Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. - Страница 57

“Коли сенсуалізм, – говорить Швеглер у своїй “Історії філософії”, – твердив, що істина або суще може бути пізнане виключно з допомогою чуттів, то лишалося тільки (мова йде про філософію кінця XVIII століття у Франції) об’єктивно сформулювати це положення і – перед нами теза матеріалізму: тільки чуттєве існує; немає іншого буття, крім матеріального буття”.

Ось ці азбучні істини, що встигли увійти в підручники, і забули наші махісти.

Ленін В.І. Чи існує об’єктивна істина? // Матеріалізм і емпіріокритицизм. Повне зібрання творів. – К., Видавництво політичної літератури України. - 1971. С. 112 – 126.

Шеллінг, Фридрих Вільгельм Йозеф

(1775 – 1854)

Німецький філософ, представник класичної німецької філософії. В філософії Шеллінга виокремлюють кілька періодів : натурфілософський (од серед. 1790 – х рр.), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800 –1801 рр.), “філософія тотожності” (до 1804 р.), філософія свободи (до 1813р.), “позитивна філософія”, або “філософія міфології та одкровення” (до 1854 р.). Філософія мистецтва для Шеллінга – це своєрідний органон філософії та її завершення.

ПРО ВІДНОШЕННЯ РЕАЛЬНОГО ТА ІДЕАЛЬНОГО В ПРИРОДІ.

Найтемнішою серед усіх речей, більше того – самим утіленням темного, багато хто вважає матерію. Однак це є саме тим невідомим коренем, який, проростаючи, породжує всі витвори та живі явища природи. Без його пізнання фізика втрачає свою наукову основу і навіть наука про розум губить той зв’язок, який опосередковує ідею дійсністю. Я не мислю матерію як щось існуюче незалежно від абсолютної єдності, яку б можна було б підкласти під неї як матеріал, але й не розглядаю її просто як ніщо; у цілому я погоджуюсь із висловлюванням Спінози, котрий в одному зі своїх листів на питання, чи можна усю багатоманітність тілесних речей a priori вивести з поняття протяжності (у картезіанському сенсі), відповів: я розглядаю матерію як атрибут, який виражає собою нескінченну і вічну сутність. Однак, оскільки кожна частина матерії для себе має бути відбитком усього універсуму, то матерію слід розглядати не як один атрибут, через який виражена вся нескінчення сутність, а як сукупність таких атрибутів. Що в основу матерії закладено суперечливість, роздвоєність, передчували або навіть знали вже мислителі давнини. Що ця роздвоєність в ній знятаза допомогою декотрого третього і вона тим самим являє собою замкнену та тотожну собі потрійність, відомо з тих пір, як відродився інтерес до досліджень такого гатунку… ми можемо в матерії як у символічному образі розгледіти всі внутрішні рушійні сили універсуму і вищу засадничу основу самої філософії. Ми сподіваємося, що таке дослідження не сприйматиметься як далеке від даної роботи, єдина цінність якої полягає у висловлюваннях низки сумлінних, що грунтуються на спогляданні і згодом підтверджених припущень про всеохоплююче значення того закону дуалізму, який ми знаходимо з однаковою безсумнівністю, як в одиничних явищах природи, так і в цілісності світу. Вже перший погляд на природу навчає нас тому, чому навчає останній; адже і матерія виражає не інший та між іншим не менш значущий зв’язок, ніж той, який є в розумі, – вічна єдність безконечного та конечного. Передусім в речах ми пізнаємо саму чисту сутність, яку надалі неможливо пояснити, проте вона пояснює сама себе. Однак ми ніколи не бачимо цю сутність саму по собі, проте завжди та усюди в дивовижному поєднанні з тим, що своїми силами не змогло б існувати і, нездатне коли-небудь стати сутнісним для себе, є лише осяяне буттям. Ми називаємо це конечним або формою. Безконечне неспроможне дістатися конечного, бо для того, щоб досягнути конечного, воно мало б полишити себе, інакше кажучи, воно мало б бути не безконечним. Також немислимо, щоб конечне могло б дістатися безконечного; бо воно ніде не може існувати до нього і є взагалі чимось лише через тотожність із безконечним. Отже, для того, щоб взагалі сполучатися, вони мають бути поєднанні якоюсь початковою та абсолютною необхідністю. Цю необхідність ми називаємо, допоки ми не знайдемо іншої назви, абсолютним зв’язком або сполученням… Ми можемо виразити зв’язок в суттєвому як безмежну любов до самої себе (що у всіх речах є найвищим), як безмежне бажання відкривати саму себе, тільки сутність абсолютного потрібно мислити як невіддільну від цього бажання, однак саме як це воління-самого-себе. Саме це ствердження-самого-себе існує незалежно від форми само по собі є безконечне, яке ніколи і ні в чому не може стати конечним. Однак, абсолютне не є тільки воління самого себе, проте воління нескінченним чином, отже у всіх формах, ступенях та потенціях реальності.

Відбитком цього вічного та нескінченного самого-себе-воління є світ… Форми, у котрих вічне воління творить самого себе, розглянуті для себе, суть, множина: тому множина є властивість речей, яка їм притаманна, тільки якщо абстрагуватися від зв’язку; саме тому вона нічого не додає до реальності речей і не містить у собі нічого позитивного. Зв’язок є у множині речей єдністю і тим самим запереченням множинності, розглянутої для себе.

Одне із стародавніх висловлювань про Бога таке: Він є тією сутністю, яка усюди, і в окружності, складає центр і тому ніде не може бути окружністю. Простір же ми, навпаки, пояснили б як те, що усюди складає лише окружність і ніде не є центром. Простір як такий є лише формою речей поза зв’язком; підсилене – без підсилювального; тому за його допомогою очевидна і його неістотність, оскільки воно означає не що інше, як саму чисту відсутність сили та субстанції. Нехай від нас не вимагають, щоб ми пояснили простір, бо в ньому нема чого пояснювати, або сказали, як він був створений, бо те, що позбавлено сутності, не може бути створено… Цей зв’язок, який пов’язує між собою усі речі… це усюди присутній центр, навколо якого ніде не описана окружність, в природі є важкість… Однак, сам по собі цей зв’язок з’являється у важкості всіх речей як нескінченна, свободна субстанція. Вона не має одного буття та іншого буття, тобто частин, але є лише єдиним буттям… Відкриваючи себе усюди у важкості як центр і повністю виявляючи безкінечність своєї природи (яку хибна уява шукає у нескінченних далях) в теперішньому і в кожній точці Бог тим самим ліквідує це парення уяви через яку вона марно намагається поєднати єдність природи з усією повнотою і усю повноту з єдністю.

Отже, важкість є взагалі тим, що робить речі конечними, оскільки воно покладає у сполучене єдність або внутрішню тотожність усіх речей у якості часу…Однак, зв’язок, або єдність у важкості, покладає сполучене в якості лише конечного, в якості не-вічного, і в свою чергу вічне у важкості само не дійсне або об’єктивне, а лише стверджуюче, або суб’єктивне. Звідси, для того, щоб у самому сполученому вічне могло б бути покладене як дійсне, зв’язок, тобто стверджуюче сам повинен бути в ньому знову утвердженим, повинен знову бути дійсним.

Як це можливо? Ми не забули, що у важкості вічне розглядалося лише з одного боку, а саме як єдність у цілісності. Однак вічне стверджує не лише само себе як єдність у речах…, але стверджує це своє ствердження в усіх речах і в їхній єдності, тобто воно покладає себе і є повнота також і в одиничному, є цілісність у єдності. Оскільки воно є не лише єдність у цілісності, а й цілісність у єдності і тому також і в одиничному, постільки воно само насамперед є довершеною субстанцією і лише постільки і в сполученому в якості сполученого розгортається вічне… Тут варто повністю пояснити відношення простору та часу у природі, пояснити як вони заперечують один одне і наостанку урівноважують один одне. Простір і час суть два відносних заперечення один одне. Простору притаманне одночасність, і тією мірою, якою він є протилежним часові, він містить проблиск істини. Час, навпаки, ліквідує одноосібність речей і покладає внутрішню єдність; однак, заперечуючи неістотність простору, він сам привносить дещо неістотне, а саме послідовність речей…