Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем - Страница 23

<p>— Спокійно, маленька, все буде тіп-топ, — заспокоював її Артур. — Поїхали до мене. Щоправда, у мене дідусь довгий час жив, але зараз він у лікарні, однак у хаті безлад. Якщо не гребуєте…</p>

<p>— А чого він у лікарні, — спитав я.</p>

<p>— У нього фекалотоксикоз.</p>

<p>— А це що?</p>

<p>— Як би тобі пояснити. Розумієш, у мого діда склероз. Він от-от помре, а окрім склерозу він має надто потужний сфінктер. Дід мій здатен подовгу утримувати гівно у своєму кишечнику. І ось одного разу він забув геть усе. І навіть те, що йому треба інколи випорожнятися. Сидів він чотири дні перед телевізором і не срав. А потім щось там прорвало, і все гівно потрапило до всяких там залоз, шлунку. Розумієш?</p>

<p>— Розумію, — хитаю я головою.</p>

<p>— І що цікаво, — додав він, — що ні грама назовні.</p>

<p>Оце, я розумію, витримка.</p>

<p>— Я не поїду до нього, — сказала студентка.</p>

<p>— Тобі шо папка сказав? — поставив риторичне запитання Саша.</p>

<p>— А шо?</p>

<p>— А те, що ти дура і тебе ніхто не питає.</p>

<p>З Дарниці ми поїхали на Воскресенку, а точніше — на Кибальчича. Біля кінотеатру «Аврора» у нас закінчився бензин, тому довелось пиляти пішки.</p>

<p>Десь о третій годині ночі ми дійшли до помешкання Артура.</p>

<p>Заварили собі кави, напоїли кавою шлюху, і Антоніо попрохав ту роздягтися.</p>

<p>— Роздягнись, — каже Антоніо.</p>

<p>— Я сісняюсь, — заплакала студентка.</p>

<p>— Не пойняв, — не зрозумів Саша.</p>

<p>Я, обперши батарею, тихцем покурював, і мені було боляче дивитися на цю студентку.</p>

<p>Ось так сидячи, я і заснув. Коли прокинувся, то зрозумів, що вже давно ранок і що я весь зіпрів. Страшенно боліла голова. Я обійшов квартиру, нікого не угледів, лише студентка дивилася телевізор.</p>

<p>— А де, — питаюсь, — усі?</p>

<p>— Гуляти пішли.</p>

<p>Ми розговорились. Ця ніч для неї, як вона мені пояснила, була найбільш дебільною: ніхто її не трахнув, Саша, Артур і Антоніо напились коньяку і пішли гуляти районом, вишукуючи гопників. Студентка виявилась дійсно студенткою, навчалась вона на четвертому курсі, сім’я її мешкає у Каневі, а хлопець у Чернігові. Усе це мені здалось надто сюрреалістичним, дебільним, і я, одягнувши піджак, вийшов на прохолодну квітневу вулицю. Більше по проститутках я не ходив. А двоюрідний брат Антоніо, як потім виявилось, сидів у тюрмі за викрадення автомобіля. Коли це трапилось, йому було вісімнадцять років, він був п’яний і розчарований у житті…</p>

<empty-line/>

<subtitle>4</subtitle>

<empty-line/>

<p>Спекотним літнім ранком, одразу після нічного заспокійливого дощу, я бігав в одному тільки шотландському кілті й смугастій футболці брудними калюжами і несамовито верещав. Мої гетри сповзли до щиколоток, я весь промок, але мені було байдуже, адже я був ніким іншим, як ахуєнним шатландскім воіном. Принаймні мене так називали гопники. Зрештою, вони поважали мій зухвалий британський однострій, не називали мене підаром, а навпаки, вважали це за чоловічу гідність, якийсь недосяжний для них привілей, яким мене нагородили сановиті друїди з бритонсько-кельтських печер…</p>

<p>Це було ще тоді, коли я мав хоробрість ночувати п’яним на лавках у центрі Києва, ображати тверезих гопників і растаманів, бити вітрини магазинів, ламати пальці об холодильники та падати з балконів на березовий гострокіл. Загалом, було це ще за царя Гороха.</p>

<p>Настрій мав триматися, тому що всі неприємності, пов’язані з іспитами та фестивалями, на яких мені доводилось корчити з себе повного дебіла, закінчились. Мені подзвонила вона. Ну як, у біса, її звали? Неважливо.</p>

<p>— Привіт, — сказала вона, — ми зустрінемось?</p>

<p>— Да, — кажу, — зустрінемось, якщо хочеш.</p>

<p>— Де? — запитала вона.</p>

<p>— Не знаю, — кажу, — давай у ботанічному саду.</p>

<p>За півгодини я був у ботанічному саду. Ми гуляли, курили драп, розмовляли про життя, про секс і про гроші. У неї було дохуя грошей, у неї було дійсно в необмеженій кількості тих сраних грошей.</p>

<p>— У мене їх дохуя, — казала вона про свої гроші. — Можеш про це не думати, — додала вона, — все, що хочеш, я тобі куплю. От що ти зараз хочеш?</p>

<p>— Я? — недовірливо перепитав я.</p>

<p>— Ти, — сказала вона.</p>

<p>— Щоб пішов сніг, — кажу…</p>

<p>Вона промовчала.</p>

<p>Окрім того, що у неї було дохуя грошей, вона була заміжня і їй було тридцять років.</p>

<p>— Скільки тобі років? — запитав я одного разу.</p>

<p>— Тридцять, — відповіла вона. — У мене є чоловік і дохуя грошей.</p>

<p>— Класно, — сказав я, і ми піднялися на якусь гору. </p>

<p>Я її знав не більше тижня, ми кожного дня обідали в ресторані, ходили до кінотеатру, до книжкових крамниць, де вона купувала мені книжки. А потім я поїхав від неї. Просто так, взяв і поїхав. Їй було тридцять, у неї був чоловік, дохуя грошей, ми навіть збирались на тиждень з’їздити в Пітер, а я взяв і втік від неї до прибацаної панкушки з іншого міста. Приїхав я за два тижні. Вона мені подзвонила і сказала, що любить, голос її дрижав, вона плакала. Не плач, сказав я їй. Як я можу не плакати, коли я тебе люблю. На вулиці світило сонце, мені було затишно, і я не хотів, щоб хтось плакав. Давай ти не будеш плакати. Давай, сказала вона, тільки нам треба зустрітися.</p>

<p>Ми зустрілися. Я йшов на зустріч до неї, на вулицю Прорізну, був одягнений у картату сорочку і широкі штані й думав. От бляха, думав я тоді, мені тільки-но вісімнадцять стукнуло, у мене нічого немає, я пишу гівняні вірші, а вона у мене закохалась. Чого вона мене любить?</p>

<p>— Що у мені такого? — запитав я.</p>

<p>— Ти особливий, — відповіла вона, і ми сховались від дощу в темному під’їзді. — Тут темно, — кажу я. — Да, — відповідає вона.</p>

<p>Ми довго сварились, вона не могла мене відпустити, хотіла, щоб я залишився, а я не міг залишитись, я просто не міг. Вона вимагала від мене сексу, хотіла мене поцілувати, але я не давався.</p>

<p>— Ти хороша, — сказав я їй, — у тебе є чоловік, дохуя грошей, і ти маєш тридцять років, але, — кажу, — вибач, я тебе не люблю, просто так, не люблю.</p>

<empty-line/>

<p>Я мав тоді прекрасне волосся. Воно закривало мені шию, ледь торкаючись плечей, ні, плечей воно не торкалось, а просто — закривало шию. І мене все це відверто задовбало — я взяв і побрився наголо.</p>

<p>— Твою мать, — сказав я, прокинувшись ранком. — Зовсім забув.</p>

<p>Я зробив це на зло всім, хай знають, суки, хай знають… І вона від мене відцуралась. Вона казала, я їду до Нідерландів, а потім до Італії, я буду ходити Європою, а ти не будеш. Мені, кажу, все одно. Вона вивчала мистецтво, і я, мабуть, був одним із її піддослідних. Вплив наркотичних речовин на творчій потенціал, взагалі знущання над тендітним юнаком, над його душею, загалом уся ця порнуха, яка викликає маніакальний інтерес у всяких там психологів, а інколи навіть у психіатрів. Мені, зрештою, було повністю по барабану. Вона рік не дзвонила, ігнорувала мої дзвінкі, а потім весною взяла і подзвонила. Я хочу тебе бачити, ти ж не проти? Ні, кажу, не проти. І ціле літо вона псувала мені нерви, а я псував їй. Одного разу навіть залишився у неї вдома ночувати. Чоловік був десь у відрядженні.</p>

<p>Чоловіка звали Віталіком. Так, я був у неї в квартирі, безпардонно смердів шкарпетками і їв її смачну їжу, пив пиво чоловіка і лазив у його комп’ютері. Потім я попрохав у неї знайти мені на дівіді «Бригаду», вона знайшла, і я всю ніч і ранок дивився «Бригаду», і мені більш за все сподобався той момент, коли Пчьола палив через водолазну трубку. Він палив, а потім їх усіх розстріляли, Сашу Бєлава поранили, потім папа Космоса їх усіх відмазав. Класна була серія.</p>