Doc 1 - Чех Артем - Страница 39

<p>З першого дня перебування у Будинку Маша вирішила триматися осторонь. Вона ні з ким не спілкувалася, не вступала до одноденних партій, які створювали пацієнти, однак, пересварившись через цигарки або цукерки, розбрідалися по кімнатах й на наступний день забували про всі створені партії, громади, спілки.</p>

<p>Персонал Будинку з кожним роком молодшав, текучість кадрів була вражаючою. Все нові і нові сестри та санітари відрізнялися небаченими байдужістю та цинізмом. Лише одна стара як світ лікарка Зінаїда Павлівна з особливою уважністю та обережністю ставилася чи не до всіх пацієнтів. Особливо до Маші. Спочатку Павлівні платили, щоб та не забувала розпорядитися про зміну білизни або зайвий раз зазирнути до кімнати задля оцінки становища і, борони боже, не піднімала руки на Машу. Платили недовго, адже згодом Павлівна настільки вжилася у роль сердешної та уважної, що сама почала відмовлятися навіть від незначних заохочень у вигляді цукерок або коньяку. Зрештою, на ній та на головному тримався весь Будинок.</p>

<p>Щосуботи Машу відвідувала Варя. Ці зустрічі на початку супроводжувалися довгим мовчанням першої — Маша наче звикала до сторонньої людини, що вторглася на її персональну територію, територію спокою та урівноваженого режиму, але за годину вона до Варі звикала, начисто забувши про існування іншої реальності. Варя ж нічого не забувала, і реальність, в якій жила її подруга, сприймала з трепетом і повагою. Навіть легка і незрозуміла їй самій заздрість проходила крізь цей трепет і повагу. То був інший світ, світ, в якому не соромно бути самим собою, в якому живуть обрані. Світ небанальний, для посвячених у це страшне, але заворожливе таїнство. Навіть кімната, у якій жили три жінки, викликала у неї захват. Стіни, пофарбовані у густий беж, безлика копія офорту Остаде у сосновій рамочці, міцно збиті казенні тумбочки, шафка з відсутньою стулкою, навіть графин з чорнобривцями — цей милий аскетизм для обраних навівав сонливість, створював дивовижну, незнану і водночас просту видимість дитбудинкового затишку.</p>

<p>Кожен прихід Варі супроводжувався неделікатною і пильною увагою з боку Тетяни Михайлівни. Вона мовчала, хіба лише віталася з нею своїм вже звичним «доброго дня, сируха», але уважно стежила за кожним її кроком та рухом, намагалася дослухатися до кожного її слова. Нюся ж ніколи не реагувала на зовнішні подразники, а тому візити Варі проходили для неї непоміченими.</p>

<p>Кінець жовтня видався теплим, сонячним, по-осінньому соковитим. Повітря пахло сухим листям та хвоєю, десь у недалекому майбутньому гуділа зима.</p>

<p>Варя сиділа на лавочці перед Будинком. З величезної сосни на неї постійно падали голки та дрібні черешки, крізь крони проступало сонце. Варя відчувала життя, і усвідомлення того, що вона його таки відчуває, викликало щохвилинне ледь видиме здригання всього тіла та приємне лоскотання десь у животі. За кілька хвилин вийшла Маша. Як завжди загорнута у вовняну хустку, під якою безглуздо сидів синій розтягнутий светр.</p>

<p>— Я тобі рулет принесла, — зі спокійною посмішкою привіталася Варя.</p>

<p>В такі моменти Маша зазвичай мовчала. Вона вже давно розучилася дякувати — хоча притаманне у таких випадках відчуття коли-тобі-всі-винні у Маші було відсутнє.</p>

<p>Вона мовчала.</p>

<p>— А у нас все добре, і я відчуваю життя, і це життя — щасливе, — сказала Варя. — Ось, візьми ще соку. Годину тому ще морквочкою був…</p>

<p>— З вершками? — сухо запитала Маша.</p>

<p>— З вершками. І рулет бери. Я вже з Зінаїдою Павлівною домовилася, що їжу тобі будуть у ліжко приносити… ні-ні, все доїдай… А Сергія повезуть у Вашингтон для виставки Сучасників Східної Європи, і я з ним…</p>

<p>Маша ліниво поїдала рулет.</p>

<p>— О, ще ж кава є, - стрепенулася Варя й дістала із сумки невеликий бергофівський термос.</p>

<p>Маша захитала головою.</p>

<p>— Не хочеш? Ну, тоді я сама вип’ю. Кава, звичайно, гівно рідкісне, але зараз дуже доречна.</p>

<p>Варя мовчки пила каву й дивилася на Машу.</p>

<p>— Мені так хочеться, — промовила Маша. — Так сильно хочеться! — й полізла худою шершавою рукою до низу светра.</p>

<p>— Мань, ну будь ласка.</p>

<p>— Так хочеться, — повторила Маша, не звертаючи уваги на Варині прохання.</p>

<p>— Мань, я тебе благаю! Ну не треба.</p>

<p>Маша прибрала руку й ображено відвернулася.</p>

<p>— Ти пішла від Дюші? — запитала вона, неначе отверезівши. — Да? Пішла?</p>

<p>— Пішла.</p>

<p>— Це дуже правильно. Хоч він і хороший.</p>

<p>— Він змінився, Мань, дуже змінився. Це вже не той милий хлопчик з великими очима.</p>

<p>— Не той? — прикро перепитала Маша.</p>

<p>— Ні, не той, Мань.</p>

<p>— Але ж він хороший. Хороший, правда?</p>

<p>— Хороший.</p>

<p>— Але не той.</p>

<p>— Ні, не той. Сергій зрозумів, він усе зрозумів, він навіть накричав на мене! Він так кричав, і це було добрим знаком, знаєш. Я його аж злякалася, але це було добре. Він кричав, але зрозумів.</p>

<p>— Більше не кричить? — зацікавлено глянула Маша.</p>

<p>— Ні, Мань, уже не кричить.</p>

<p>— Добре, якщо не кричить.</p>

<p>«Господи, — подумала Варя, — це лише початок… Скоро я не зможу з нею поговорити, ніяк не зможу».</p>

<p>Їй були вже відомі такі поняття, як агнозія або апраксія, і вона з жахом чекала на них. Але поки…</p>

<p>Поки нічого.</p>

<p>— Мань, хочеш, ми заберемо тебе до себе? А? Я ще поговорю з Сергієм…</p>

<p>— Не хочу.</p>

<p>— Тобі ж буде краще…</p>

<p>— Не буде. Я тут хочу. Тут.</p>

<p>Варя затихла. Зараз їй хотілося, щоб вона, жива, ще ж насправді молода, навіть талановита, скинула рвучким рухом цю зморшкувату, вибілену крейдою маску, посміхнулася своєю звичною, по-єврейськи чарівною посмішкою і сказала:</p>

<p>«А класно я вас п’ять років обдурювала! А? Ну добре, Варька-Варварька, пішли бахнем з нагоди шампаньйоли!»</p>

<p>— Так хочеться, — заплакала Маша, і Варя, безсила що-небудь зробити, лише важко зітхнула.</p>

<p>— Ну все, Мань, давай я тебе відведу.</p>

<p>Маша покірно піднялась й приготувала підняту й зігнуту в лікті руку.</p>

<p>Вони йшли повільно, Варя весь час намагалася достукатися до Машиного ясного розуму, раділа раптовим, але швидкоплинним проблискам у пам’яті, чесно терпіла малозрозумілі бредні і, нарешті довівши до кімнати, розпрощалася.</p>

<p>— Ех, сируха-сирушниця, ти ж моя дитинка, — почула вона у спину, коли виходила з кімнати.</p>

<p>«Більше ніколи не прийду, ніколи», — подумала Варя й закрила за собою двері.</p>

<p>Так вона казала і минулого разу, і позаминулого, і місяць тому, проте наступної суботи однаково з’являлася у Будинку, приносила сік, свіжоприготовану, ще теплу їжу, яка зберігалася в судочках, загорнутих у рушники, як і завжди, терпіла болісні лікарняні звуки: човгання-капців, методичне поскрипування дверей у кімнатах, сліпі голоси пацієнтів. І по-тихому заздрила їм, посвяченим у блаженне й моторошне таїнство.</p>

<p>І вже потім, коли їхала додому, проїжджаючи кляту вулицю Солом’янську, згадувала, зрештою, теплі суботні вечори у його квартирі. А він уже подорослішав, він став інший, обзавівся новими знайомими, в його житті були інші жінки — вродливі, хитрі, несхожі одна на одну, зі своїми тілесними запахами, зі своїми, як це не банально, проблемами… І був один він — один, але інший. Не єдиний і, в принципі, не перший, але один. Чужий, спокійний, а головне — не її, не Варі, і, мабуть, нічий.</p>