Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. - Страница 48

Однак людська свідомість ? не фільмоскоп, що фотографічно відтворює події минулого життя в їх хронологічній послідовності. Вона має творчий характер, опирається на продуктивну силу уяви, що відтворює картини минулого в їхньому зв’язку з життєвою ситуацією в сьогоденні й орієнтована на можливі події в майбутньому. У свідомості наше минуле з’являється перед нами з вершини (або “яру”) досягнутого, у світлі всього життєвого досвіду ? і особистого, і суспільного. …

…

Та обставина, що людська свідомість дається індивідам суспільно, є найважливішим чинником, що визначає її відносну незалежність від детермінант індивідуальної життєдіяльності. На цьому ґрунтується її здатність “підніматися” над індивідуальним життям, “протистояти” життєвим умовам індивідуального буття, жити “життям роду”, а при визначенні життєвих цілей виходити не тільки й не стільки із сущого, скільки з належного.

У всій своїй творчій діяльності людська свідомість завжди мала й має соціально-практичну спрямованість. Як би далеко вона не відходила від дійсності, її функція полягає в тому, щоб слугувати цілям її практичного перетворення; однак дійсність далеко не настільки піддатлива, як ті духовні утворення, з якими має справу свідомість. У сфері свідомості можна створювати (і створюються) образи й можливого, і неможливого, у сфері ж дійсності ? тільки можливого. Тут творча діяльність опосередковується реальними умовами й наявними засобами відкриття можливого й здійснення (побудови, відтворення) його як дійсного. Об’єктивний світ творчої діяльності людини? це світ реальних можливостей, відкритих в умовах людської життєдіяльності й обумовлених його об’єктивними закономірностями. Сутність творчості як предметної діяльності й полягає у відкритті цих можливостей і в “доопрацюванні” того, що не зробила або чого не в змозі зробити сама природа, але в “доопрацюванні” його відповідно до “мірок” людини, до його потреб й життєвих цілей. Це стосується й соціальної творчості, де для створення нового необхідно також наявність можливостей для її реального здійснення.

…

Пізнання й свобода ? дві необхідні взаємоопосередковані передумови творчого процесу. Оскільки пізнання є творчістю, воно передбачає свободу; оскільки свобода обмежується вибором здійсненних можливостей, вона припускає пізнання можливого й неможливого. Діапазон реальної свободи в практичній дії визначається пізнанням. Свобода не тільки пізнання необхідності, але й відкриття можливостей і засобів підпорядкування останньої життєвим цілям людини. Тому що творчий процес пов’язаний з пошуком можливого, то його об’єктом виступає не тільки необхідність, але й випадковість. І це суттєво. У практичній діяльності людини використання випадків, випадкового збігу або розбіжності подій, випадкового збігу обставин тощо відіграє неабияку роль. У силу цього людська свідомість при побудові образів можливого, особливо в параметрі майбутнього, орієнтована й на випадковий збіг обставин, взагалі на різного роду випадковості. Адже у світі випадків незрівнянно більше можливостей (і сприятливих, і несприятливих), ніж у світі необхідності.

Але випадкова можливість є тільки можливою можливістю. Достовірному передбаченню вона не піддається. Дана обставина, а також те, що протягом тисячоліть суспільні умови людського життя складалися стихійно й об’єктивна необхідність пробивала собі дорогу крізь масу непередбачених випадків, обумовлювали орієнтацію свідомості не тільки на достовірні знання, але й на припущення.

Роль припущення в різних сферах творчості різна. У спеціалізованому науковому пізнанні воно виконує функцію гіпотези, що піддається експериментальній і теоретичній перевірці. У практичній життєдіяльності її роль інша. Тут експериментальна й теоретична перевірка того або іншого припущення, висунутого для прийняття рішень, у більшості випадків просто нездійсненна. Тут, як правило, “спочатку справа”, а потім достовірне знання. Останнє приходить уже після здійснення дії, так би мовити “заднім числом”. Трапляється, що припущення, на основі якого приймалося рішення, виявляється помилковим. Тоді нам доводиться “розплачуватися” за свою помилку аж ніяк не теоретично, а житейськи. До припущень практичного життя ми ставимося не як до гіпотез, а як до прийнятих на віру знань. Об’єктивне припущення ? це ймовірнісне знання; воно перетворюється в достовірне знання після здійснення дії. Але щоб зробити дію, нам необхідно хоча б на мить повірити в істинністьприпущення, у його вірогідність.Тому що рішення приймаються життєві.

Властивість людської свідомості сприймати й переживати уявлюване як дійсне, минуле й майбутнє як сьогодення й лежить в основі роздвоєння людського життя на духовне й матеріальне ? життя “у світі ідей” і життя “у світі речей”. Із цього роздвоєння й випливають питання, які традиційно вважаються світоглядними й характеризують способи відношення людської свідомості до зовнішнього світу, мислимого й уявного до дійсного.

…

Своєрідність світогляду як форми суспільної самосвідомості людини полягає в тому, що, засвоюючись індивідами й проходячи через їхні життєві цілі й інтереси, він виступає як засіб визначення їх власної “позиції”у відношенні до всіх життєво важливих явищ і подій у світі. Причому “позиції” не тільки теоретичної, але й практичної — як такої, що визначає спосіб участі в подіях. На основі світогляду формуються світоглядні установки щодо тієї або іншої оцінки подій, що відбуваються у світі, щодо вибору тих або інших цілей і засобів своєї життєдіяльності. Тією мірою, якою індивід свідомо будує своє життя, керуючись своїм розумінням бажаного й належного, він будує його на основі свого світогляду. Останнє визначає горизонтйого “бачення” світу й, отже, горизонт, що відокремлює можливе від неможливого в ньому, здійсненне від нездійсненного. Світ “відкривається” людині через її світогляд, і те, яким він їй відкривається, залежить від останнього, від ступеня його розвинутості й цілісності.

У цьому плані світогляд є способом “освоєння” світу. І не тільки в тому значенні, що воно дає знання світу, його розуміння й горизонт його бачення, але й у тому, що у світогляді світ з’являється опосередкований практичною й духовною діяльністю людини. Специфіка світогляду, на наш погляд, виражається у двох його функціях: по-перше, у тому, що він є формою суспільної самосвідомостілюдини, і, по-друге, у тому, що він є способом духовно-практичного освоєння світу.

Зупинимося на цих моментах. Як відомо, вищою формою свідомості людського індивіда є його самосвідомість. Останнє й у суспільно-історичному, і в індивідуальному плані виникає тільки на певному щаблі розвитку й припускає вираження сутності людини в сукупності суспільних відносин. Індивід досягає самосвідомості, знаходячись у різноманітних відносинах з іншими людьми. … Однак, для того, щоб одна людина “у всій її тілесності” постала для іншої людини “формою прояву роду “людина”, необхідно, щоб суспільні відносини й суспільна практика стали поєднувати людей не за їх кровнородинними ознаками, а за їхньою суспільною сутностю, саме як людей, що усвідомлюють свою людську єдність, на відміну від усього тваринного й взагалі природного світу. Тому необхідною передумовою виникнення індивідуальної самосвідомості є формування суспільної самосвідомості.

…

Процес вироблення суспільної самосвідомості людини як усвідомлення родової єдності всіх людей і єдиного для всіх їх людського способу дії є історично досить тривалим і суперечливим. Спочатку він здійснювався у формі міфологічних, релігійних, а потім філософських уявлень. Уже в міфології періоду розкладання родового ладу й формування класового суспільства й держави відбувається “космізація” поняття “світ” (світ ? значить космос, Всесвіт) і “універсалізація” питання про походження людини (з питання про походження того або іншого роду воно переростає в питання про походження людини, людей взагалі).

У перших філософських вченнях відбувається усвідомлення універсальної природної закономірності, єдиного походження всього сущого, у тому числі й людини, ставиться питання про “устрій” Всесвіту й про місце й призначення в ньому людини. Виробляються уявлення про всесвітню рівність всіх людей, про єдину моральну норму їхньої поведінки саме як людей (стоїцизм, частково раннє християнство тощо). Все це ? складові елементи суспільної самосвідомості людини. У ній й через неї індивід будує своє відношення до світу (до суспільства й природи), виходячи із суспільно вироблених уявлень як про самий світ (суспільство й природу в їхній єдності), так і про людину, про її людську сутність, місце й призначення у світі, зміст її буття тощо.