Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем - Страница 24

<empty-line/>

<p>А на ранок я поїхав бухати зі своєю панкушкою. Вона була кінчена, і від неї смерділо горілкою. Я згадував, як класно було під увімкнений кондиціонер дивитись на дівіді «Бригаду», а тепер у мене алкогольне отруєння й інша біда. Мені було шкода її, ту жінку, яка мала вже тридцять один рік, у неї було дохуя грошей, але я не хотів так жити, як живе вона, вона жила надто мляво, безтурботно, хоч і мала якісь там вищі освіти і займалась мистецтвом. А мені кортіло пригод й алкоголю, мої губи зволожувались під час диких урбаністичних прогулянок, під час вдихання вихлопних газів вантажівок. Проходячи повз будмайданчики, я з завмиранням серця прислуховувався до відбійних молотків і гуркоту падаючої цегли, мене принаджували до себе хвилі міських звалищ і контрасти столиці.</p>

<p>Я тільки-но переїхав у Київ, а вона у ньому жила вже тридцять років, мені не давали спокою нічні прогулянки потягів, які вистукували в кілометрі від нашого будинку, а їй бракувало повітря, я радів, що не видно неба, а їй зорі здавались надто тьмяними, я кінчав від одного погляду на київські новобудови, а вона сварила градоначальство за псування старих районів міста, ми в принципі не розуміли один одного, ми в принципі були різними людьми, нас об’єднувало лише те, що ми обоє ссавці, примати… та, зрештою, яка різниця, головне, що все одразу закінчилось, коли я її образив, зараз уже не пам’ятаю як, але вона мені помстилася, потім вона поїхала на Мальдиви, привезла мені звідти олівця з крабом на пружинці, який я подарував своїй колишній дівчині, і все… прийшов кінець моїм стражданням…</p>

<empty-line/>

<subtitle>5</subtitle>

<empty-line/>

<p>Після місяця листування в Інтернеті, я зрозумів, що так далі тривати не може, адже, затягнувши наш епістолярний роман, ми навряд чи зуміємо сприймати один одного поза світовою павутиною.</p>

<p>Це були травневі свята, усі її друзі роз’їхались хто куди. Хто поїхав до Варшави, хто у Будапешт, хто гайнув до Берліну. А вона хотіла до Львова. Я їй і запропонував поїхати зі мною до Львова. Тоді я заробляв небагато, а тому подумав, що до Львова, в принципі, поїхати можна, і це незначною мірою вплине на мій фінансовий стан. Уже потім виявилося, що я помилявся…</p>

<empty-line/>

<p>Її звали Кірою. Вона була відомою (майже відьмою) київською поеткою, знімала рекламні ролики для телебачення і взагалі була старшою від мене на скількись-там років. На початку для мене ці львівські канікули були не більше, ніж гра, яка дозволяла визначити для себе, чи зможу я бути з такою, як вона. Незалежною, розумною, вродливою.</p>

<p>Ми зустрілись біля залізничного вокзалу. До потягу залишалася година, і ми, вистоявши півгодини в черзі, так і не змогли взяти квитки. Довелося домовлятися з провідниками. Заплативши у два рази більше за реальну вартість квитка, таки поїхали. Дорогою познайомились з якимись хлопцями з Тернополя та Золочева. Досить милі, але я їхав із нею, тому мене, чесно кажучи, дещо нервувало її спілкування з тими хлопцями.</p>

<p>Ранком ми приїхали до Львова…</p>

<p>Десь за годину блукання Львовом, а саме у парку біля університету імені Франка, я помітив деяке потепління з її боку. Я почав у неї закохуватися. Вона це помічала, і я знав, що вона це помічає, однак усе одно її настрій всякчас змінювався, подекуди вона поводила себе агресивно, таким чином виставляючи навколо себе, наче навколо військово-стратегічного об’єкту, паркан із колючим дротом.</p>

<p>Тоді Львів нам видався зовсім маленьким і, коли ми вже втретє сиділи у «Дзидзі», щось луснуло. Але на мою користь… Нас певною мірою зблизили творчі маніпуляції, які кожен вибудовував по периметру своєї діяльності. Вона — як режисер, я — як письменник. Але ідея та зміст були одні й ті самі. Сценарій. Блукаючи Львовом, ми забрели до одної кав’ярні на Театральній, де дві жінки, що неабияк були схожі на сестер, можливо, вони ними і були, наче ті ворожки готували чарівну каву й відпускали кавові зерна. То був справжній кавовий театр, уміло розіграний двома паннами…</p>

<p>Вона хотіла зняти короткометражку, я — написати новелу. Ми, сидячи в мініатюрному дворику на Рибній, вигадували сюжет, і нам це, в біса, подобалось, нас несло до цікавих інтриг, що могли б розгорнутися навколо панн. І це тривало доти, доки ми не зійшлися у трохи неочікуваному для нас обох поцілунку. Поцілунок тривав недовго: ми обоє боялись, що він буде надто тривалим, тривалим настільки, наскільки буває у людей, що давно разом, які вивчили одне одного і знають одне про одного все. Ми ж були ледь знайомі, але і я, і вона почувалися рідними, майже по крові, майже брат і сестра, майже навіки і все таке… без сумніву, у нас були сумніви щодо спільного майбутнього, але вони розвіялися після ночі, проведеної в потязі, принаймні для мене. Ми сиділи одне навпроти одного, як Пономарьов із Лорак, і розмовляли всю ніч, доки їхали додому…</p>

<p>Потім були всякі там притирки, звикання один до одного. Вона щось говорила про хімію, про те, що ми можемо не підійти, але я не дуже звертав на це уваги…</p>

<p>Кіра жила сама, я приходив до неї додому, вона смачно готувала. Іноді ми займалися коханням, іноді — сексом, іноді — просто трахалися. Насправді, вона була моєю першою жінкою, і я волів би, аби була і єдиною…</p>

<p>За освітою вона була режисер, а тому понад усе любила кіно. Ми дивилися багато кіна. Стільки кіна я дивися лише під час депресій, але то була інша справа, тому що я дивився його разом із нею, тому що я любив її, я любив у ній все. Я любив її груди, яких вона чомусь соромилась, я любив її волосся і любив її уста, я любив її голос і те, як вона нервує, як часом закипає від люті — мене ж, навпаки, нічого не дратувало.</p>

<p>У мене було багато її світлин: були відверті, цікаві, стильні, але її знімали інші чоловіки, вона давала мені фотографії, які робили інші чоловіки, але мене це майже не зачіпало, а чого ж мене мало зачіпати, коли я в той момент був із нею, я насолоджувався її тілом, її душею, нею взагалі, а інші… вони були колись. Зараз — я.</p>

<p>Іноді ми пили шампанське і їли бутерброди з червоною ікрою, іноді ми їли якихось екзотичних черв’яків</p>

<p>і людські ембріони, ми пили багато пива і постійно нарікали на те, що товстіємо, я зливався з нею, мені було затишно з нею. Так затишно мені не було ще ніколи. Я намагався не чути її докорів. Іноді мене це ображало, я безжально палив у неї на балконі, але потім швидко відпускало, і я надалі продовжував насолоджуватися тим раєм, який наситив моє життя… Зрештою, тоді і мені не треба було хвилюватися, не треба було тому, що була у мене якась робота, якісь гроші. Так, я не платив за таксі, у кав’ярнях платив лише за себе і, чесно кажучи, почував себе цілком приємно. На початку я не дарував їй навіть квітів, тому що вважав, що це все проза у наших взаєминах, що все це не варте того, щоб на ньому загострювати свою розпещену й блаженну увагу…</p>

<p>На початку липня ми поїхали до її будиночку на Чернігівщині. Колись там жили її прадіди і тому подібні родичі. Для неї то було особливе місце, я б сказав, надособливе. Там проходив історичний простір її дитинства, її споминів та перших дослідів… Я був першим мужчиною, якого вона повезла у Мрин.</p>

<p>Ніколи не мав тяжіння до вуайєризму, підглядання, шпигунських пристрастей та отримання якоїсь інформації нелегальним шляхом. Але тоді, під натиском вітаміну Ц, екстрагованого зі смородини, під натиском ароматів природи, комашиного співу та банальної цікавості, я заліз до її мобільного і прочитав збережене повідомлення до її подруги, де йшлося про те, що я пройшов випробування Мрином і що вона мене кохає.</p>

<p>Її я кохав уже давно. І я їй тоді це сказав, позбавивши себе всіх козирів, дамок, ферзів, тузів у рукавах, усіх потаємних дверей, скриньок, ходів, усіх захованих мап, які мали б привести мене до численних скарбів нового та старого світів… Я відчув себе велетенським пароплавом посеред вузького фіорду.</p>