Жінка його мрії - Ульяненко Олесь - Страница 12

4.

Власне, Лада ніколи не відрізнялася великим душевним теплом. Він закохано подивився на свою руку, на пальця з товстим платиновим перснем, на сигару "Корона" з цівкою синього диму. Лада, так, вона тикалася, як муха серед заварних тістечок. Про душевне тепло мріє кожен, так. Саме так, як полюбляли говорити про подібні речі у товариствах, де вона пролітала над їхніми головами, наче палаюча комета. Він лизнув губи від однієї думки про минулий день, навіть не згадуючи похорону: там усе було вишукано, як годиться. Лада лежала в труні, як та шістнадцятка, що зібралася на танці. Він пригадав усіх її собак, зализаних, накручених, різного зросту і масті, вони лазили паркетом скрізь, гидили на підлогу. І це викликало алергічні подразнення. Спочатку у нього, а потім у сина. Вона втішалася цим собачим содомом. Така собі селянська дурка, вирішив він про себе, але схаменувся. Страх, що все в один день відкриється, помалу, наче гвіздок у сиру деревину, влазив у його голову. З одного боку, він був потішений, що відчував такі емоції, давно пригаслі, запилені. Очі у нього палали, щоки взялися рум’янцем. І слідчий, що сидів зараз проти нього, той самий, що приходив раніше, спіймав той разючий спалах і усміхнувся. І йому здалося, що зверхньо. Нехай, він уміє повертати образи. Слідчий разом з ним пив дорогий коньяк і курив дорогі сигари. Лейтенант, як і того разу, сидів на краєчку, і його коліна дрібно тремтіли. Але цього разу від збудження і відчуття зверхності, тимчасової, вирішив він. Те, що він почув від лейтенанта в наступну хвилину, не лише насторожило його, а враз струсило, і він, наче маленький шкідливий хлопчик, сидів на стільцеві, тримаючи склянку з коньяком в одній руці, а в другій сигару, і вони видавалися йому пудовими гирями.

– Миколо Павловичу, чому ви називаєте себе генералом? І люди ваші, і ваша прислуга називають вас генералом. Але наскільки мені відомо, у вас чин майора... і... у відставці, - сказав слідчий, рівно дивлячись йому в очі, і його слова сторонній міг би сприйняти за добродушне буркотіння та глузування між давніми приятелями. Але це був нонсенс, це виключено між двома чоловіками різних служб.

– Це для таких, як ви, - просичав він, гублячи попіл на коліна.

– Ну, я просто так, до слова, - вирівнявся лейтенант.

– А вам пальця в рота не клади. Далеко підете, - підбадьорив його, але це прозвучало, як пук у пусту діжу.

Лейтенант провів уважно поглядом напарника, що стояв біля вішака і нічим не відрізнявся від того вішака.

– Перейдемо до справи, - лейтенант струсив попіл зі своєї сигари. - Коли ви востаннє бачили сина?

– За день до похорону. Саме так, за день, - відповів, не вагаючись, він.

– Ага. Ні у друзів, ні у знайомих його не виявилося, - лейтенант скрушно, тихенько захитав головою.

– Я не дуже цікавився, - відповів він.

– Дивно. Ви не цікавитесь життям сина? Пробачте за таке інтимне запитання, - злукавив лейтенант.

Він знову струсив попіл на коліна, але цього разу обом, йому і лейтенанту, видалося, що попіл летить повільно, тихо і лагідно. Майже в унісон вони випили коньяк. Глянули один на одного, і кожен подумав про своє, і кожен знав свою правду.

– Ви знаєте такого собі капітана Величка? - запитав зовсім спокійно лейтенант.

– Ні... Але стійте, стійте, - спохопився він. - Здається, це з дочірньої контори. Саме так. Це та, яка працювала і на вас, і на нас, і на державу.

– Ну, не знаю. Але ви точно з ним знайомі? - перепитав лейтенант, усміхнувся і подивився нахабно в очі: ха, не на того напав.

– Якого дідька тобі дався Величко? Бачилися кілька разів. Пив він мало, говорив ще менше. Сидів у кутку під пальмою, - відповів він.

– А ми на ти? Давайте повернемося до вашого сина. Ви його востаннє коли бачили? - чітко повторив він запитання і покрутив склянку, граючи по обижлу пальцем.

– Хм, він досить дорослий, щоб не звітуватися. Подзвонили з телебачення і поцікавилися. І, звісно, мені це видалося дивним, - сигарний дим гидко і липко забивав рота, бля, ніякої втіхи, цей худосочний лейтенантик уміє попсувати кров. Він провів у повітрі сигарою синю дугу диму, повільно, перед обличчям у лейтенанта. Але той продовжував зловтішно мовчати.

І тут до нього навсправжки почало доходити, що він таки попався, вляпався в якесь говновидлово, про котре не знає нічого. Головне, що його зачепив за зябра цей шмаркач, дурніший навіть від його запропалого байстрюка.

– Гаразд. Ми перевіримо ще раз кілька адрес, - лейтенант склав перед собою руки, наче у молитві.

Це невідомо чому його насторожило, і він очима пошукав щось у кімнаті з каштановими шпалерами і жалюгідними меблями.

– Ми? Хто ми? - голос його заскрипів.

– Годі вам, майоре. Зараз не час грати у дитячі війни, - викинув білого прапора лейтенант.

– Хм. Справді. Можна подумати, що у мене з’явилася ще одна плакальниця...

– З вашої розповіді виходить, що Андрій пропав тиждень тому.

– Саме так, лейтенанте. Мудро помітили. Я не хочу долучатися до гри. У мене скорбота, - він витягнув рурочкою губи і повертів головою. - Зрозуміло. У мене скорбота. Печаль за дорогоцінною жіночкою, - його сира, як шматок тіста, голова дивовижним чином застрибала на широких плечах.

– Ясно. Перевіримо ще раз. Останнім його бачив Величко, - лейтенант кахикнув у кулак і знову склав руки у позі комахи богомола.

– Чудово, у нього і запитуйте, а я піду, - і, не втрачаючи цього разу загартованої витримки, він повільно, зі знанням справи допив коньяк, потім встав, і в глухій кімнаті з задрапованими вікнами зарипіли його лаковані черевики.

Напарник лейтенанта відразу перевернув стільця, і воскове обличчя взялося десятком зморщок, які вказували на його внутрішні емоції.

– От падлюка.

– Саме так. Ну і? - напарник витягнув пачку "Прими" з фільтром.

– "Оптіма". Червона? - запитав, хмикнув і розв’язно, як хлопчисько, випустив струмінь сизого диму.

– Ага... Ну і...

– Ага, - передражнив його лейтенант. - Ага. Візьмемося за сина, потім за маму, потім за тата. А потім за нас візьметься гарант.

– Величка як, потрусимо?

– Дай спершу подумати. Дякуючи нашому першому президенту, зараз з таких ікони пишуть.

– Людина звір. Взагалі, точно, звірюка - вона винахідлива, - сказав напарник. - Наш міністр дзвонив. Завтра на сиктим.

– Нє-а. Він цікавився справою, але прикинь, чим там цікавитися? Нічим. Мама померла. Тато у просторі. Синок шляється десь. І що там кому збрело в голову? У?

– Це з пересічними мешканцями. А так, цілий гереушний майор, і весь хвіст, що тягнеться ледь не від царя єгипетського, - помічник переконливо покрутив плечима.

– Якого царя? - знизивши до жартівливого вереску голос, запитав лейтенант.

– Єгипетського. Так візьмемося спочатку за Величка.

– Не треба. Для чого нам підарок з президентської свити? Ми роздушимо цю гадину самі. Відкрутимо голову, - лейтенант міцно стиснув кулак, крутнув уявну голову. - Прийде час, - простягнув руку, вихопив різко сигарету з рота напарника і пустив дим. Стояв і хилитався, переступаючи з носків на п’яти. - Лейтенант засміявся і відкрив вікно. Вузька труба вулиці, зі східцями донизу, чорні клякси людей, чисте небо, як тільки після дощу. Але, холера, на вулиці мороз і сніг.

– Ти пам’ятаєш Величка, в смислі, як він виглядає?

– Ага, - сказав лейтенант. - Облиш.

– Знаєш, - не слухаючи його, зиркаючи на місто, зголоднілим до світла поглядом продовжував говорити напарник, - є така ящірка - василіск. Її ще називають ящіркою Ісуса Христа. Голий цинізм, але так вона і записана. До Ісуса Христа цей василіск не має ніякого відношення, окрім того, що бігає по воді на задніх лапах.

– Х-м-м. Правда? І то не мало. Так кажеш василіск? Щось знайоме. Ага, василіск у Біблії - один з демонів. Дивно. Але влучно помітив. Тобі не здається...

– Коли я дивлюся на цю погань, мене смикає від люті. Я ледь не гавкаю на наші лейтенантські погони і на порожні кишені. Проте, смію запевнити, це впливає на мою працездатність, - напарник швидко порився у пачці, дістав сигарету.