Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. - Страница 47

…

У першому із трьох світоглядів гносеологічно-методичне відношення свідомості до світової загадки проявлялося в сходженні від пізнання єдності фізичного світу до узагальнень, що підкоряють цій зовнішній механічній закономірності також і духовні явища. Ідеалізм свободи, навпаки, відкрив у фактах свідомості точку опори для загальнозначимого вирішення світових проблем; він прагнув затвердити сукупність неподільних загальних визначень свідомості, які б самодостатньою силою перетворювали матерію зовнішньої дійсності в систему життя й у світогляд. Від обох цих типів різко відрізняється третій своїми гносеологічно-методичними прийомами. Їх можна віднайти в Геракліта й у Джордано Бруно, у Спінози й Шефтсбері, у Шеллінга, Гегеля, Шопенгауера й Шлейєрмахера. Вони обумовлені життєвідчуттям цих мислителів. Ми називаємо споглядальним, наочним, естетичним або художнім таке відношення, коли його суб’єкт немов би відпочиває від роботи природничо-наукового пізнання й від діяльності, що визначається зв’язком між нашими потребами та цілями, що виникають на їхній основі і їх здійсненням. Таке споглядальне відношення розширює життя почуттів, які з самого початку обмежені лише особистим обсягом життєвого багатства, цінності й щастя, до свого роду універсальної симпатії. Завдяки розширенню, розчиненню нашого Я в універсальної симпатії ми наповнюємо всю дійсність цінностями, пережитими нами, діями, що виражають нашу сутність, верховними ідеалами істини, добра й краси.

Ми знаходимо в дійсності відгомін тих настроїв, які вона в нас пробуджує. І в міру того як наше відчуття життя розширюється до усвідомлення єдиносущності з усіма явищами дійсності, підвищується радість життя, росте свідомість власної сили. При такій настроєності душі індивідуум усвідомлює свій зв’язок з божественною всеєдністю речей, відчуває себе спорідненим з усім включеним в цю єдність. Ніхто не виразив цей настрій так яскраво, як Ґете. Він оспівує щастя “відчувати природу, насолоджуватися нею”. “Ти в глибину її, як у душу друга, дав мені із захопленням заглянути”. “Ти дав мені танок живого у рухові безперервному відчути й навчив мене у водах, у лісах, в ефірі рідну душу брата впізнавати”.

Таке світовідчуття знаходить у всесвітній гармонії вирішення всіх протиріч життя. Трагічне усвідомлення недосконалості буття, песимізм, гумор, який помічає обмеженість і скутість явищ і все-таки передбачує в глибині їхню перемогу ідеального, ? все це сходинки, по яких відбувається сходження духу до споглядання всесвітньої єдності буття й цінностей.

Об’єктивний ідеалізм постійно вірний своїм основним принципам. Він не підкоряє одиничне й випадкове однаковості подібного, але спостерігає єдність частин у цілому, стверджуючи єдність життя й єдність світу.

…Трагізм невпинного плину часу, у якому миготить, виникаючи й зникаючи, сьогодення, вирішується в усвідомлені незмінної впорядкованості Всесвіту.

…

Цей світогляд визначає загальну метафізичну формулу для всього цього класу систем. Всі явища дані нам двояко; з одного боку, вони дані нам у зовнішнім сприйнятті, як чуттєві предмети і як такі вони об’єднані фізичним зв’язком, але, з іншого боку, вони виявляють той зв’язок живої єдності, який відкриває нам заглиблення у власний внутрішній світ. Це ? принцип єдиносущності всіх частин Всесвіту з божественною основою і між собою. Він відповідає настрою світової симпатії, що пізнає в дійсному, просторово обмеженому повсюдну присутність Божества. Це визнання єдиносущності ? основна метафізична передумова релігії індусів, греків і германців, і з неї метафізика виводить іманентність усього одиничного, як частини, загальній цілісності світу й іманентність всіх цінностей загальному цілісному значенню, що становить сенс світу. Спогляданню, інтуїції в яких переживається життя цілого, відкривається в зовнішній даності явищ внутрішній, живий, божественний зв’язок єдності. Нарешті, із такого відношення до світу зазвичай випливає детермінізм; одиничне обумовлене цілим, і зв’язок явищ розуміється як внутрішня визначеність, який би смисл йому не надавався в іншому.

...

Як релігія, так і поезія й метафізика лише символічно виражають природу світової єдності, визначеного у формулі об’єктивного ідеалізму. Вона виявляється непізнаваною. Метафізика бере окремі риси живої сутності суб’єкта, єдності живої особистості і їх проектує, як єдність зв’язку, у безмежність світобудови. Виникає неспокійна діалектика, що сходить від системи до системи, поки не вичерпані всі можливості, поки не пізнана нерозв’язність проблеми.

Що є основою світу ? розум чи воля? Якщо ми визначимо його як мислення, то необхідна воля для виникнення чого-небудь. Якщо бачити в ній волю, то потрібно прийняти як передумову цілепокладаюче мислення. Але воля й мислення не можуть бути виведені один з одного. Тут знаходиться межа логічного мислення щодо основ світу, і містиці надається можливість відобразити її живу сутність.

Якщо основа світу мислиться як особистий початок, то ця метафора вимагає конкретних визначень, що її обмежують. Але всі ці визначення зникають, коли ми привносимо ідею нескінченного: залишається незбагненне, непізнаване, залишається морок містичного. Якщо цю основу ми вбачаємо у свідомості, то вона підпаде під протилежність об’єкта й суб’єкта; але несвідоме не може стати джерелом свідомості як вищого, ми знову постаємо перед незбагненним. Ми не можемо зрозуміти, як єдине звертається в множинність, вічне ? у минуще: логічно це збагнути неможливо.

Магічна формула тотожності не робить більше зрозумілим відношення буття й мислення, протяжності й думки. Отже, і від цих метафізичних систем залишається тільки особливий настрій душі, особливий світогляд.

Дильтей В. Типы мировоззрений и обнаружение их в метафизических системах // Культурология. ХХ век: Антология. ? М.: Юрист, 1995. ? С. 213-255.

Шинкарук, Володимир Іларіонович

(1928 - 2001, с. Гайворон Київської обл.)

Український філософ, засновник Київської світоглядно – антропологічної школи. Перегляд традиційного філософування в руслі гуманізму пов”язаний у Шинкарука із прагненням занурити його в світову та вітчизняну філософську й культурну традицію і тим самим повернутися до втрачених можливостей, відродити духовний багаж, забутий у роки панування схоластичної державної ідеології.

Шинкарук – визнаний в Україні та поза її межами дослідник співвідношення онтологічного, логіко – гносеологічного та світоглядно – антропологічного змісту філософії.

СВІТОГЛЯД І ФІЛОСОФІЯ.

...Світогляд являє собою одну із суспільно вироблених форм відображення дійсності у свідомості людини. Його відмінна риса полягає в тому, що він відображає дійсність у її цілісності ? як природно-суспільний світ життя й діяльності людини ? і в її значимості для людини ? крізь призму суспільних відносин, життєвих інтересів. Світогляд ? невід’ємний атрибут людської свідомості. У ньому безпосередньо виражена суспільна природа людини й творчий характер її свідомості.

…

Якщо життя в його реальних здійсненнях, справах і турботах є життям безпосередньої дії, то життя у свідомості охоплює минуле, сьогодення й майбутнє й поєднує їх у єдине ціле, де минуле не залишається “позаду”, а “йде” з нами й де майбутнє не приховане, а “бачиться”, проектується, переживається. Свідомість і є зв’язок часів в актах життєдіяльності людини. …

Найважливішою особливістю людини є здатність переживати уявлюване як дійсне, минуле й майбутнє ? як справжнє. Все те, що йде в минуле, не зникає з нашого життя, а входить у нашу свідомість, відтворюється пам’яттю й уявою, переживається багато разів, іноді із ще більшою силою, ніж у момент реальної події. Звичайно, не все, що трапляється в житті, не всі часи нашого буття входять у наше “внутрішнє” життя, у сферу переживань людини. У цю сферу входить тільки “наповнений” час, час життєвих справ і подій. Вони ж і зв’язують різні часи життя людини в живу нитку часу цього життя.