Doc 1 - Чех Артем - Страница 4

<p>За півроку моє ставлення до живопису стало більш консервативним. Я дізнався про таке слово, як підрамник, і що його треба робити власноруч, як це робить переважна більшість художників, і що полотно треба ґрунтувати, і що для того потрібен желатин, і ще купа всяких нюансів, але моя лінь не дозволяла мені взятися за таку хитру справу, як майстрування підрамників та ґрунтовка полотна. Я почав купувати вже готові. Коштували вони недешево, принаймні для мого віку ті суми, які я витрачав на всілякий підручний матеріал для художника, були астрономічними. Благо, фінансове становище моїх батьків почало дозволяти мені вгамовувати якісь мінімальні примхи.</p>

<p>Це була і галерея, і крамничка. Що більше — не знаю навіть. Там виставлялися роботи студентів та невідомих, вже давно загублених в алкогольних мареннях художників. Їхні роботи майже не продавалися, а якщо хтось щось і купував, то це неодмінно була якась геометризована мазанина для офісів. Мабуть, крамничка переважала над галереєю.</p>

<p>Отоварювався я там чи не щотижня. Малював багато. Переважно у нічні години. Вдень відвідував заняття в школі й писав вірші. Майже кожної суботи я йшов до цієї галереї-крамнички й купував фарбу та підрамники. Батьків знайомий, художник, ще більший нездара, ніж я, подарував мені набір вічних пензлів. Подарунок я взяв, але дивувався не менше Остапового, який не міг збагнути, навіщо йому вічна голка для примусу?</p>

<p>Мені було шістнадцять, їй — двадцять два. Різниця доволі разюча. Це якби мені було двадцять два, а їй двадцять вісім — інша справа, але й вибору як такого в мене теж не було. Мої ровесниці мене не цікавили. Між нами була прірва. Я любив прісне, вони — солодке. Я любив сіре, жовте, біле, вони — рожеве, салатне, помаранчеве. Я любив Манна, Достоєвського, Гамсуна, Цвєтаєву, вони — Булгакова, Остен, Селінджера, Блока. Це у кращому випадку. У гіршому — для цього меж не існувало.</p>

<p>Це була квітнева субота. Прозоре небо, чорні гіллясті дерева, запах чогось невловимого. Весни?</p>

<p>Я стояв біля каси, а гладка й добра продавщиця розклала переді мною всю охру, що в них залишилися.</p>

<p>— Світлішої точно немає? — з надією питав я.</p>

<p>— Всю світлу ти ще минулого разу забрав, — винувато промовила продавщиця, єдиним недоліком якої було те, що до всіх вона зверталася на ти.</p>

<p>Якщо бути відвертим, то мені було байдуже, яку охру купувати, однаково я їх усі змішував, мазюкав, переводив, половину робіт, так і не завершивши, викидав.</p>

<p>Я хотів виглядати більш знаючим й вибагливим у виборі фарби. Крім того, я хотів сподобатися цікавій, з великими, принаймні під светриком вони здавалися такими, грудьми дівчині, що тільки-но зайшла до крамнички і стояла поруч, неуважно розглядаючи дерев’яний, вкритий політурою скелет. Насправді, поганенький то був скелет. Я мав приблизне уявлення, для чого він існує, але все ж таки не до кінця. Мабуть, для якихось художницьких сексуальних утіх.</p>

<p>— Пошукайте, — благально промовив я. — Мені дуже треба! Я не витримаю чекати завозу.</p>

<p>Дівчина глянула у мій бік.</p>

<p>— Беж? — якось байдуже запитала вона.</p>

<p>— Ага, — ляпнув я, думаючи, що на дідька мені той беж здався, в мене його оно півлітрова банка, якби саме горіховий охряний відтіночок, який, чесно кажучи, мені теж був не потрібен.</p>

<p>— Поміняю на білий, — так само байдуже сказала вона. — Скільки вам?</p>

<p>— Ну так, — неоднозначно сказав я.</p>

<p>— Сто мілілітрів підійде?</p>

<p>— О, цього буде достатньо, — посміхнувся я й почав думати, що насправді мені однаково скільки, адже білої у мене було хоч греблю гати — батьків знайомий мені якось цілу торбу припер.</p>

<p>— Ну, тоді зайдіть до мене сьогодні ближче до вечора. Десь о шостій. Олегівська чотирнадцять…</p>

<p>Вона розвернулася й пішла.</p>

<p>— Ей! — закричав я. — А квартира?</p>

<p>— Приватний сектор. — Цього разу вона посміхнулася, і я відзначив, що посмішка її зробила вдесятеро привабливішою.</p>

<p>«А чи немає в цьому якогось підступу?» — подумав я тоді, хоча вигляд ця мила євреєчка (чи грузиночка?) мала досить пристойний.</p>

<p>За чверть шостої, не наважуючись зайти, я тупцював біля її будинку. В кишені стискав тюбик з білою фарбою. В животі трохи лоскотало.</p>

<p>Неправильна система, неправильна! Я тепер що, змушений хвилюватися через якусь мокрощолку, яка ще й дев’ятий клас, певно не закінчила, юне дарованіє, мамка, певно, в художку записала, тепер не натішиться. Ой, татусик, поглянь на нашу мокрощолочку, ой, поглянь, яких чарівних метеликів та зозульок малює наше миле пьоздишко. Тьху. Драти таких дарованій треба, подумав я наостанку, за п’ять до шостої відкрив хвіртку й обережно оглянув двір — з дитинства ненавиджу собак.</p>

<p>Собак не виявилося, проте виявилася клітка з кролями. Один фіг. Кролі, собаки. І тих і тих їдять.</p>

<p>Я стояв на залитому бетоном ґанку й вслухався у звуки, що долинали з будинку. Приємні чоловічі голоси, жіночий сміх. Мабуть, батьки, друзі батьків, певно щось святкують.</p>

<p>Коли я натиснув червоний ґудзик дзвоника, голоси на мить стихли, але лише на мить. Потім пролунав веселий сміх і двері відчинилися. На порозі стояла вона, ця дівчина, для якої у кишені куртки я стискав спітнілими руками тюбик з білою фарбою.</p>

<p>— Заходь.</p>

<p>Я зайшов. Приємно вразило, що у будинку не пахло так, як зазвичай пахне у приватних будинках — прілістю та кислою капустою. Пахло свіжими фарбами та тютюновим димом.</p>

<p>— Не роззувайся.</p>

<p>Я роззувся.</p>

<p>— Кажу ж, не роззувайся.</p>

<p>— Звичка.</p>

<p>— Сюди заходь, в кімнату. Ми тут трохи…</p>

<p>Зараз почнеться, подумав я. Зараз почнуть знайомити мене з папіком та матусею, посиплються питання, де ж я познайомився з їхньою мокрощолочкою, їхньою коханою донею, яка так вправно малює метеликів.</p>

<p>Просторий коридор вів у невеличку прохідну кімнату, що була заставлена різним столярним та художнім мотлохом: етюдники, алюмінієва драбина, полички з книгами, половину з яких можна було сміливо вивозити на дачу. Щоправда, й антураж будинку був якийсь дачний, купа дрібничок, яким важко знайти застосування, засохлі мухи на підвіконні, дореволюційний торшер без абажуру, важкі малахітові гардини. Під стінкою стояли свіжі й не дуже роботи з зображеними на них чоловіками. Переважно оголеними. Мілітаристична тематика.</p>

<p>У прохідній кімнатці я побачив двоє дверей, які, певно, вели у пекло та рай.</p>

<p>— Як тебе звати? — пошепки запитала вона, поки я застряг у секундному заціпенінні перед полотнищем з оголеним нижче пояса й зодягненим у адміральський кітель воякою.</p>

<p>— Дюша. Андрій тобто.</p>

<p>— Маша, — так само пошепки сказала Маша й вштовхнула мене у кімнату, де я одразу побачив дуже дивну для мене атмосферу. П’ятеро чи четверо. Ні, таки п’ятеро патлатих та нечесаних людей з келихами у руках, з цигарками в зубах, зі здивованими поглядами, що безкомпромісно вивчали мою шкіру та форму носа.</p>

<p>Кімната кардинально відрізнялася від того, що я бачив двадцять секунд тому. Приходська чистота, але без аскетизму. Все стояло, висіло, теліпалося на своїх місцях. Купа різних деталей, які тільки підкреслювали характер господарів: якісь картинки, гербарії (завжди терпіти не міг гербаріїв, але ці були напрочуд стильними), незрозумілі дерев’яні штуки, які моя бабуся завжди називала «подєлкамі». Половина речей явно знесена з горища: антикварні полички, рамки для фотографій під червоне дерево, гасова лампадка, що була віртуозно перероблена під свічник.</p>