Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 65

Рогожин упав на землю і, звиваючись вужем, почав відповзати далі від лінії вогню.

Сотник і Кохан не встигли зрозуміти, що відбувається, але обидва миттю схопилися за зброю. Та не вони зараз цікавили «чистильника», все одно він вигравав у них кілька секунд. Щось справді пішло не так — Рогожин далі дивом залишався живий. Трохи повернувшись, майор наставив на нього автомат.

Одиноко бахнув пістолетний постріл.

«Чистильник» відчув, як щось штовхнуло його в потилицю. «Щось не так», — устиг подумати він перед тим, як довкола стало темно. Болю не відчув — куля в голову вбила його миттєво.

Усе відбулося менше, ніж за тридцять секунд. Коли Дмитро з Костею отямилися, на землі стікав кров’ю Гриша Коломієць. Повзав Рогожин, зв’язаний його паском. Лежав нерухомо обличчям донизу чоловік у майорський формі з потилицею, розпанаханою кулею. Повільно підводився Гармаш із «вальтером» у руці.

Сотник знав — у Павловому пістолеті лишався один патрон.

І знову в міжгір’ї запала тиша, яку порушувало веселе дзюрчання потоку.

Сьогодні

УКРАЇНА, 2004 рік

Шашлик захолонув, і шматочки м’яса на білій прямокутній паперовій тарілочці виглядали неїстівними. Хлопець у футболці з написом «Поцілуйте українця» приніс їм іще одну пляшку «Житомирської на бруньках» і холодну «Фанту-лимон».

— Пан Кость так досі не знає, що то був за майор і чи майор він був узагалі, — закінчила Галя Шульга досить довгу розповідь, під час якої чоловіки допили одну «Житомирську» і з’їли тільки по шматку недосмаженого шашлику. — Вже потім, коли вони повернулися, то дізналися — Соболя, ну, того начальника карного розшуку, вбили разом із двома міліціонерами, призначеними ним для конвою того самого вурки, який признався в убивстві Рогожина. Ніхто толком нічого не сказав, тим більше Гармаш та всі інші — люди сторонні, але ніби до вбивства причетний якийсь майор МДБ. Швидше за все — перевдягнений. Далі наші вирішили не копати.

— Бач, і там без америкосів не обійшлося, — Славко Бурт скрутив корок із пляшки, розлив по пластикових стаканчиках.

…Ситуація з росіянами та американцями владналася на диво швидко. Ворогуючі сторони швидко прорахували її, оцінили всі плюси й мінуси, і вирішили — не варто через жменьку попелу починати міжнародний конфлікт. Зрозумівши, що їх усе ж таки використали та обдурили, вони трималися настільки гідно, наскільки могли. Джейсон Борн із Майком Хаммером просто, без коментарів, розвернулися й рушили до своєї машини. Ефесбешники Докучаєв із Нікодімовим трохи поматюкалися, почали навіть погрожувати, але Бурт мовчки поліз у багажник, дістав звідти монтировку й таки пообіцяв показати кацапам щось подібне до танкового удару. «Не заводься, убогі вони», — сказав Докучаєв Нікодімову, після чого обидва також пішли до своєї машини. Правда, дочекалися, поки від’їдуть американці, Нікодімов іще заходився записувати для чогось номер їхнього «Форда», та колега легенько ляснув його по руці.

Коли нарешті з поля зору зникли і росіяни, ніхто не знав, що робити далі. Чоловіки стояли й дивилися один на одного, аж поки Галина не втрутилась і не смикнула Бурта за руку: «Куме, керуйте. Поїхали вже куди-небудь горілку пити, все ж таки ми їх усіх взули». Пропозицію сприйняли радо, і місце шукали недовго: обіч Житомирської траси виросло чимало питних закладів, обирай будь-який. Зупинилися вони в першому-ліпшому, навіть назви не помітили. Коли розсілися, замовили горілку, шашлик, воду, салати й випили по першій, Галя розповіла їм не лише про те, як сутужно їй було в заручницях і як її перевозили з міста до міста і з квартири на квартиру, не тільки про свою ідею обробити зошит спеціальними хімікатами, а й усе, почуте свого часу від пана Костя за чаєм. Дотепер цієї історії ніхто не чув. Ані нагоди, ані бажання переповідати її в Галини не виникало.

— Ну, а далі? — поквапив Шульга дружину.

— Далі все просто і разом із тим заплутано. Бо починається царина здогадів. Гришу Коломійця хлопці там і поховали, поруч із тими чотирма. Мені пан Кость пояснив, чого він під кулі кинувся. У розвідників правило таке: зберегти життя полоненому ворогу, адже це — «язик». Спрацювали воєнні навички. Ну, Рогожина, вони, значить, доставили живим…

— Чекай, а решта? Там же ще купа народу, — перебив її Кошовий.

— Все тобі розжовувати треба, сачок, — буркнув Бурт.

— До чого тут сачок?

— Всі ви сачки, від армії сачкували. Відсиділися — і раді. Жизні ви не знаєте, чуваки. Пояснюю: всіх убитих ворогів вони просто закопали в одну яму, разом із тим дивним майором. І все, забули про них. Правильно, Галю?

— Якось я про це в пана Костя забула запитати, — сумно посміхнулася жінка. — Мене інші моменти цікавили. Наші повернулися, а в Данилівці вже купа ментів та емдебешників. Убивство начальника Тюменського обласного карного розшуку — не цацкі-пєцкі, вся округа на вухах. Сотник казав: Рогожин усю дорогу мовчав, просто тобі ні пари з уст. Так його, мовчазного, і передали відповідним органам. До речі, родину провідника хлопці пожаліли. Жінка з дітьми не винна, що чоловік у бандита Рогожина дитину колись хрестив. Гармаш устиг із нею переговорити раніше за міліцію, і вони домовилися — Матвій Багров так само загинув від бандитських куль, так їм хоч щось платити будуть за втратою годувальника, тоді теж подібні закони діяли. Там у сараї майор машину залишив, так хлопці її потихеньку вночі відігнали й десь далеко покинули. Знайшли її потім чи ні — цього вже мені пан Кость не говорив. Словом, таке там закрутилося — не розбереш, але хлопці трималися однієї версії: бандитів знайшли, вони краще озброєні, їх більше за чисельністю, в перестрілці провідник і Коломієць загинули, Бражник поранений, трос бандитів біля заїмки поховані, решта зникли.

— Чекай, Галю, — знову втрутився Кошовий. — Невже на місце, туди, в тайгу — ніхто не ходив? Слідча група там, усе таке… Я про те, що кількох розстріляли з автомата…

— Усе правильно ти кажеш, тільки нема дурних через болото лізти. Гармаш навмисне всі сліди, що вели до проходу, знищив. Справді, Сотник згадував — групу пошуковців таки збирали, та провідника не знайшли. Ніхто не ризикнув. Люди божилися — гибле місце, краще покійного Багрова ніхто тих шляхів не знав. Ну, махнули рукою. Для чого, коли такий птах, як Федір Рогожин, затриманий? Хлопці наші по кілька разів свідчення давали і в міліції, і в МДБ, та одне твердили: за річкою в мисливській заїмці на бандитів напоролися, Рогожина вдалося захопити, решта або вбиті, або втекли. Стояли на своєму, що з них узяти? У принципі складу злочину в їхніх діях, ураховуючи особливі обставини, не дуже й дошукувалися. Згодом усе вляглося, тільки тоді Гармаш із хлопцями зайнялися записами, які в халупі знайшлися.

— Не роз’їхалися вони? — уточнив Моруга.

— Після всього, видно, не поспішали, трималися разом. Прочитали щоденник майора Нелюбова. Дуже цікаво виявилося все, багато збігів: так само п’ятеро відставних офіцерів царської армії, ветеранів російсько-японської війни, була така сто років тому…

— Без тебе знаю, — огризнувся Бурт.

— Молодець, ти в мене розумний кум. Значить, звідки вони про золото дізналися, в щоденнику нема. Зате там зазначено, що фінансувати експедицію уряд відмовився, бо вважав її авантюрою. Офіцери скинулися, зібрали докупи свої заощадження й вирушили в тайгу самі. Тільки довго збиралися. Поки пробивали фінансування, поки їм відмовляли, поки Нелюбов по кабінетах ходив — уже осінь. Відкладати до весни вже не хотілося, тому ризикнули, подалися в тайгу восени. Знайшли Ведмежу голову, ущелину в ній, знайшли те саме родовище, отаборилися там, почали золото мити. І раптом ударили холоди. Люди почали хворіти, двоє відразу злягли. Один до того ж ногу поламав… Іти назад неможливо, люди переходу не витримають. Тоді Нелюбов послав свого товариша по допомогу, прізвища його я тепер не згадаю… Коротше, зібрали вони гінцеві якісь продукти, дали рушницю, з собою він ніс зразки золота, нотатки Нелюбова, його короткий звіт про експедицію, ну й, звичайно, намальовану ним карту з поясненням, як дістатися до золота.