Doc 1 - Чех Артем - Страница 5

<p>З одного боку, навпроти вікна, стояв червоний, ще добрежнєвських часів диван, з накиданими зверху різнокольоровими подушками. Під вікном стояв тапчан, охайно вкритий фіолетовим у клітинку пледом, два бра, смугастий килимок, дві тумбочки, що по-общагівськи стояли коло спальних місць, шафка, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, на вікнах підняті жалюзі, а на підвіконні… як і в тій прохідній кімнатці, засохлі, ще, певно, торішні мухи. Майонезна баночка, наполовину заповнена коричневими головками календули. Зелена пластмасова мухобійка.</p>

<p>— Нормальок, — ледь чутно промовив я.</p>

<p>— Це Дюша, — представила мене Маша.</p>

<p>Всі п’ятеро по-доброму розсміялися. Дві дівчини — одна довготелеса і некрасива, в дешевих кльошах на манер тих, які ще в молодості тягав мій старий, друга невисока, акуратно вдягнена і, на перший погляд, вродлива. І три хлопця — бородатих, один в окулярах «поліс» (тоді це було зверх моди), ще один у тільнику з чорними смужками. Їхній хоч і дружній, але не без вкраплень іронії сміх мене добряче роздратував.</p>

<p>- І чого ж оце нам так смішно? — не витримав я і, як завжди, пішов у наступ. Купа Лавів та Андріїв зі своїми американськими штучками.</p>

<p>— Та ну, — почав заспокоювати мене хлопець в окулярах. — Не будь таким агресивним. Давай краще познайомимось. Я — Сергій. Можна просто Боб.</p>

<p>— Круто, Сергій-можна-просто-Боб. Якби мене так звали, я б теж соромився й носив окуляри навіть уночі. Чи справжнім пацанам сонце світить і в підвалі?</p>

<p>Не знаю, чого я себе так агресивно поводив. Можливо, від того, що почувався досить незручно в цій далеко не жлобській компанії. В той час, коли мої однолітки страждали по Бекстрітбойзам, які тільки-но з’явилися на світовій сцені, та по Спайс-гьорлзам (за два місяці від них мала піти Джинджер), ці явно працювали над собою і про такі надто сумнівні колективи могли тільки здогадуватися, але напевне ж знали, хто такі «Аква-віта», адже тоді про них не знав тільки сліпоглухонімий, хоча, думаю, Бригінець знайшов би спосіб донести музику своїх рабів і до інвалідів перцепції.</p>

<p>— Слухай, а він у тебе драчун! — звернувся інший бородатий і патлатий до Маші.</p>

<p>— Сам ти дрочун! — стартонув я на нього, роблячи акцент на літері „о”. — Де мій беж? — звернувся і я до Маші.</p>

<p>Бідна Маша, не знаючи, що їй робити і кому першому відповідати, від безвиході сіла на червоний диван й потонула у різнобарвному океані подушок.</p>

<p>Тільки зараз я помітив, що грала якась невідома мені музика. Пізніше я дізнався, що то були «Doors».</p>

<p>Я витягнув сріблястий, пожований тюбик з білою фарбою й поклав його біля Маші.</p>

<p>— Дякую, — сказала вона й пішла у сусідню кімнату. Певно, за моїм бежем.</p>

<p>Мені ж нічого не залишалося, як сісти під все ще зацікавленими поглядами на диван.</p>

<p>— Слухай, а чого ти такий агресивний? — запитала мене невисока і, на другий погляд, вродлива дівчина м’яким, теплим голосом.</p>

<p>Нахамити їй я не зміг. Відвернувся.</p>

<p>— Мене Варварою звати, — сказала вона ще м’якше.</p>

<p>— Дюша, — сухо вистрілив я.</p>

<p>— Як-як? — розсміялася вона.</p>

<p>— Андрій.</p>

<p>Не знаю, якось вже слиняво звучало оте «Дюша», але інакше мене ніхто не називав. Все життя, з пелюшок, можна сказати, я був Дюшею.</p>

<p>— Йдемо на примирення? — зраділа довготелеса напівлюдина-напівконяка.</p>

<p>— А я з вами і не сварився, — процідив я, внутрішньо погоджуючись, що примирення було б доречним.</p>

<p>— Але все ж таки, — ще раз сказала вона, і я відзначив для себе, що голос її схожий на голос моєї завучки Лесі Миколаївни. Високий та деренчливий.</p>

<p>— Як хочете. Просто я не люблю, коли з мене сміються.</p>

<p>— Ми не з тебе сміялися. Ми просто веселі, - сказав третій хлопець, який до цього часу був зайнятий перебиранням магнітних записів в якійсь пістрявій коробці. — Я Олег.</p>

<p>— Рамзес, — сказав другий.</p>

<p>— Як? — смикнув я губами у недопосмішці.</p>

<p>— Рамзес. Рома. Рамзес — так всі мене називають.</p>

<p>— Люда, — сказала напівконяка.</p>

<p>Це ж треба, чомусь саме Люд я завжди такими і уявляв.</p>

<p>— Дюша, — тихенько промовив я, — тобто Андрій.</p>

<p>— Ну, а на Боба ти не гони, він класний хлопець, — сказала Варвара, від чого Сергій, себто Боб, опустив очі й посміхнувся, як мені здалося, не без долі єхидства, зрозумілого, мабуть, йому одному.</p>

<p>— Вип’єш? — запитав Олег.</p>

<p>— Ні, дякую. Це вбиває.</p>

<p>— Вино? — розсміялася Люда-коняка. — Вино — ні.</p>

<p>В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.</p>

<p>— Твій беж, — простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.</p>

<p>— Угу, — подякував я.</p>

<p>— Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, - сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. — А ти заходь, єслі шо, — звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.</p>

<p>— Угу.</p>

<p>Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.</p>

<p>— Не будь таким серйозним! — почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.</p>

<p>В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», — подумав я, взувся і попрямував до виходу.</p>

<p>— Це кухня! Вихід тут, — заскрипів живий мішок.</p>

<p>Геть розгубився.</p>

<p>— А скільки тобі років? — якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.</p>

<p>— Двадцять шість.</p>

<p>— Г-м, — розгубився я. — Чогось я думав, що на дванадцять менше.</p>

<p>Вона всміхнулася й зачинила за мною двері.</p>

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

<p>За два тижні, коли стало зовсім тепло, коли відцвіли яблуні і от-от мали зацвісти каштани, Маша зайшла до галереї купити білої фарби. Дюша, як і того разу, стояв біля каси й переглядав усі охряні відтінки.</p>

<p>— Ти малюєш оголених жінок? — привіталася вона іронічною посмішкою.</p>

<p>— З чого ти взяла? — глянув на неї Дюша так, наче вони були давніми друзями й позичали один одному гроші більше десяти років.</p>

<p>— Не знаю, стільки охри. Тобі знову потрібен беж?</p>

<p>— Ага, — сказав він.</p>

<p>— В нас є беж! — встряла гладка і добра продавщиця Валентина й полізла під прилавок.</p>

<p>Ця Валентина була колишньою художницею, якщо художник взагалі може бути колишнім або теперішнім, виставлялася в Будапешті, Софії, Москві, але після розвалу сересер нікому не було діла ані до неї, ані до її мазанини. Сама ж вона була не пристосована до життя й до біганини різними художніми спілками. Чоловіка Валентини, який займався її творчістю, посадили ще у вісімдесят дев’ятому за вбивство міліціонера, тому з часом її амбіції художниці всохли. Валентина тричі намагалася накласти на себе руки, сиділа в психіатричній лікарні, а нині тягнула на собі сина-алкоголіка і, здається, раділа життю, принаймні створювалося таке враження.</p>

<p>— Десь був, — промимрила Валентина.</p>