Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 49

Двері під маленьким портиком були незамкнені, і вони заскочили всередину та побачили, що опинилися в майже порожньому круглому приміщенні, прикрашеному лише декількома статуями якихось богинь, котрі стояли в нішах біля стіни. Просто в центрі стояли спіральні сходи з кованого заліза, що вели на другий поверх. Ключа від замка на дверях не було, тому вони піднялися сходами на терасу, котра дійсно являла собою оглядовий майданчик, де люди збиралися, щоб подихати свіжим повітрям та подивитися на місто: там не було ні стін, ні вікон, лише низка відкритих арок, що підтримували круглий дах. У кожній арці було підвіконня на рівні пояса, досить широке, щоб можна було на нього сперти ся; внизу був покритий жолобчастою черепицею дах першого поверху, трохи похилий назовні.

Виглянувши, вони побачили з одного боку такий дражливо близький ліс, з іншого віллу, а за нею — парк і червоно-коричневі дахи міста. Ліворуч височіла Башта Ангелів. Над її сірими зубцями кружляли круки, і Віл, зрозумівши, що принадило їх туди, відчув миттєвий напад нудоти.

Але часу на те, щоб милуватися краєвидом, не було: спочатку слід було впоратися з дітьми, котрі бігли по траві до храму, верещачи від люті та збудження. Їхній ватажок на мить зупинився, підняв пістолет та два чи три рази вистрілив наосліп у бік храму, потім діти знову кинулися бігти, вигукуючи на бігу:

— Злодії!

— Убивці!

— Ми вас уб'ємо!

— Ви вкрали наш ніж!

— Ви звідси не вийдете!

— Ви помрете!

Віл не звертав на це ніякої уваги: в руках у нього був ніж, і він різав у повітрі вікно — дуже маленьке, лише щоб подивитися, де вони знаходяться. Але зазирнувши до іншого світу, він одразу відсахнувся. Ліра також подивилася у вікно та розчаровано відійшла: вони були за п'ятдесят футів над поверхнею землі, високо над дорогою з безліччю машин.

— Звичайно, — гірко промовив Віл, — ми піднялися на пагорб… Що ж, ми у пастці. Доведеться затримати їх, скільки можна.

Минуло ще декілька секунд, і крізь двері храму почали протискуватися перші діти. Їхні крики луною відбилися від стін, і це ще посилило їхню лють. Пролунав постріл рушниці, потім ще один, крики стали ще пронизливішими, і за мить сходи затремтіли під ногами перших переслідувачів.

Паралізована жахом Ліра скорчилася біля стіни, але Віл усе ще тримав у руці ніж. Він протиснувся до отвору в підлозі, став на коліна та перерізав залізну балку так, ніби це був папір. Без опори та під вагою дітей, що дерлися догори, сходи відразу почали прогинатися, потім хитнулися та з тріском обрушилися. Крики посилилися, внизу запанував хаос. Здається, там хтось серйозно постраждав — крики сочилися болем, і Віл зазирнув донизу та побачив клубок тіл, що звивалися, вкриті штукатуркою, пилом та кров'ю.

Це були вже не окремі діти, а єдина маса, схожа на приплив. Вони бушували внизу — в люті підстрибували, тягли до нього руки, верещали, плювалися, але дотягнутися не могли.

Потім хтось покликав їх ззовні, і ті з них, що здатні були рухатися, хвилею кинулися на вулицю, залишивши всередині декілька тіл, привалених сходами. Більшість із них щосили намагалися підвестися з облицьованої камінням підлоги.

Невдовзі Віл зрозумів, куди побігли діти. З даху під арками долетіла якась скреготня, він підбіг до підвіконня та побачив, як перша пара рук хапається за черепицю й підтягується. З'явилася голова. Мабуть, хтось підштовхував верхолазів знизу — за мить Віл побачив ще одного хлопця, потім ще одного, діти все дерлися по спинах тих, хто заліз першими, та незабаром, мов мурахи, вкрили дах.

Але йти по нерівній черепиці було важко, і перші діти опустилися на коліна, хоча їхні шалені очі ні на мить не відривалися від обличчя Віла. Ліра стала поруч із ним, а Пантелеймон набув вигляду леопарда та голосно ричав, шкірячи ікла та сперши лапи на підвіконня. Перші діти зупинилися, але ззаду на них напирали інші, і вал з їхніх тіл невпинно наближався.

Хтось закричав: «Убий! Убий!», до нього приєдналися інші, вигукуючи це слово щоразу голосніше та голосніше, потім почулося ритмічне тупотіння по черепичному даху, хоча, бачачи рикаючого леопарда, наближуватися вони все ще не насмілювалися. Черепиця не витримала їхньої ваги, й один із хлопців послизнувся та впав, але інший, що стояв поруч із ним, узяв відламану цеглину та кинув її в Ліру.

Вона пригнулася, і цеглина розбилася об колону за нею. Трохи раніше Віл швидко відрізав ножем від перил, що огороджували отвір над сходами, два прути завдовжки з меч і дав один із них Лірі, і вона щосили махнула своїм знаряддям та влучила у скроню першому із хлопців. Він відразу впав, але на його місці миттєво з'явився інший — вірніше, це була Анжеліка, рудоволоса, з білим як сніг обличчям та шаленими очима. Вона підскочила до підвіконня, однак Ліра вдарила її прутом, вона впала вниз.

Поруч у такий самий спосіб оборонявся Віл. Ніж лежав у піхвах у нього на поясі, а сам він колов, рубавт а бив залізним прутом, і хоча декілька дітей впали, на їхнє місце відразу ж з'являлися інші, бо черепиці вже майже не було видно за тими, хто виліз на дах. Потім з'явився хлопець у смугастій футболці. В руках у нього вже не було пістолета — або він загубив його, коли звалилися сходи, або в нього скінчилися набої. Утім, його очі зустрілися з очима Віла, і кожен із них зрозумів, що зараз відбудеться: вони битимуться, і ця бійка буде смертельно жорстокою.

— Іди сюди! — вигукнув Віл, відчуваючи, як його охоплює пристрасне бажання розірвати супротивника на шматки. — Підходь ближче!

Ще мить, і бійка почалася б.

Але тут сталася дуже дивна річ: з неба, розпроставши широкі крила, на них падав великий білий гусак, крякаючи так гучно, що навіть оскаженілі діти на даху почули його та повернулися подивитися, що відбувається.

— Каїсо! — радісно вигукнула Ліра, впізнавши деймона Серафіни Пеккала.

Гусак знову пронизливо крякнув, продовжуючи каменем падати на них згори. За дюйм від хлопця у смугастій футболці він розвернувся та злетів у небо, і той, наляканий, відскочив на край даху. У цю мить інші діти почали стривожено кричати — в небі було щось ще. Побачивши невеличкі чорні силуети, що швидко набли жалися до них на тлі всеосяжної голубизни, Ліра радісно заволала:

— Серафіно Пеккала! Ми тут! Допоможіть нам! Ми тут, у храмі!

Повітря зі свистінням пронизав десяток стріл, потім ще десяток, за ним ще — швидкість стрільби була такою великою, що коли останні стріли злетіли в повітря, перші ще не торкнулися цілі. Стріли гучно за барабанили по даху над галереєю. Вражені та розгублені, діти на даху відчули, як агресивність миттєво залишила їхні серця, поступившись місцем жахливій паніці: хто ці одягнені в чорне жінки в небі? Як це могло статися? Чи вони привиди, чи, може, якийсь різновид примар?

З пхиканням та криками вони пострибали з даху; деякі з них приземлилися невдало і тепер відповзали чи кульгали геть, інші котилися вниз по схилу, подалі від цього небезпечного місця — вони вже були не бандою, а купкою переляканих дітлахів. За хвилину після появи гусака у храмі не залишилося дітей, здатних пересуватися, і було чути лише свистіння повітря в гілках — це кружляли над бельведером відьми.

Віл звів очі та мовчки спостерігав за цим видовищем, надто вражений, щоб щось сказати, але Ліра у захваті підстрибувала та кричала:

— Серафіно Пеккала! Як ви нас відшукали? Дякую вам, дякую вам! Вони б убили нас! Приземляйтеся!

Але Серафіна та її товаришки похитали головами, знову піднялися вище та почали кружляти над храмом. Деймон-гусак розвернувся та полетів до даху, за декілька метрів від черепиці він забив крилами, гальмуючи, та опустився на дах під підвіконням.

— Вітаю, Ліро, — сказав він. — Серафіна Пеккала не може спуститися на землю, так само як й інші відьми. Тут повно примар — будинок оточений більш ніж сотнею цих потвор, і ще більше насуваються по траві. Хіба ти їх не бачиш?

— Ні, жодної!

— Ми вже втратили одну відьму і більше не можемо ризикувати. Ви можете вибратися з будинку?