Флешка-2GB - Іздрик Юрій Романович - Страница 24

Уламки міста, купи залишків, посткатастрофне сміття, що творили нереальний, але достатньо плаский, хоч і горбистий ландшафт, набираючи води, починали ріднути, розчинятися, розтікатися, вирувати й пінитися, закипати і випускати бульбашки газу, що самозагорався від контакту з повітрям, а тонкі язички блакитного полум'я швидко всіювали землю подобою космічної кислотно-ацетатної трави, якою невдовзі був покритий увесь видимий суходіл. Із пінистого варива потроху почали виповзати мацаки найглейкіших фракцій: вони мали консистенцію гончарної глини, але були липкі, як рідка ґума, і затягували в своє нутро незгірш ніж трясовина. Ця ґума, це плетиво недовго втримувало в'язкий стан, і за якийсь час воно почало швидко тверднути, цементуючи на місці всіх, хто вгруз у болотяну масу вище, ніж по кісточки. Отвори ж, із яких пробивалися язички блакитного вогню, обгорівши по периметру, почали розтріскуватися, вогонь почувся впевненіше, почав густішати, пробиваючись із кожної щілинки, кожної тріщинки.

Паніки не було. Паніку могли породити катастрофічні явища впізнавані, нав'язані кінематографічними стандартами. Тут же діялося щось водночас прекрасне і вбивче. Раптовість більшості смертей була причиною майже повної відсутності масового лементу чи криків. Загроза поширювалася так швидко й непередбачувано, що нечисленні врятовані мали дякувати радше якійсь математичній імовірнісній природі явища, аніж власній спритності чи інстинктові самозбереження. Я подерся на металеві руки уродженця міста Ніжина, Шевченка Тараса Григоровича, не так шукаючи порятунку, як через гостру потребу якщо не відчувати, то бодай бачити міцні й надійні батьківські руки, нехай і меморіальні. Я сидів на плечі Кобзара, без будь-яких емоцій спостерігаючи за Львівською Апокаліпсою. Ба більше: так само беземоційно я відпихав ногами інших претендентів на Тарасове плече. Не те, щоб я цілеспрямовано намагався вижити в конкурентній ситуації вибіркового спасіння чи підсвідомо прокручував у голові варіанти порятунку. На тлі планетарної пожежі — а обриси планети залежали від масштабу видимого горизонту кожного, тож я, інтуїтивно піднявшись вище від решти, бачив більше, видима мені планета також була більша, а це обіцяло більшу кількість можливих сценаріїв порятунку — так от, на тлі планетарної пожежі моральні настанови втратили свою імперативність так швидко, як спалахує і згорає на сонці торішня павутина.

На одному з кінців Стометрівки, там, де раніше була Опера, полум'я почало червонішати й розростатися, виділяючись яскравою плямою на тлі рівномірного блакитного світіння. Це горів дерев'яний каркас театру. Про те, що такий каркас існує, ми дізналися завдяки епідемії: кам'яні стіни розсипалися в порохно, оголивши архітектурний скелет, змайстрований із просоченої солотвинськими солями деревини. Саме резонаторні властивості просоленої деревини, як виявилося, гарантували цілком незлу акустику колишньої Опери. Мабуть, через наявність солей дим над театром піднімався не чорний, а білий — немов там, в епіцентрі вогню щойно вибрали нового постапокаліптичного Папу.

Раптом у тому сивому клубовинні вгадалася мені якась неприродна синхронність потоків. Я був майже переконаний, що це дрібна аберація зору внаслідок пережитого шоку, однак недовіра — поки що дрібна й немічна — змусила мене задуматися над подальшими діями. Ситуацію активізувало й те, що Тарасове плече піді мною від вогню почало щораз швидше нагріватися: довго розсідатися тут було ніяк. Трохи потоптавшись на Кобзаревому тім'ї, я відштовхнувся і незграбно скочив у напрямку, де в полум'ї вгадувалося розпечене Лоно України. Стрибок, попри позірну самогубність, виявився рятівним: хвиля рівномірно розігрітого Лоном повітря підхопила шмат тканого рекламного банера, який я на льоту зірвав з похиленого стовпа, і понесла мене, немов парашутиста-розрядника. Коли підйомна сила тепла вичерпалась, я побачив, що недавно ще палаюча твердь знову почала змінювати субстанційність, перетворюючись на подобу селевого потоку. В його струменях, як і в клубах диму над Оперою, я зауважив підозрілу синхронність, що лише зміцнило мене у планах врятуватися. Не зовсім читабельною підказкою видавалося й те, Що міські птахи — ворони, круки та голуби — сідали на потік, ніби чайки, дозволяючи нести себе просто в палаючу порожнину оперного каркасу. Не допливаючи до епіцентру пожежі, потік починав закручуватися чорториєм, утворюючи цілком стабільну лійку із всепоглинаючим отвором посередині. Довірившись інтуїції птахів, я цілком вдало осідлав гребінь найближчої селевої хвилі й дозволив законам гідродинаміки ненадовго стати визначальними чинниками моєї світобудови. Закони ці, вочевидь, не мали нічого спільного з подібними законами зі шкільної програми. Про це свідчили не лише поведінка потоку та характер хвилеутворення, але й очевидна піксельна природа видимого мікрокосму. Коли мене втягнуло в лійку чорторию, я вже міг і під присягою засвідчити, що сам я також складаюся з пікселів, до того ж оцифровано мене не надто ретельно. Значно правдоподібнішим і реалістичнішим було зображення козацької чайки, що стояла під невисоким причалом, влаштованим на берегах підземного русла Полтви. Селевий потік майже цілком перетворився на темну, непрозору воду, чиї каламутні, заримовані одна з одною течії могли недбало клонувати навіть перші версії «Фотошопу». Тож коли я, не особливо напружуючись, пролетів кілька метрів (уже без допомоги зовнішніх, неприродних сил) і зграбно приземлився на палубі чайки, то жодного здивування не відчув ні тоді, коли в периферійному сегменті візуальної свідомості загорілося неонове гасло «You've got bonus life», ні тоді, коли віртуальним небом покотилися зеленкаві спалахи полярного сяйва, що невдовзі впорядкувалися в цілком читабельне фосфоресцентне повідомлення: «Congratulations! You won. Now you сап enter the next level! Your choise is a new game „Levels of Lviv!“»

P.S.: Так закінчився для мене 2003 рік у Львові. У 2004 я вже в'їжджав на власній, чесно заробленій «Чайці», яка, щоправда, не була козацькою, але також цілком історичною, втілившись в оксюморонний соціалістичний лімузин.

Насерединіміста. Топологія deja vu

What immortal hand or eye dare frame the fearful symmetry? William Blake[1]

Це місто за свою не таку вже й довгу історію дослужилося безлічі визначень та означень, іноді навіть цілком адекватних. Не дослужилося, щоправда, імені. Чи то пак сталого топоніма. Тож і донині кажуть про нього в міру особистих преференцій: то по-старому — Станіслав; то по-новому — Івано-Франківськ; то прозахідно — Станиславів; то просхідно — Ван'франковск. А загалом побутує фамільярне скорочення «Франик», що реферує чи то до франкмасонських фуете Каменяра, чи то до галіційських (в їх іспанському варіанті) сентиментів генерала Франко.

Означення й визначення, натомість, втішають тіло і дух різнобарвністю та полістилізмом. Тут і історичне «місто-форт», і онтологічне «місто-порт», і метафоричне «місто-міст», і ще багато всього. Сумнівним у цих орнаментальних словесах видається власне attachment «місто», який без суфіксів, на кшталт форт-порт-міст, виглядає дещо надуманим і самозванним, не доростаючи до базового поняття.

Існують інші, вигадливіші спроби означити Івано-Франківськ як «колиску Станіславського феномена», наприклад. Однак сусідство різнополярних сенсів у словах «Франківськ» та «Станіслав» призводить до короткого замикання в умах високочолих інтелектуалів, до турбулентних завихрень у вакуумі можновладних мізків, а що гірше — його повністю іґнорує колективне підсвідоме посполитої більшості. «Місту конче потрібен ребрендинґ!» — віддавна волають адепти консалтинґу, не пояснюючи, щоправда, змісту цього терміна.

А в усьому іншому «Франківськ» — місто як місто.

Принаймні на позір. Принаймні на вигляд. Принаймні на сміх.

Бо насправді мало хто знає про дивовижні випадки, незафіксовані офіційною історіографією, про таємничі історії, нерозтлумачені адміністративними екзеґетами, та про секретні операції, не занесені до жодних х-файлів, пов'язані з особливостями франківського простору.