Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса - Страница 36

Останнім часом майже всі мої розмови виглядали трохи фантасмагоричними, але ця перевершувала решту. Продовжувати розмову варто було б, якби я була менш жінкою, а більше – філософом чи постмодерністом, але я була жінкою, тому – роздяглася.

Я навіть подумати не могла, що прослухаю сонату № 1 Op. 13 для фортепіано Бориса Лятошинського саме так, як я прослухала її сьогодні. Два оргазми, могло б бути більше, якби на початку я не була такою сконцентрованою, власне, на техніці.

Оскільки я не знала, чи цілують на прощання джеркофів, то потисла йому пальці. Неймовірні відчуття. Крім того, це виглядало доречним. Спустившись жирафовими сходами, я написала смс Агаті: «Дякую за піаніста. Виконання бездоганне. Отримала задоволення. Двічі». Агата надіслала у відповідь два знаки оклику й один запитання. «Не змогла на початку розслабитися». Я втамувала її цікавість. Не знаю, наскільки Агата розумілася на Карлсоні, але на жінках вона розумілася чудово, ця жінка себе любить понад усе. От що подумала я, пригадуючи пальці-боби Берца.

Коли я повернулася додому, стан у мене був дивний. Знову захотілося випити. Цікаво, що зазвичай секс ішов після алкоголю, а зараз відбувалося все навпаки. Я в задзеркаллі.

Після того, як першу пляшку було випито, я вирішила, що мені терміново потрібно вилітати до України. Гроші приніс Артур. Я знала, куди мені треба їхати. Звичайно, можна було продовжувати шукати інформацію тут, але я вже дійшла до точки. До точки «G». Тому я замовила квитки в Україну на завтра, написала листи Орестові, дядькові Артуру, Наташі, Франку та людям, координати яких мені дала Катарина, щоб мене зустріли.

Наташа віддзвонилася в час, коли я втретє набирала листа батькові, два попередні було знищено. Це жахливо сприймати власного батька більше як суддю, ніж як родича, ретельно підбираючи слова. З іншого боку, можливо, якраз наші родичі й заслуговують на ретельніший вибір нами слів більше за суддів.

«Привіт, то ти завтра вилітаєш?» – «Так. Слухай, хотіла в тебе запитати: ментально поляки схожі з українцями? Бо щось мені лячно». – «Тебе попустить, якщо я скажу, що схожі, чи навпаки?» Я відкорковувала другу пляшку, тому проігнорувала її слова. «Марто, Марто! Ти тут?» – «Агов. Не хочеш зі мною випити?» – «Ти п’яна?» – «Так. Я сьогодні була в гостях в одного піаніста. Мушу тобі сказати, що так мені ще ніхто не грав. Навіть Дерек». Я почула, як Наташа запитує Дерека, чи вміє той грати на піаніно, і розреготалася.

«Марто?» Мені здалося, що я давно не чула його голосу. Йому не потрібно вміти грати, йому достатньо говорити до мене. «Привіт». Видихнула я так само, як колись на одному видиху «я люблю тебе». «Привіт. То ти завтра вирушаєш в Україну?» – «Так». – «Наташа каже, що ти напідпитку, це так?» – «Так. Сьогодні до мене заходив Оскар». – «У зв’язку з чим?» – «Певне, виконував розпорядження батька. Але вийшло так, що ми говорили про його дівчину. Вона також не грає на піаніно. Її звати Лісель». – «Лісель? Так звуть додаткове вітрило, що допомагає прямим вітрилам збільшити їхню площу, коли вітрить попутний. Вони бувають різними». – «Невже? Якими?» – «Брам-ліселі, що з боку брамселів. Марс-ліселі, що збоку марселів. Та ундер-ліселі, що…» – «Дуже пізнавально. Майже як Камасутра. Залежність прямого вітрила від ліселів. Значить, лісель збільшує пряме вітрило? Звучить навіть еротично. Слушно, що він її обрав. Правда? Він завжди прагнув збільшення. Основного вітрила». – «Ого. До тебе приїхати?» – «Ні, я буду збиратися, а ви будете мене відволікати». Телефон я вимкнула.

Як я збиралася, я не дуже пам’ятаю, бо розпочала третю пляшку. Я ніколи так не напивалася. Тільки встигла подумати, добре, що літак не вранці, бо могла б проспати. Валіза виглядала так, як лантух із зібраним осіннім листям та гілками – з усіх боків щось випирало. Значить – повна. Таким був мій висновок. Потім я вклалася. Прокинулася близько другої ночі, нестерпно хотілося пити і в туалет. У моєму стані було важко обрати, тому я відправилася до туалету з пляшкою води.

Ноут наче увімкнувся сам. Я створила листа, обрала адресатом Оскара і написала все, що Дерек мені повідомив про ліселі. Приписала, що цього листа Оскар має надіслати моєму батькові з невеликим дописуванням, що від завтра я перебуватиму в Україні. І ми з ноутом відключилися.

У літаку я пригадала, як Манфред почав шалено напиватися в автобусі, котрий віз нас до Іспанії на відпочинок. Тоді пив ледь не весь автобус і ніхто не дивився на нас із осудом, крім іспанців, котрі нас зустрічали. Я була мудріша, не стала ганьбитися на весь літак перед незнайомцями, я все встигла зробити завчасно, наробивши дурниць тут, вдома. Благочестива Марта. Я замовила вже третю пластикову склянку води.

Глава дванадцята

У літаку я розгортала та читала всі отримані вранці інструкції, голова страшенно гула, я подумала, що десь так має почуватися вулик, але для нього це природний стан, а для мене – ні. Листів було багато: від Артура, від Ореста, від Наташі, від Лілі Манюк, від Франца. До поштової скриньки мені хтось поклав пакет українського мобільного зв’язку, з докладною інструкцією, як користуватися. На сімку вже було вбито кілька потрібних мені номерів. Мені навіть не вистачало сил та часу до кінця промовити до себе «Що я взагалі роблю?» Я зупинялася на слові «я», а потім знову поверталася до слова «що», справляючи враження дитини, котрій задали програвати гами, а вона не може наважитися зайти далі ноти «ре». Доредо. Щоящо.

Поряд зі мною сидів сивий мужик, який спочатку здався мені фотографом, потім – замовником реклами, і тільки згодом я здогадалася, що він – наречений. Він проглядав альбом з дівчатами. Я була йому вдячна за те, що він не намагався зі мною радитися.

Якось незвично було приземлитися так швидко. Дивно, іноді до іншого кінця Берліна діставатися довше. А тут – інша країна. Працювало тільки одне вікно з прикордонниками, котрі мали б проштампувати мені паспорт. Не знаю чому, але я їх боялася. Я стояла навіть не в черзі, в юрбі, людей додавалося, але інші вікна не відчинялися, хоча прикордонники не ховалися, вони спілкувалися, відволікали того, хто працював у цьому єдиному вікні, гиготіли та щось переказували по раціях.

Я довго чекала отримання багажу. Багажною смугою снували чиїсь сумки, валізи, смугасті клумаки і щось схоже на запаковані кальяни. Своєї валізки я не бачила. На табло горів номер мого рейс у. Я підійшла до кавового автомат у, пригадавши, що можу використати п’ять гривень, які, на щастя, дав мені Орест. Автомат повільно відхаркнув купюру, презирливо вирячившись на мене вогниками-очиськами, так само робив Троль, коли намагався проковтнути якусь неїстівну гидоту. До мене підійшов той самий німець-наречений і сказав, що в автомата або закінчилася кава, або стаканчики. Я подякувала і запитала, чи не знає він, що з нашим багажем. Він сказав, що зараз багаж пустять смугою, треба трохи почекати.

«Мали ж раніше пустити», – я хитнула головою в бік табло, де досі було вказано наш рейс. «Та ні. Поки вивантажується чартер з Туреччини. Ви хіба не помітили засилля кальянів?» Я сказала, що помітила, але не зіставила. «Ви тут уперше? Тут не варто читати написи, крім того, ви ж не знаєте мови? Тут треба стежити за подіями, людьми та речами. Ніколи не вірте тому, що написано. Колись Ленін виступав з гаслом «Землю – селянам», і що, бачили вони ту землю? Інші горланили: «Земля і воля!» І де вони, в кого? А ще дехто верещав: «Бандитам – тюрми!» І що, бачили цих бандитів ці тюрми? Я вже не кажу про «Краще – дітям!» і «Я виконаю всі свої обіцянки!» – на кожному політичному плакаті».

Оскільки я була не готова до таких дискусій після випитого та й узагалі, то обмежилася черговою подякою. Але ми стояли і чекали на багаж, тому я запитала, чи не працював він у Штазі. «Якщо східняк, то обов’язково працював у Штазі? От саме через таке ставлення ми ніяк не можемо відчути себе об’єднаними. Це як вкладатися в одне ліжко і щоразу запитувати, а ти часом не хвора на СНІД?» Ще ніколи в житті я так не раділа своїй валізі. Добре, що речі нас не повчають, хоча іноді ховаються, мабуть, коли ми їх допікаємо. Я відразу вихопила валізку, попрощалася з образливим східняком і ступила у зелений коридор. Митників я не зацікавила.