Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 66

— Ага, а це все опинилося в Рогожинського діда! — вставив Шульга.

— І чоловік у мене розумний, — Галина жартома погладила його по голові. — Тепер ми знаємо, чому інші там, у міжгір’ї, не дочекалися допомоги. Люди по черзі помирали, Нелюбов ховав їх, потім захворів і помер сам. Іти не міг — ноги віднялися. Голод, жодних тобі ліків і, прошу зауважити, відсутність на той час такої послуги, як мобільний зв’язок.

— Оце дуже дотепне зауваження, Галко, — зазначив Кошовий.

— Усе, про що дізнався Гармаш, він старанно записав у зошита, — не звернула увагу на його коментар Галина. — Потім так само докладно записав увесь маршрут від Данилівки до Ведмежої голови, вказав на карті всі проходи й переправи. А зошит наші на спільній нараді вирішили поки що зберігати по черзі. Коли все вляжеться, вони повторять спробу.

— Як я собі розумію, нічого не вляглося.

— Правильно ти розумієш, Мишко, тільки пан Кость не все розуміє. Тут починаються оті здогади, про які я згадувала. Не буду вас морочити, сама заморочена. З усього виглядає так: Федір Рогожин довго тримався, не виказував родинну таємницю. А потім, мабуть, як останній козир, виторговуючи собі не знаю вже там що, взяв і розляпав усе своєму слідчому з МДБ.

— Не допомогло б, — категорично заперечив Бурт. — Хоч тоді, при Сталіні, і безпрєдєл реальний творився, вже за одну зраду його до стінки, без жодних варіантів. На що він сподівався?

— Пан Кость так само думав, — погодилася Галина. — І ось що надумав: швидше за все, Рогожин просто мстився Гармашеві та всім іншим за свою поразку. Бо не сказав, де саме треба золото шукати, а просто повідомив: у тайзі є родовище золота. Хлопці, які його затримали і зловили, знають до нього дорогу. Більше нічого не треба. Все правильно Рогожин розрахував, тільки нацькував на наших не все МДБ, а лише одного слідчого.

— Звичайно! — Шульга ляснув долонею по столу. — Ким би не був той слідак емдебешний, він так само зажадав собі увесь скарб! До золота всі жадібні!

— Десь так воно й сталося, — погодилася Галина. — Принаймні іншого розвитку подій пан Кость не передбачає. Десь до початку сорок сьомого року їх ніхто не чіпав, вони й роз’їхалися вже, жили кожен своїм життям. Уже й Рогожина десь під весну розстріляли, «Правда» навіть писала. А тоді раз — Гармаша викликають спочатку в Тюменське МДБ. Там заводять в окремий кабінет, а в кабінеті — слідчий з Москви. Обережно так починає розпитувати про стосунки з Рогожиним, але прямо про золото не поспішає говорити. Нарешті обмовився: мовляв, усе знає, але нікому не скаже, давайте ділитися. Гармаш тоді зрозумів — нічого в москвича конкретного немає. Якось відкрутився, а коли вийшов на вулицю, зрозумів — усе, не буде йому вже спокою. Наступного разу звідси не вийде. Ще й убивство офіцера МДБ пришиють, слідчий на щось таке натякав. Не так важливо, хто цей офіцер, де взявся й чи офіцер він узагалі. У слідчого є папірець, де Федір Рогожин пише: мовляв, Павло Гармаш майора держбезпеки застрелив. Доведи, що це не так. Тоді ж знаєте як без доказів саджали…

— Ніби тепер докази збирають! — зауважив Моруга.

— Не про це зараз мова, — відмахнулася Галя. — Дід мій, Павло, значить, розумів — слідчий лише лякає, в нього самого зачіпок стосовно золота нема. Та при бажанні справді посадить, почне вже в камері старатися. Гармаш швиденько зібрався — і до України, в смислі — в Українську РСР, до Кості Сотника ближче. Оці міркування, які я вам зараз наводжу, дід тоді ж панові Костю виклав. Погодилися вони — треба МДБ плутати. Почали з місця на місце переїздити, Бражник із Коханом так само. Бражнику взагалі легше, він без родини. Постійно з різними експедиціями тайгою блукав, так знайти складніше. Нарешті здалося — ніби все, бо більше року ніхто жодним із них не зацікавився. У сорок восьмому дід Павло нарешті знайшов постійне місце, на Чернігівщині — пішов у міліцію, швидко доріс до начальника «бандитського» відділу. Зустрів дівчину, закохався, одружився. Захищеним себе вважав — як же, бандитів ловить, шановна людина. Та дивись там — уже восени сорок дев’ятого той самий слідчий знову виринув. Виявляється, спочатку він самотужки намагався Гармаша з компанією по всій країні шукати, тільки клопоту багато, в слідчого МДБ завжди часу нема і справ по саме горло. Потім раптово він на підвищення пішов, теж не було коли вгору глянути. Ну, а коли зовсім знаючим став, відразу більше можливостей з’явилося.

Правда, під професійного борця з бандитизмом, який не лише в районі, а й у Чернігівській області на доброму рахунку, навіть із центрального апарату МДБ підкопатися не зовсім просто. Ніяк не перетинаються сфери інтересів. Не може досвідчений розшуковець становити загрозу для державної безпеки СРСР, з доброго дива бути ворогом народу чи працювати на іноземну розвідку. Але Гармаш якось під час останньої зустрічі сказав Сотнику: «Чую — дістане він мене. Не сам, так через когось». А скоро після тієї зустрічі, — Галина зітхнула, — його вбили при загадкових обставинах. Яких, до речі, вперто не хотіли помічати. За кілька місяців після того Сотник і Кохан із різних причин у тюрмі опинилися. Щоправда, ненадовго…

— Далі навіть мені все ясно, — вкотре перебив її Бурт. — Знаємо, «Огоньок» читали. Поки цей слідчий оговтався, поки шукав інші можливості дізнатися про те чортове золото, товариш Сталін помер. Тих, хто сидів — випустили, тих, хто саджав — самих посадили. Потім культ особи розвінчали, Хрущов, «відлига», туди-сюди… Коротше, не до якихось міфічних скарбів.

— Ну, раз ти все знаєш… — розвела руками Галя. — Так, так, але трошки не так. Усе ти правильно сказав, тільки слідчий наш не сів і не застрелився, а вчасно зорієнтувався, почав своїх учорашніх колег саджати, далі знайшов якусь тиху посаду й пересидів Хрущова, у відставку вже за Брежнєва пішов. Золото йому й тоді спокою не давало. Кого вже він на наших хлопців нацькував, тільки всіх трьох, що лишилися, час від часу хтось із КДБ з різних приводів смикав. Сотника взагалі десь наприкінці шістдесятих у дисиденти записали. Судили, дали три роки таборів, п’ять років спецпоселення. Він, здається, щось мав із генералом Григоренком. На мою думку, все це лише надумані приводи. Але ж зошит від самого початку зберігався там, де його ніхто не думав шукати! Сотник, Бражник і Кохан увесь цей час ніби викликали вогонь на себе. Ось, на цьому все…

Якийсь час чоловіки помовчали, проводжаючи поглядами машини, котрі сновигали повз них по трасі. Нарешті Антон Моруга заговорив, старанно добираючи слова:

— Виходить, у тебе був єдиний примірник, оригінал тих записів. Ми могли знати, де саме те золото, прикинутися нафтовиками, заїхати в Тюмень і знайти його, користуючись записами твого діда. Правильно я все зрозумів чи ні?

— Правильно, — кивнула Галина.

— І ксерокопій нема?

— Нема.

— Виходить, про те золото можна забути?

— Ти про нього й не знав. Це по-перше. По-друге, — Галина посміхнулася, — не треба забувати про те, що пан Кость Сотник живий і здоровий настільки, наскільки може бути здоровим ветеран війни в свої роки. А йому, до речі, вісімдесят один. Він не в маразмі, пам’ять у нього ще — дай Боже кожному.

— Стоп-стоп, — зупинив її Моруга. — Ти хочеш сказати, що він усе…

— Кость Сотник — єдиний живий герой тієї історії. І єдиний свідок. Він знає напам’ять не лише дідові нотатки. Він навіть може намалювати маршрут, який лишиться тільки зіставити з сучасними картами Тюменського району. Мені чомусь здається, що нафтові родовища трошки в іншому місці. Але, Тошо, вербуватися вахтовиком тобі, директорові ресторану, ще не пізно. Запросимо днями пана Костя до «Твоєї кухні»? За твій рахунок?

— Н-нема проблем, — від несподіванки Моруга почав загикуватися.

— Тоді чого сидите, мужики? Налили — давайте пити! Закусь давно захолола!

І Галина, заклично піднявши пластиковий стаканчик із «Житомирською», переможно ткнула білою пластмасовою виделкою в холодний і зовсім неапетитний шматок погано просмаженого м’яса.