Жити сьогодні - Лукащук Христина - Страница 13

Хоча готувати вмію ще з молодших класів, гроші – не проблема, бо я ощадлива. До того ж, сподіваюся, кишенькові надходитимуть вчасно. Залишитися сама вдома не боялася. Це навіть цікаво.

– Ну, що ти, як це – сама? Ми про все подбали, ми ж твої батьки, – по-змовницькому підморгуючи, проспівала мама, навіть не зауваживши, що я не поділяю захвату від їхньої витівки. – Ти залишишся з другом нашої сім’ї – він погодився.

– З ким? З отим занудою? Чи ви з глузду з’їхали? Це ж геть чужа людина.

– Ти ж його з пелюшок знаєш. Навіть татом його називала, коли навчилася розмовляти. Ти ж з колін йому не злазила, – мати взялася завзято згадувати моє дитинство. – Ти ж не хотіла його відпускати додому, влаштовувала скандали, а засинала, коли він читав твої улюблені казочки. Ми навіть боялися, що через тебе він перестане до нас приходити. Але де там!

– Пам’ятаєш, як ти непомітно кидала у волосся дівчатам, з якими він приходив до нас у гості, жуйки? А якось була напісяла одній із них у мешти і звалила все на нашого котика, бо, сидячи під столом, зауважила, як вона гладить його ногою, – палко долучився до матері тато. – Його тоді всі дівки покидала, бо вірили, що цей невгамовний маленький монстр, себто ти, виконував його вказівки. Та він тим не переймався, а знову й знову приносив для тебе нові іграшки, що ледве влазили у двері.

– А ще ти обіцяла вийти за нього заміж… коли підростеш, – хором проспівали батьки і залилися розкотистим сміхом.

Раптом батько підхопив матір на руки і я почула, як грюкнули двері, обірвавши той заразливий сміх. Це було не схоже на них, але мало такий невинний і щирий вигляд, аж я розчулилася і геть перестала на них сердитися.

Хай там як, але бабусь чи дідусів, які б прихистили онуку на час відсутності батьків, у мене тоді вже не було. А оскільки єдиний, кому вони довіряли, був ти, тому тебе й обрали.

Перший день на твоїй території я запам’ятала на все життя. Навряд чи моя присутність тебе ощасливила. Я не входила у твої плани. Та й ти, правду кажучи, не входив у мої. Хоча які в мене могли бути плани? Хто на них зважав?

Але ти таки доклав усіх зусиль, щоб я почувалася, як удома, і нічим не була обділена. Я була вдячна за твою щирість. Уперше відчула до себе нормальне доросле ставлення, як до колеги, як до рівної, хоча п’ятнадцять років – це не так уже й мало. Я вважала себе повноцінною дорослою людиною, здатною як на велике почуття, так і на самозречену відданість та жертовність. Як справжня жінка. Всі книжки, якими тоді захоплювалась, оспівували виняткову вірність і незрадливе кохання. Якщо кохати, то лише до смерті і лише одного-єдиного. Якщо захищати своє кохання, то обов’язково до загину. Простого, спокійного почуття мені було замало. Та що там замало, я просто його ігнорувала. Я ридала ридма над любовним трикутником Джека Лондона в «Маленькій господині великого будинку». Я мліла, переживаючи любов юної дівчини, яка заради двох випадкових ночей із коханим, який, зрештою, не згадав не лише її імені, а і її самої, зреклася свого життя і майбутнього в «Листі незнайомки» великого новеліста Стефана Цвейга. Я ночами до світанку марила щиросердним і зворушливим коханням чоловіки в «Амоку». Я мріяла, обливаючись гарячими слізьми відчаю, про велике й всеохопне почуття, але все, чого я прагла, було з нальотом трагізму, якоїсь незбагненної невідворотності й печалі. Я читала-зачитувалася суїцидальними віршами шістдесятників. Напам’ять знала «Баладу про блакитну смерть» Богдана-Ігоря Антонича. Я жила у світі великих почуттів і безмежної пристрасті. Та, на жаль, це був вигаданий світ. Тільки я і мої невисловлені почуття, що ними набухала, мов недоєна корова, прив’язана до стійла пристойності, чи пак байдужості, готова була ревіти від болю і безсилля. Тоді я пожадливо, як закінчений наркоман, читала все, де був хоч натяк на кохання. Я плела з тих ниток барвисте укривало, в яке з ніг до голови загорталася порожніми ночами і в якому мені снилися солодкі кольорові та рятівні сни.

Ти перший у моєму житті заговорив зі мною мовою дорослих – не добираючи слів, не замінюючи фахової лексики на загальнодоступну і звичну для пересічного вуха. Ти так просто і щиро розповідав про свої каменюки, які зі скрупульозністю східної людини вкотре розставляв на макеті, шукаючи ідеальної довершеності, що мені в якийсь момент стало незручно, соромно за тебе. Від твоєї відвертості й безпосередності я ледь не розплакалася, і мені довелося покапризувати, щоб ти списав їх на перехідний вік, а не на моє розчулення.

Тієї ночі довго лежала і думала, як воно бути таким, як ти – щирим, упевненим у своїй правоті і водночас… розгубленим. Це був для мене вечір одкровень. Я намагалася більше не говорити з тобою на цю тему, бо боялася, що ти раптом станеш схожий на решту людей у твоєму віці, замкненим і відчуженим за своїми проблемами.

Але наступного дня ти, мов нічого не сталося, бо таки нічого й не сталося, розбудив мене раненько і пригостив щойно звареною, пахучою кавою з кардамоном і тостами з ялівцевим варенням. Я розсміялась й нагадала, що в моєму віці зазвичай не п’ють цього збудливого ароматного трунку.

– Що ж, питимеш молоко. Молоко тобі можна?

– Угу.

– А знаєш, дорослі японці не п’ють молока, бо вважають, що людина повинна вживати молока стільки, скільки передбачено природою – себто винятково в грудному віці? Та й вчені стверджують, що материнське молоко зберігає свої цілющі властивості лише до четвертого місяця, а далі дитину рекомендують підгодовувати.

Я стояла, здивовано роззявивши рота, готова в будь-який момент хвисьнутися, коли переконаюся, що ти з мене кпиш. Але ти й не думав з мене кепкувати. Ти й далі був нормальним чоловіком.

– Пий, але залиш трохи для кошенят. Я молока не п’ю, та сусідка щоранку залишає в мене на ґанку півлітра свіжого, щойно з-під корови, молока. Колись я їй був допоміг, – відмахнувся він, наморщивши чоло, начебто щось пригадував. – А я те молоко відношу іншій сусідці. В неї корови нема, бо вона вже старенька і не подужає порати худобу, зате котів у неї ціле подвір’я, щоб не почуватися самотньою.

Ти наче виправдовував переді мною власницю котячого царства.

– Та добре, добре вже, – погодилась я і, сміючись, запитала: – А звичайний чай із цитриною я можу випивати сама? Чи теж мушу ним із кимось ділитися?

Того ж дня, окрилена твоїм ставленням, вирішила звіритися у своїх проблемах. Точніше, в одній проблемі. Якщо вчасно не залагодити питання з уроком фізкультури, то за перше півріччя мене з цього предмета не атестують. А це, своєю чергою, в найкращому разі загрожує моєму ідеальному атестатові. Допустити цього я не могла, щоб не розчарувати батьків. Я стояла перед тобою, переминаючись із ноги на ногу.

– Як думаєш, сюди пасувало б три великих чи п’ять маленьких? – не відриваючись від макета, запитав ти, радше відчувши, ніж узрівши, мою присутність.

– Один великий і два маленьких, – навмання відповіла я.

Ти трохи подумав і щось переставив на своєму макеті, а потім збуджено вигукнув:

– Є! Я знав, що мені таки вдасться сьогодні дати раду з цією купою каміння. Велике тобі спасибі, – ти нарешті повернувся до мене, осяяний успіхом.

Я схилилася на одвірок, не наважуючись увійти і розпочати важливу розмову. Стояла і тішилася з твого захоплення від вдалого рішення. Ти випромінював дитячу, щиру, нестримну радість. Ти не боявся радіти, не боявся показати свого щастя. Твоїм настроєм сповнилась уся кімната. Радість була повсюди, в усіх заглибинках, складках, драперіях, ємкостях. Від твого почуття звичайне ставало незвичайним. Груба тканина на вікнах перетворилася на легкий шовк, що вигадливими фалдами спадав додолу. Звичайні дошки на долівці враз стали інкрустовані візерунком картинами, фаянсові горнята для чаю світилися, немов їх зроблено з найтоншої порцеляни, а скляні келихи – з чистого гірського кришталю, з якого п’ють лише старі пахучі вина. А я, звичайний підліток, перетворилася на молоде дівча, окрилене надією і сподіванням.