Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 50

— Якщо зіскочимо з даху, як ті діти. Але як ви нас підшукали? І де…

— Потім поговоримо. Насуваються нові, ще більші неприємності. Спускайтеся на землю та йдіть до тих дерев.

Віл і Ліра перелізли через підвіконня та по розбитій черепиці обережно наблизилися до ринви, що оперізувала дах. Було не дуже високо, до того ж унизу, на трохи похилій донизу землі росла трава. Першою зістрибнула Ліра, за нею — Віл. Щоб не пошкодити поранену руку, хлопець перекотився через голову — рука знову кровоточила та дуже боліла. Його пов'язка розмоталася та волочилася за ним по траві, і коли він почав намотувати її на руку, поруч із ним приземлився білий гусак.

— Ліро, хто це? — спитала Каїса.

— Його звати Віл. Він піде з нами…

— Чому примари уникають тебе? — звернувся гусак до Віла.

Хлопця вже важко було чимось здивувати, і він просто відповів:

— Я не знаю, ми їх не бачимо. Ні, почекайте! — він підвівся, вирішивши перевірити ідею, що раптом спала йому на думку. — Де вони? — спитав він. — Де найближча з них?

— За десять кроків від тебе, вниз по схилу, — повідомив деймон. — Ближче вони підійти не можуть, це очевидно.

Віл узяв ніж, глянув у цьому напрямку та почув, як деймон здивовано зашипів.

Але хлопець не зміг зробити те, що намірявся — цієї миті на землю поруч із ним зіскочила зі своєї гілки відьма Його приголомшила не так її здатність літати, як враж. І юча граціозність, пронизлива холодна ясність погляду та бліді оголені кінцівки, на вигляд юні, але водночас далеко не молоді.

— Тебе звати Віл? — спитала жінка.

— Так, але…

— Чому примари тебе бояться?

— Тому що в мене цей ніж. Де найближча? Скажіть мені, я хочу її вбити!

Але до того, як відьма встигла йому відповісти, під бігла Ліра.

— Серафіна Пеккала! — вигукнула вона, обвила відьму руками та стиснула її так міцно, що жінка аж розсміялася та поцілувала її в маківку. — О, Серафіно, звідки ви з'явилися? Ми… ті діти… вони збирали ся нас убити… ви їх бачили? Ми гадали, що загинемо… о, я так рада вас бачити! Я думала, що ніколи вже вас не зустріну!

Серафіна Пеккала подивилася через голову Ліри на те місце, де, судячи з усього, скупчилися примари, а поті м повернулася до Віла.

— Слухай мене уважно, — сказала вона. — Неподалік від цього місця в лісі є печера. Підіймайся по схилу, потім пройди ліворуч уздовж гребеня гори. Ми можемо перенести Ліру на невелику відстань, але ти надто важкий, тож тобі доведеться йти пішки. Примар там не буде: поки ми в повітрі, вони нас не бачать, до того ж вони тебе бояться. Зустрінемося в печері — ви дійдете туди за півгодини.

З цими словами вона злетіла у повітря. Віл прикрий очі долонею й деякий час спостерігав, як елегантні силуети в чорному шовку кружляють у небі та зникають за деревами.

— О Віле, відтепер ми в безпеці! З Серафіною Пеккала нам нічого не загрожує! — промовила Ліра. — Не знала, що побачу її знову. І вона з'явилася саме вчасно, тобі не здається? Так само, як тоді, в Больвангарі…

Щасливо цвенькаючи — про бійку вона забула умить, — дівчинка повела Віла вгору по схилу, до лісу. Але хлопець ішов за нею мовчки: в його руці пульсував біль, до того ж із кожним ударом серця ще трохи крові витікало і його тіла. Він притиснув руку до грудей та спробував не думати про неї.

Щоб дістатися до печери, їм знадобилося не півгодини, 1 сорок п'ять хвилин — декілька разів Віл змушений був зупинятися, щоб перепочити. Біля печери горіло багаття, на якому підсмажувався кролик, а Серафіна Пеккала помішувала щось у залізному казані.

— Покажи мені свою рану, — відразу звернулася вона до Віла, і хлопець мовчки простягнув їй руку.

Пантелеймон-кіт подивився на них із цікавістю, а сам Віл відвернувся — йому дуже не подобався вигляд його понівечених пальців.

Відьми тихо перекинулися якимись фразами, потім Серафіна Пеккала спитала:

— Яка зброя заподіяла цю рану? Віл витягнув ніж та без жодного слова передав його відьмі. Її товаришки підозріло та здивовано оглянули його — вони ніколи ще не бачили такого дивовижного леза.

— Аби твоя рана загоїлася, самих цілющих трав буде замало. Слід накласти заклинання, — промовила Серафіна Пеккала. — Що ж, зараз ми підготуємося. Почнемо, коли зійде місяць, а ти поки що можеш поспати.

Вона дала хлопцю роговий кубок з якимось зіллям, гіркота якого була пом'якшена медом, і за хвилину він відкинувся на спину та заснув. Відьма вкрила його листям та повернулася до Ліри, котра ще досі гризла кролика.

— А тепер, Ліро, — сказала вона, — розкажи мені, хто цей хлопець, а також що ти знаєш про цей світ і про ніж.

Ліра глибоко зітхнула та почала розповідь.

12

Мова екрана

Доктор Олівер Пейн та доктор Мері Мелоун сиділи в маленькій лабораторії, вікна котрої виходили на парк.

— Давай спочатку, — сказав чоловік. — Або я тебе недочув, або ти верзеш нісенітниці. Дитина з іншого світу?

— Так вона каже. Гаразд, це нісенітниці, але вислухай мене, Олівере, добре? — промовила жінка. — Вона знає про Тіні, щоправда, називає вона їх Пилом, але це те саме. Це наші тіньові частинки. І кажу тобі, коли я прилучила до її голови електроди та приєднала її до Печери, на екрані почало з'являтися щось неймовірне: картинки, знаки… У неї також був певний прилад, щось на кшталт золотого компаса з різноманітними символами, зображеними по краях циферблата. І вона сказала, що може читати його так само, як ми читаємо комп'ютер, а ще вона добре знала, яким має бути при цьому стан розуму.

Був початок робочого дня, але очі доктора Мелоун були червоними від недосипання. Її колега, котрий тільки-но повернувся з Женеви, був охоплений нетерпінням почути все й водночас налаштований досить скептично.

— Олівере, головне те, що вона спілкувалася з ними. У них дійсно є свідомість, і вони здатні відповідати нам. Ти пам'ятаєш наші черепи? Так от, дівчинка згадувала про якісь черепи в музеї Піт-Риверз — за допомогою того свого компаса вона дізналася, що вони набагато старіші, ніж це стверджує табличка в музеї, і що там були Тіні…

— Зачекай. Я хотів би, щоб ти повідомляла мені інформацію впорядковано. Скажи мені, вона лише підтвердила те, що ми вже знаємо, чи сказала нам щось нове?

— І те, й те… Припустімо, тридцять чи сорок тисяч років тому дещо відбулося. Очевидно, тіньові частинки й до того були повсюди — вони існують у всесвіті з моменту Великого Вибуху, — але не існувало фізичного способу посилювати їхній вплив на нашому рівні, рівні людей. А потім щось сталося, навіть гадки не маю, що саме, але ця річ пов'язана з еволюцією. Пам'ятаєш свою здогадку про черепи — нібито до того часу Тіней не було, після того ж їх стало сила-силенна? Так от, щодо тих черепів, що їх дівчинка побачила в музеї, вона повідомила мені те саме. Я хочу сказати, що в ті часи людський мозок став досконалим інструментом для нашого процесу посилення. Ми раптом здобули свідомість.

Доктор Пейн підніс свою пластмасову чашку до губ і допив решту кави.

— А чому це мало відбутися саме в той час? — запитав він. — Чому саме тридцять п'ять тисяч років тому?

— Хтозна. Ми ж не палеонтологи. Я цього не знаю, Олівере, я просто висловлюю свої припущення. Як ти вважаєш, це принаймні можливо?

— Розкажи мені про того поліцейського. Доктор Мелоун протерла очі.

— Його звали Волтерз, — сказала вона. — За його словами, він з якогось особливого відділу. Може, в цій справі замішана політика чи щось ще?

— Тероризм, підривна діяльність, шпигунство — будь-що з цього… Продовжуй. Чого йому було треба? Навіщо він сюди прийшов?

— Через дівчинку. Він сказав, що шукає хлопця приблизно такого самого віку і що того бачили разом із дівчинкою, але не повідомив мені, нащо він йому. Проте це ще не все, Олівере. Він знав про наше дослідження, він навіть цікавився…

У цю мить задзвонив телефон, і доктор Мелоун знизала плечима та замовкла. Слухавку взяв доктор Пейн. Швидко щось промовивши, він поклав її та сказав: