Жити сьогодні - Лукащук Христина - Страница 12

– Почну, мабуть, із того, що скажу тобі – привіт, ми так давно не бачились. І я така рада знову тебе зустріти. Події трохи випередили мої плани. Я давно вже щомиті думаю про тебе. Відколи я, гримнувши дверима, пішла, думки про тебе не покидають мене. Але не так планувала я нашу зустріч. Не так…

– Аби ти хоч трохи щось зрозумів, почну спочатку. Часу до ранку багато. Ніхто нас не потурбує, то ж ти собі дрімай, а я розповідатиму.

– На відміну від решти однолітків, у мене були нормальні, адекватні батьки, якими я дуже пишалася. В мене завжди були найкращі іграшки, а згодом – найліпше вбрання. В мене була найбільша бібліотека пригодницьких книжок, якій усі заздрили. В мене була шкільна форма, яку батько привіз із чергового відрядження. В жодної дівчинки в школі такої не було, бо сукня застібалася на металеву блискучу змійку, в усіх решти – на ґудзики. Лише в мене було власне гірськолижне спорядження і я щозими, починаючи з першого класу, на канікули їздила не в село до бабці, не залишалася вдома з котом, не гайнувала часу на автобусній зупинці під будинком, а розкошувала в горах на високошвидкісних спусках.

Тільки, знаєш, тоді це все видавалося мені таким нормальним, таким незначним. Навіть не зважала на заздрість однокласників. Пам’ятаю, як скаржилася моїй матері мати моєї товаришки, коли та, прийшовши одного разу додому з порогу заявила, що, мовляв, її подрузі, себто мені, з батьком пощастило значно більше, ніж їй. А потім довго ображено ридала, незважаючи на те, що мати пробувала втішити дівчинку, мовляв, у її батька серйозніша посада, авто від фірми і персональний водій, який іноді возить її до школи. А в їхньому гаражі стоїть новесенька власна автівка. «А що є в батька твоєї подруги? Лижі, велосипед, ковзани? Це ж справжнє ніщо і цим не варто перейматися. Таких лиж у тебе може бути десяток. Та й заробляє твій батько в декілька разів більше».

– А що мені з того? – вперто, зі сльозами на очах, продовжувала моя товаришка: – На вихідні ми нікуди не ходимо і не їздимо, хіба що до бабці? Вбираєте мене в те село, мов ляльку. Діаманти у вуха та на пальці чіпляєте й везете, мов на продаж. До школи ж у такому не можна, щоб я з-поміж решти своїм багатством не вирізнялася. На мене й так косо дивляться, коли я на перерві канапки з «салямі» їм. Дехто такої не лише не куштував, а й не бачив ніколи.

– Та й самі ви невже не з тієї хати, що й бабця? Невже не з тих само баняків зупу їли? А зараз на всі бабині намагання вас чимось почастувати (вона ж, сердешна, чекала, наварила, напекла) носа вернете – там смальцю забагато, тут тісто загрубе, а це не такий присмак має, до якого ви звикли. І демонстративно викладаєте свої герметично запаковані наїдки. Скоро й виделки з ложками з дому привозитимете, бо бабиними їсти вам посада і становище не дозволяє.

Таки купили їй лижі, і подруга кілька разів їздила зі мною та моїми батьками на зимовий відпочинок у гори. Але треба було бачити, як її проводжали! Вся її коштовна родина збиралася на залізничному вокзалі – в норкових шубах, дублянках, шапках пижикових. Стояли і сльози втирали тонкими батистовими хусточками, жаліючи своє норовливе нерозумне чадо. А чадо стоїть собі в спортивній курточці, вовняній шапочці, лижі тримає, а щастя так і бризкає з її очей.

Єдине, про що ми в сім’ї так і не навчилися розмовляти, то це про особисті, інтимні почуття. Батьки любили одне одного. З першого погляду і з першого подиху, познайомившись на першому курсі інституту. Та що я тобі про це розповідаю – ти знаєш це краще за мене. І в мами, і в тата – це було перше кохання. Ніхто і ніщо не стало у них на заваді, тому, закінчивши інститут, вони побралися. Правда, перед тим вони вже рік чи два винаймали квартиру, за яку допомагала сплачувати моя бабця – батькова мати. Всі тішились з їхнього щастя і всіляко їх підтримували. Тому нікого не здивувало, що я народилася відразу після весілля.

У житті моїх батьків не було вагань, сумнівів, перед ними не поставав вибір, їм не випадало боротися. Все в них сталося само собою, без особливих зусиль і старань. І коли я в першому класі закохалася в однокласника й розповіла їм про це, вони вибухнули веселим реготом. От, мовляв, і в нашої донечки кавалер з’явився. Ще трохи зарано, але проблему з заміжжям уже вирішено. Треба готувати посаг. А те, що я хотіла поділитися з ними своїми почуттями, вони не зрозуміли. Бо які почуття в семирічної дитини. Все ж у житті набагато простіше. Та це у них, а не в мене. Я закохалася серйозно. А він… просто не зважав на мене. Я була для нього однією з п’ятнадцятьох дівчаток у класі. Не краща і не гірша. Не красуня, без особливих здібностей. Отоді я й захотіла порадитися з батьками, що такого мушу зробити, щоб він звернув на мене увагу.

Я тоді читала-перечитувала всі книжки в домашній і шкільній бібліотеці – дитячі і дорослі. Але відповідей на свої запитання не знаходила. З відчаю навіть написала кілька віршів про нерозділене кохання, з яких батьки теж посміялися. Я замикалася дедалі дужче і дужче. Розраховувати на допомогу подруг не випадало, ніхто з них не тямив у коханні більше за мене.

Коли ж у восьмому класі я нарешті зблизилася з тим хлопчиком, моєму щастю не було меж. Здавалось, я розквітала на очах. Усі помічали, як раптово я почала змінюватися. І всі включно з батьками з надією в голосі цікавилися, чи я, бува, не закохалась. «Атож, закохалася», – чесно відповідала я і тішилась, що це почуття взаємне. Та промайнуло літо і першого вересня в дев’ятому класу він тримав за руку іншу дівчину.

Перша глибока травма. Перша трагедія. Перші роздуми про вірність. Перша зрада. Я була тоді сама-самісінька. Не мала з ким поділитися – все пережила в собі. Вирішила, як Леся Українка, щоб не плакати, сміятися. І сміялася. Боліло, а я сміялась. Боліло дужче – дужче і сміялася. Не повіриш, як боляче було мені його забувати. Як боляче було бачити їх обох, усміхнених, що йшли мені назустріч, тримаючись за руки. Ніхто й ніколи не взнав про мій біль, але тоді, маючи п’ятнадцять років і невдале, зраджене перше кохання, я твердо вирішила, що більше жодних хлопців, жодних чоловіків у моєму серці не буде.

Саме тоді одного вечора і покликали мене до себе батьки. Сіли переді мною – обоє, мов з ікони, – світяться, щасливі, аж похитуються від того щастя.

– Маємо тобі дещо сказати, – перебиваючи одне одного, почали вони, а самі дивилися, наче малі бешкетники, що вже щось накоїли, тільки батькам сказати не наважуються.

Я знала – хоч що вони мені скажуть, це не вилікує моєї рани і не вижене туги з серця. Знала також, що вони сприймали мене за підлітка, якому про кохання та поцілунки думати ще зарано, тому всі мої переживання вважали передчасними та безпідставними. Отже, розмови на цю тему – марні. Їхнє ставлення робило мене неймовірно стриманою і виваженою.

– Так-от, – сидячи в різних кріслах, батьки примудрялися триматися за руки.

Як я їм тоді заздрила.

– Хочемо попросити про послугу. Ми знаємо, що ти ще недостатньо доросла, аби приймати такі рішення, але виходу в нас нема. Вчора мама отримала стипендію на рік і після безсонної ночі роздумів і вагань ми вирішили їхати удвох, – промовляючи ці слова, батько дивився на маму очима, сповненими кохання і пристрасті. – Якщо ти, звісно, не проти.

Тепер батьки втупили погляди в мене. Прохання, благання, надія, кохання, юначий, аж підлітковий, шал – ось що було в їхніх очах. Про мої почуття – ані пари з вуст. Але я не змогла сказати їм «ні».

– Звісно, я згодна.

Вони кинулися мене обіймати. Добре, що їх у мене лише двоє, інакше розчавили б мене.

– І коли ви їдете? – для годиться поцікавилась я.

– Завтра, – хором вигукнули батьки і наввипередки побігли збиратися.

– Заждіть, то я тут сама залишуся? – я намагалася з’ясувати своє найближче майбутнє, приготувавшись до найгіршого.