Doc 1 - Чех Артем - Страница 40

<p>Поруч з Варею у звичайнісінькій господарській сумці грюкотав порожній посуд, десь позаду, двадцять хвилин на південь, біля вікна сиділа її подруга, змучена, негарна, що перетворилася з запальної грудастої художниці на подобу старої блокадної єврейки.</p>

<p>Попереду — чоловік, який вміє любити, піклуватися, прощати. І син, який поки що нічого не вміє, але так стрімко вчиться. А тут — ось він, будинок — був той, хто…</p>

<p>І Варя не змогла логічно закінчити думку. Підрізавши жовтий п’явкоподібний тулуб маршрутки, вона різко звернула у підворіття й опинилася у начебто іншому світі. Тихому спальному світі. Хтось витрушував килимок, хтось виносив сміття. У дворі невідомо звідки лунав чийсь приглушений кашель. Було сиро і затишно.</p>

<p>Зупинившись біля того самого під’їзду, в якому два тижні тому вона ще з третього поверху вловлювала аромат його квартири, Варя з сумом глянула на годинник — мабуть, ще в редакції.</p>

<p>Хтось вийшов з під’їзду. Йокнуло в серці. Та мало хто може виходити — сімдесят дві квартири.</p>

<p>Два тижні тому цей під’їзд був для неї майже рідним, вона відчувала кожен його подих, неначе прожила у ньому все своє життя. А часом їй вдавалося навіть пізнавати його сусідів, і вона майже з гордістю, ледь відчутною пихою з ними віталася. І тепер їй хотілося вискочити з машини, піднятися на п’ятий поверх — сині двері зліва, жовтий латунний номерок «69» — і вслухатися у звуки за дверима: брязкання чашок, шум пилососа, можливо, музика… можливо, жіночий сміх.</p>

<p>Варя гарячково почала заводити двигун, нарешті знялася й виїхала на Солом’янську. Далі звернула на Малишка, виїхала на Червонозоряний і… вперед, до свого будинку. Затишного, теплого, просякнутого найріднішими запахами — не чужих квартир, — а фарбою, оліфою, уайт-спіритом, часом — деревом, корицею, кавою, вовняними пледами, чистотою — оранжевою чистотою затишку.</p>

<p>— Ніколи. Ніколи, — шепотом промовляла вона сама до себе. — Господи, ніколи більше…</p>

<p>І Варя понеслась до свого власного, камерного щастя.</p>

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

<p>Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Я розумів, що після довгого ігнорування матері ті малі сплески синівської любові були для неї немов свіжий ковток повітря, який вона так жадібно і швидко проковтнула, немов риба наживку. Ще швидше вона звикла до моєї присутності у своєму житті. І от зник — тихо і непомітно, так, неначе відмовився від самого життя, закрився, став недосяжним, розчинився у тому самому свіжому ковтку повітря…</p>

<p>Не знаю, цей період був настільки непритомним, настільки він був позбавлений майбутнього, — принаймні я взагалі його не бачив, — що совість і не натякала навіть на своє існування. Совість — дивна штука. Що таке совість?</p>

<p>Я зайшов у двір маминого будинку. Вона сиділа на лавці за голубником, у притінку, так що вираз її обличчя був приглушений передранковою темрявою. З усього будинку вогник горів лише на другому поверсі, добре освітлюючи голубник, але прикриваючи бесідку та двійко лавок позаду. Ні, вона не була нещасною. Швидше, стомленою. Це я зрозумів з її голосу.</p>

<p>— Сина, — тихенько промовила вона.</p>

<p>Я смертельно хотів спати.</p>

<p>— Дюш.</p>

<p>— Щось трапилося? — запитав я, знаючи наперед, що їй просто хочеться поговорити.</p>

<p>— Я просто хотіла поговорити. Мені необхідно з кимось поговорити.</p>

<p>— Поговори зі мною, — позіхаючи промовив я.</p>

<p>— Вибач, ти, мабуть, спав, тобі завтра на роботу…</p>

<p>— Мені не треба на роботу.</p>

<p>— Це добре.</p>

<p>Я не знав, як сильно їй хочеться розповісти мені про все своє життя. Від самого початку, від народження і аж до цієї миті, розповісти мені про все, що накипіло, розповісти, як сильно вона мене любить і як же далеко я утік — і не наздогнати, розповісти про чоловіка, а можливо, і кількох чоловіків, про наболіле, про синці, що були набиті упродовж усього життя і які залишили слід, про синці, які не залишили жодного сліду, про образи, зневіру, про той триклятий відпочинок у Криму на початку вісімдесятих, коли вона зустріла мого батька, про свою роботу та Валентину Семенівну, директрису своєї школи, чия донька втекла до Азербайджану та народила від двадцять дев’ятого бакинського комісара двійню, їй хотілося розповісти навіть про те, що ліки подорожчали вдвічі, а фінансова криза змусила долар вирости до семи гривень.</p>

<p>— Не треба про долар, — зупинив я її, - я і на роботі про нього щодня чую.</p>

<p>— А? — не зрозуміла мама. — Який долар?</p>

<p>— Та ну його, — сам нічого не зрозумів я, хіба що тільки те, що вона мовчала, а я — думав.</p>

<p>— Знаєш, — раптом оживилася мама, — я все життя намагалася не наступити на ті самі граблі, але вони були розкидані уздовж всього мого життя. Тепер, коли я хочу їх відшукати, наступити на них і набити гулю — їх немає. Їх ніде немає.</p>

<p>— Мам, ти про шо?</p>

<p>— Важко пояснити, та й не потрібно тобі. Це я так, швидше сама до себе.</p>

<p>— А граблі тут до чого?</p>

<p>— Просто їх ніде немає! — скрикнула вона, і мені стало якось моторошно.</p>

<p>— Мам, ти чого?</p>

<p>- Їх не-ма-є!!! Немає, розумієш… я шукаю, шукаю, а їх прибрали, хтось зверху отак дивився, довго дивився, рахував кількість ґуль на моєму лобі, а потім подумав, що ліпше було б їх прибрати, всі ці граблі, і прибрав, і от тепер, коли вони мені потрібні, коли я хочу прати до одурі, готувати їжу, щоразу провонюючи волосся димом від підгорілого жиру, коли я хочу під час вечері говорити дурниці, поводитися перед чоловіком, немов ідіотка, — їх немає. Ніде.</p>

<p>Я підвівся. Мама схлипувала. Здавалося, ще трохи, і її розіб’є істерика, ще трохи, і мені доведеться когось викликати або споювати маму горілкою, або… я не знаю…</p>

<p>— Мам, — обережно запитав я, — тобі чоловік потрібен?</p>

<p>— Та ніхто мені не потрібен! — закричала вона. — Дай запальничку.</p>

<p>— Сірники, — зашарудів я у кишені.</p>

<p>— Яка різниця. Дай, — і вона начебто нізвідки дістала пачку «Магни».</p>

<p>- І давно ти палиш?</p>

<p>— Відучора.</p>

<p>— Але чому таку хєрню? Не могла купити щось краще?</p>

<p>— Ай, — відмахнулася вона, — я там розбираюся?</p>

<p>- І мені дай.</p>

<p>Вона протягнула майже порожню пачку. Багато ж вона викурила відучора.</p>

<p>— Я скучаю за тобою, — сказала вона, видихаючи дим.</p>

<p>— Мабуть, я падлюка рідкісна, — з посмішкою відказав я.</p>

<p>— Та ні, чого ж? У тебе своє життя. Ти, мабуть, щасливий. Хоча… Скажи, ти любиш Варвару?</p>

<p>— З чого ти взяла?</p>

<p>— З чогось та й взяла. Любиш? Вони все мені розповіли і попросили більше не з’являтися у їхньому будинку…</p>

<p>— Та я і не збирався.</p>

<p>— Мене попросили.</p>

<p>— А ти тут до чого?</p>

<p>— А я твоя мати… Варя в мені бачить тебе, а Сергій — його взагалі не зрозумієш. Неприємна була розмова.</p>

<p>— Ну, вибач.</p>

<p>— Ні, ти тут ні до чого. У кожного свої таргани.</p>

<p>— Ну да, це правда. Але я однаково нічого не розумію. Ну, неважливо. А стосовно Варі… чи люблю я її? Я не певен. Я не знаю…</p>

<p>— Значить, не любиш. Це добре, — якось загадково сказала вона. — І я не люблю. А ти — ти найрідніша людина у моєму житті. Тільки падлюка ж рідкісна, — і вона вперше посміхнулася. По-доброму, без іронії, без натяку драматизму. Просто взяла і посміхнулася.</p>