Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 105

А найгіршою була самостимка.

Самостимка — це така скорочена назва самостимуляції, що звучало як мастурбація, але не була нею[354]. То були такі неконтрольовані рухи, часто під акомпанемент фрагментів самовільного діалогу. Обкушування губ і гризіння пальців були м’якими формами самостимки. Екстравагантніші самостимери розмахували руками, ляскали себе по грудях і по щоках, або поводили плечима так, немов піднімають якийсь невидимий вантаж.

Десь із восьмирічного віку, Холлі почала обхоплювати себе руками за плечі та тремтіти, бурмочучи щось сама собі й роблячи гримаси. Зазвичай це тривало п’ять-десять секунд, а потім вона просто продовжувала займатися тим, що робила до того — читати, шити, кидати по черзі з батьком м’яч у баскетбольний кошик на під’їзній алеї. Сама вона майже не усвідомлювала, що робить такі речі, якщо поряд не було матері, котра наказувала їй припинити труситись й кривлятися, бо люди подумають ніби в неї корчі.

Майк Стьордевант був одним з тих самців із затриманим розвитком моделей поведінки, що потім оглядаються на шкільні роки, як на втрачений прекрасний золотий вік свого життя. Старшокласник — і дуже схожий на Кема Нолза — з божественно гарною зовнішністю: широкі плечі, вузький таз, довгі ноги й волосся таке золотаве, що майже скидалося на ореол. Він був членом футбольної команди (звичайно) і зустрічався з заводійкою чірлідерок (звичайно). Він існував на абсолютно іншому рівні шкільної ієрархії, ніж Холлі Джібні, і за звичайних обставин вона ніколи не привернула б його уваги. Але він таки зауважив Холлі, бо одного дня, коли вона йшла до кафетерію, в неї приключився черговий епізод її самостимки.

Майк Стьордевант і кілька його приятелів-футболістів якраз проходили повз неї. Вони зупинилися, вирячившись на Холлі — що за дівчина, вчепилася в себе руками, тремтить, кривляється, губи опущені, очі — як вузькі шпаринки. Порції неголосних, нерозбірливих звуків — може, слова, може, ні — протискуються з-поміж її зціплених зубів.

— Що це ти мурмочеш? — запитав у неї Майк.

Холлі послабила пальці в себе на плечах, дивлячись на нього з диким здивуванням. Вона не чула, що він каже, вона тільки розуміла, що він дивиться на неї. Усі його друзі дивилися на неї. І скалилися.

Вона роззявилася на нього:

— Що?

— Мурмочеш! — закричав Майк. — Джібба-джібба-мурмочіба!

Інші підхопили це їй услід, коли вона побігла до кафетерію з опущеною головою, натикаючись по дорозі на людей. Відтоді Холлі Джібні стала відомою всім учням середньої школи «Горіхові Пагорби» як Джібба-Джібба, і так це залишалося аж до початку занять щойно після різдвяних канікул. Це тоді мати знайшла її, коли вона сиділа скорчившись голою у ванні, кажучи, що ніколи більше не піде в «Горіхові Пагорби». Якщо мати намагатиметься її змусити, вона себе вб’є.

Вуаля! Тотальна прибацаність!

Коли їй покращало (трішки), вона почала ходити до іншої школи, де було менш напружено (трішки менш). Їй ніколи більше не довелося бачити Майка Стьордеванта, але й досі їй іноді сниться, ніби вона біжить по безкінечному шкільному коридору — подеколи одягнена тільки в спідню білизну, — а люди сміються з неї, і показують пальцями на неї, і обзивають Джібба-Джібба.

Вона думає про ті свої давні, ласкаві шкільні дні в той час, як вони з Джеромом йдуть слідом за старшим доглядачем крізь лабіринт приміщень під аудиторією «Мінго». «Отаким і виявиться на вигляд Брейді Хартсфілд, — вирішує вона. — Як Майк Стьордевант, тільки лисим. Яким зараз є і сам Майк, де б він зараз не перебував. Лисий… жирний… з переддіабетом… пригноблюваний уїдливою дружиною і невдячними дітьми…»

«Джібба-Джібба», — думає вона.

«Я тобі віддячу», — думає вона.

Ґеллісон веде їх через столярний цех і через костюмерний, повз щільники артистичних гримерок, потім по коридору достатньо широкому, щоб транспортувати ним декорації і цілі комплекти сценічних споруд. Коридор закінчується вантажним ліфтом, двері якого стоять відкритими. Згори крізь ліфтову шахту бемкає радісна поп-музика. Наразі звучить пісня про кохання і танці. Речі, які наразі жодним чином не стосуються Холлі.

— Вам не варто ліфтом, — каже Ґеллісон, — він піднімається за лаштунки сцени, і вам звідти не вийти в зал без того, щоб пройти просто між музикантами. Слухайте, а в того парубка насправді інфаркт? А ви насправді поліцейські? Ви не схожі на поліцейських. — Він кидає погляд на Джерома. — Ви надто молодий. — Потім на Холлі, і тут у ньому помітний ще більший сумнів: — А ви…

— Надто прибацана? — пропонує варіант Холлі.

— Я не збирався такого казати.

Можливо, ні, але саме це він думає. Холлі то знає; дівчинка, яку колись обзивали Джібба-Джібба, завжди таке знає.

— Я дзвоню копам, — каже Ґеллісон. — Справжнім копам. І якщо це якийсь такий жарт…

— Робіть, що вам потрібно, — каже Джером, думаючи: «А чом би й ні? Нехай дзвонить хоч до Національної гвардії, якщо йому так хочеться. Тут усе закінчиться, тим чи іншим чином, уже в наступні кілька хвилин». Джером це розуміє, і він бачить, що Холлі розуміє це також. Револьвер, який дав йому Ходжес, лежить у нього в кишені. Відчувається він важким і якимсь химерно теплим. Окрім тієї пневматичної рушниці, яку він мав у дев’ять чи десять років (чийсь подарунок на день народження, який йому вручили попри сумніви його матері), він ніколи в житті не носив зброї; а цей револьвер вчувається живим.

Холлі показує рукою ліворуч від ліфта.

— А це що за двері? — А коли Ґеллісон не відповідає на її запитання негайно: — Допоможіть нам, благаю! Можливо, ми й не справжні копи, можливо, ви маєте рацію щодо цього, але там, у залі, дійсно зараз сидить дуже небезпечна людина.

Вона робить глибокий вдих і промовляє слова, яким сама ледве вірить, навіть знаючи, що вони правдиві:

— Містере, окрім нас, у вас більше нікого немає.

Ґеллісон обмірковує це, а потім відповідає:

— Ці сходи виведуть вас до лівого сектору залу. Там довгий прогін. Нагорі побачите двоє дверей. Ті, що зліва, ведуть надвір. Права веде в зал, прямо вниз повз сцену. Так близько, що від музики у вас барабанні перетинки можуть полопатися.

Торкаючись рукояті револьвера в себе в кишені, Джером питає:

— А де точно міститься сектор для інвалідів?

— 38 —

Брейді її таки знає. Точно знає.

Спершу він не може намацати в пам’яті, це ніби слово, що залипло в тебе на кінчику язика. Потім, коли гурт розпочинає пісню про заняття коханням на танцювальному майданчику, йому доходить. Будинок на Тіберрі-лейн, той, де живе чорний пестунчик Ходжеса зі своєю родиною, гніздо ніґґерів з білими іменами. Окрім імені собаки, тобто. Його звуть О’делл, точно ніґґерське ім’я, і Брейді збирався його вбити… от тільки натомість він убив власну матір.

Брейді згадує день, коли той ніґґербой підбіг до фургона «Містер Смаколик», зі щиколотками, все ще зеленими після підстригання моріжка жирного екс-копа. А його сестра кричала: «Купи мені якогось шоколадного! Будь лааасочка!»

Ім’я цієї сестри Барбара, і це вона, велика, як саме життя, і вдвічі огидніша. Вона сидить праворуч двома рядами вище, з своїми подружками й жінкою, яка, напевне, мусить бути її матір’ю. Джерома з ними нема, і Брейді дико цьому радий. Нехай Джером живе, це ж просто чудово.

Але без своєї сестрички.

І без матері.

Нехай він відчує, як воно.

Так само дивлячись на Барбару Робінсон, він запускає руки під фотогорафію Френкі й знаходить тумблер Речі Два. Він пестить його крізь тонку тканину майки так, як йому дозволялося — тільки в небагатьох щасливих випадках — пестити пипки своєї матері. На сцені соліст «Довколишніх» робить шпагат, яким у тих тіснючих джинсах, що на ньому одягнені, він мусив би просто розтовкти собі яйця (за умови, якщо вони там маються), потім пружиною опиняється на рівних і підбігає до краю сцени. Дівчатка кричать. Лялечки тягнуть руки, немов щоб його торкнутись, їхні нігті — пофарбовані у вельми дівчачі кольори веселки — зблискують у прожекторах рампи.

354

Самостимуляція — повторювані рухи тіла або маніпуляції з предметами, характерні для дітей-аутистів, які зберігаються і в зрілому віці: розгойдування, вертіння в руках якогось предмета тощо.