив Толік і сплюнув на лікарняну підлогу.

Я з ним погодився і теж сплюнув. Нехай сучка з Мозамбіку, себто з Ефіопії, потім вимиває.

За хвилину з'явився лікар. Він, вишкірений, але вже без посмішки, підійшов до нас упритул, схопив за ґудзики наших сорочок і крізь стиснуті губи промовив:

— Мені все одно, хто ви і що ви, однак мама вашого наркомана сказала, що згодна здати вашого друга в дурдом. Якщо ви хочете, можете супроводити його разом з нашими санітарами, а якщо ні, то пиздуйте звідси куди подалі і не розстроюйте Палича. Він і без того не в гуморі.

— Руку прибери, Мєнгєлє, - хижо заричав Толік і пустив ніздрями полум'я.

Лікар і справді прибрав руку, сказавши, що йому все одно, але, хай там як, Віталіка везуть на Смілу сьогодні ввечері, о шостій.

— Можете супроводжувати свого пацана, — додав він й розтікся в масляній посмішці.

Я глянув на його ліву руку і побачив забинтованого мізинця.

— Ми прийдемо, Палич! — крикнув я лікарю і натиснув кнопку ліфта.

— Божевільня, — простогнав Толік.

— Гірше Сміли, — додав я.

Залишивши позаду себе лікарню, ми попрямували в бік нашого будинку. До нього йти години дві, тому ми вирішили сісти в автобус і доїхати за двадцять хвилин. Тим більше, враховуючи три безсонні ночі, це був найкращий варіант добратися додому.

— Важке випробування для пацана, — сказав Толян, засинаючи на моєму плечі.

Вдома ми зателефонували мамі Вія, намагалися пояснити, що Сміла для Віталіка не найкращий варіант, однак та нічого не хотіла слухати.

— Ви ще сцикуни, хлопці, - казала вона, — а в сім'ї потреби, і я вже доросла до того віку, коли можу приймати рішення.

— Але ж ви загубите Віталіка.

— Значить, так буде краще, — незворушно стояла на своєму Надія Олександрівна.

— Але ж він ваш син. Ви про це думали?

— Не вам рішать, чий він син.

В останніх словах ми не почули жодної логіки, а тому лягли спати, аби прокинутись десь о п'ятій і піти провести нашого друга в останню путь…

Заснути ми так і не змогли. Яскраве травневе сонце все ж таки пробивалося крізь щільні штори. У квартирі стояла неймовірна задуха.

Ми напилися кави, Толік дістав з антресолі стару вось-мибітну приставку, раритетне явище в нашу тридцяти-двобітну епоху. Ми сіли перед екраном телевізора, настроєному на хвилі приставки, і почали різатися в танчики. Господи, думав я тоді, та і Толян тоді так само думав, Господи, думали ми, що ж це відбувається? Чому ми сидимо і граємо в цей, як його, Сюбор, у ці танчики, збиваємо ворожі танки, неначе свої власні спогади?

Ми дуже довго не розмовляли, ми опинилися в перетині вічності та безкрайності простору, ми сиділи на брудному килимі, від якого тхнуло котячими сцяками та смаженою картоплею, ми, затягнувши вікна шторами, сиділи в пильній прокуреній кімнаті й з азартом мочили наших ворогів, наші страхи та комплекси, наше багатовимірне роздоріжжя паралітиків, наші пошуки, наші намагання, нашу лінь та нашу безглузду трату часу.

— Мочи їх усіх! — кричав я.

— Да! — в'їдався Толян пальцями у джойстик.

Потім хтось подзвонив у двері, Толік пішов відчиняти.

На порозі стояв сусід Толіка Юра. Здоровий тридцятилітній мужик, який свого часу займався пошуками себе, однак залетів через дурощі в тюрягу і зараз сидить на шиї у своєї матері діабетички.

— Давай набухаємося, Толю, — запропонував той. — Мені погано.

— Усім погано! — рявкнув Толік. — Але заходь.

Він зайшов, тримаючи перед собою дві пляшки горілки. Ми сиділи на кухні і пили горілку. Дешеву, смердючу горілку, і закусювали черствим хлібом та зів'ялим баликом. Ми сиділи, палили цигарки і розмовляли з нецікавим Юрою, який постійно бігав до туалету, — у тюрмі він сильно застудив сечовий міхур, — ми сиділи, а я все думав про танчики. Мені хотілося повернутися до кімнати, взяти в руки джойстик, у зуби вкласти цигарку і провести решту життя за грою на восьмибітці. Коли ми допили першу пляшку, другої вже не хотілося, і Толян запропонував Юрі разом з нами пограти в танчики.

— Я більше люблю Маріо, — відповів той, будучи, певно, миролюбним створінням. — Але і в танчики можна.

Ми вже втрьох сиділи і грали, як це називається, на виліт. Господи, думали ми втрьох, сидять здорові лоби, одному тридцять, а двом іншим по двадцять одному, вони сидять, поглинені грою, несправжнім життям, і чекають, коли прийде мама і забере їх від гри, однак ще стільки непройдених рівнів, ще вбивати і вбивати, і ти вже взяв пістолєтік і чотири зірочки, ти можеш розбивати броню та їздити по воді, а тебе вже кличуть додому. Тебе кидає в жар від усвідомлення того, що це може не повторитися, що твоя власна гра може перерватися назавжди, і все, решту часу ти проведеш, у кращому разі, за уроками.

— Мамо, ну будь ласочка, ну ще трошки, ми ще не дограли.

— Ніяких ще трошки. Давай збирайся, тобі у психушку треба.

І ти повільно взуваєшся, прощаєшся зі своїми друзями, а вони тільки раді, що ти йдеш, адже джойстиків два: за одним постійно грає Господар приставки, а за другим ви граєте по черзі, тому вони зітхають з полегшенням і кажуть, що давай, йди вже, хоча чекай, ти ключі від хати забув. Ти забираєш ключі і йдеш додому, вкладаєш у дідову пожовану валізу необхідні тобі в дурдомі речі… все. А далі лише важкі схлипування і пожовклі спомини про безтурботне життя. Ти благаєш маму залишити тебе вдома, ти згоден кожного дня підмітати і мити посуд, ти навіть підеш на макаронну фабрику стояти в черзі за борошном, але мама твоя залишається невблаганною і каже тобі, ховаючи посмішку:

— Все нормально. Так буде краще.

І ти їй начебто і віриш, і все таке, але чомусь ти думаєш, що тебе обманюють. Тебе обдурювали все твоє дитинство, все життя, у школі тобі постійно казали: Ленін хороший, потім тобі казали, що він поганий, потім вони взагалі нічого про нього не казали.

— А де Ленін? — дивуєшся ти.

— Який Ленін? — питають у тебе.

— Наш Ленін, хороший, поганий, яка в дідька різниця? Дайте мені Леніна! Я хочу Леніна! І пива! Хмільного! Багряного!

— Що ти хочеш? — не розуміють вони. — Немає Леніна. І пива немає.

— Але ж було. Я пам'ятаю, як усі посміхалися, казали мені, що в житті нічого не буває випадково. Невже мені брехали? І про Леніна казали. Довго-довго розповідали легенди і оповідання про графин, який маленький Ленін ненароком розбив і не зізнався у скоєному, ось бачте, я все пам'ятаю. Я знаю розташування усіх штатів Америки та назви їхніх центрів. Літл-Рок — це Арканзас. Чуєте, не забирайте мене, це Арканзас, я знаю! Джорджія! Юта! Ман! Оклахома! Господи, та не забирайте ви мене, та що ж ви робити! Аляска, вашу мать!

— Усе, пацан, твій час вичерпано. А він у тебе був, що ж ти його так профукав?

— Профукав?

— Так, профукав. Давай, пішли-пішли.

— А танчики?

— Пізно, пацан, пізно!

Коли я прокинувся, була вже перша година ночі.

Я тихенько вдягаюся, збираю свої речі й вибігаю в нічну прохолоду. Гострий пронизливий вітер задуває мені у вухо, і я думаю, що не вистачало ще отит підхопити, однак підхоплюю не я, а вітер, причому не отит, а мене. І несе цей вітер мене до траси, до цього неосвітлювального шосе, де проїжджають здебільшого вантажівки та п'яні таксисти. Я молю Бога, аби мені зустрівся хоча б один п'яний таксист, який би відвіз мене у Смілу, або, в крайньому разі, на вокзал. Крізь морок нічної траси вискакує розбита «копійка», і я розумію, що за кермом сидить, можливо, і не таксист, але п'яний, і кажу: дякую тобі, Господи. Будь ласка, відповідає Господь. Водій зупиняється, сідай, каже, куди тобі? У Смілу? У Смілу я точно не поїду, я ж п'яний, а там гаішників повно. Ну тоді до вокзалу підкинеш? Підкину, каже водій, сідай. Я сідаю, і ми починаємо розмовляти про різні такі штуки, типу дівчат, алкоголю.